Маятник Фуко - Сторінка 12

— Він хоче висловитись про те, що є у склянці, але говорить про те, що біля склянки, не вникаючи у суть цього. Якщо хочете простіше, це той, хто допускається ляпсусів, приміром питає: "А як ся має ваша мила пані?" у чоловіка, якого тільки-но покинула дружина. Моя думка зрозуміла?

— Зрозуміла. Я таких знаю.

— Недоумок дуже бажаний гість, особливо при світських оказіях. Він ставить усіх у незручне становище, зате потім дає нагоду для розмов. У своїй позитивній формі він стає дипломатом. Він говорить поза склянкою, коли промах зробив хтось інший, переводячи розмову на іншу тему. Але нас він не цікавить, він не творча особистість, працює з чужої подачі, тож ніколи не прийде до видавництва з рукописом. Недоумок не каже, що кішка гавкає, він говорить про кішку, коли інші говорять про собаку. Він порушує правила бесіди, а коли порушує їх по-справжньому, стає просто величним. Гадаю, ця порода вимирає, це носій типових якостей міщанства. Тут потрібен салон Вердурена чи навіть дім Ґермантів. Ви, студенти, ще читаєте ці речі?

— Я читаю.

— Недоумком був Йоахім Мюрат, який, роблячи огляд своїх офіцерів, побачив одного, дуже мальовничого, з Мартініки. "Vous êtes négre?", — запитує його. А той відповідає: "Oui mon général!", на що Мюрат: "Bravó, bravó, continuez!" І так далі. Ви за мною стежите? Пробачте, але цього вечора я святкую історичний поворот у своєму житті. Я кинув пити. Ще одну? Не відповідайте, ви примушуєте мене почувати себе винуватим. Піладе!

— А ідіот?

— Хм. Ідіот не порушує правил поведінки. Він порушує правила міркувань. Це той, хто каже, що всі собаки — це домашні тварини, і всі собаки гавкають, але кішки теж домашні тварини, а тому вони теж гавкають. Або ж що всі мешканці Афін смертні, всі мешканці Пірея смертні, отже, всі мешканці Пірея є мешканцями Афін.

— Але це ж правда.

— Так, але випадково. Ідіот може висловити й справедливу думку, але з помилкових причин.

— Можна говорити помилкові речі, аби тільки причини були правильні.

— Звісно, хай йому біс. Інакше навіщо завдавати собі стільки клопоту, намагаючись бути розумними тваринами?

— Усі великі людиноподібні мавпи пішли від нижчих форм життя, люди пішли від нижчих форм життя, отже, всі люди — це великі людиноподібні мавпи.

— Незле. На цій стадії ви вже підозрюєте, що тут щось не так, але потрібне певне зусилля, аби з'ясувати що і чому. Ідіот дуже підступний. Недоумка впізнаєш одразу (не кажучи вже про кретина), тоді як ідіот міркує майже, як ти, за винятком одного крихітного дефекту. Він майстер паралогізмів. І горе редакторові, йому доведеться мучитись над цим цілу вічність. Видається чимало книжок, написаних ідіотами, бо вони переконують нас із першої спроби. Редакторів у видавництвах тримають не для того, щоб упізнавати ідіотів. Цього не робить Академія наук, чому це має робити видавництво?

— Цього не робить навіть філософія. Онтологічний аргумент святого Ансельма ідіотський. Бог повинен існувати тому, що я можу мислити його як істоту, якій властива вся досконалість, включно з існуванням. Тут плутається існування в думці з існуванням у реальності.

— Авжеж, ідіотським є і спростування Ґонілона. Я можу думати про якийсь морський острів, навіть якщо цей острів не існує. Він плутає думку про випадкове з думкою про необхідне.

— Боротьба між ідіотами.

— Звичайно, а Бог потішається, як дурний. Він вирішив зробити себе немислимим, лише щоб показати, що Ансельм та Гонілон ідіоти. Яка висока мета для світотворення, ба більше, для самої постанови Бога існувати. Все спрямоване на те, щоб викрити космічний ідіотизм.

— Ми оточені ідіотами.

— Нікуди від цього не подінешся. Всі ідіоти, крім вас і мене. Або ж — не хочу нікого образити — крім вас.

— А знаєте, тут замішана теорема Ґеделя.

— Не знаю, я кретин. Піладе!

— Але зараз моя черга.

— Потім поділимо. Епіменід Критський каже, що всі критяни брехуни. Якщо це каже він, — а оскільки він сам критянин, то критян знає як облуплених, — виходить, це правда.

— Це по-ідіотському.

— Святий Павло. Послання до Тита. І ще одне: всі ті, що вважають Епіменіда брехуном, не мають іншого виходу, як довіряти критянам, але критяни не вірять критянам, тому жоден критянин не думає, що Епіменід брехун.

— Це ідіотизм чи ні?

— Дивіться самі. Я сказав вам, що ідіота розпізнати важко. Ідіот може навіть одержати Нобелівську премію.

— Дайте мені подумати... Дехто з тих, хто не вірить, що Бог сотворив світ за сім днів, не є фундаменталістом, але деякі фундаменталісти вірять, що Бог створив світ за сім днів, отже ніхто з тих, хто не вірить, що Бог створив світ за сім днів, не є фундаменталістом. Це ідіотизм чи ні?

— Господи — як би це сказати... Сам не знаю. А ви як кажете?

— Це в будь-якому разі ідіотизм, навіть якщо це правда. Тут порушуються правила силогізму. Не можна робити загальних висновків із двох часткових випадків.

— А коли б ідіотом були ви?

— Я був би у доброму, шанованому товаристві.

— Авжеж, нас оточує ідіотизм. І, можливо, у світлі логічної системи, відмінної від нашої, наш ідіотизм є їхньою мудрістю. Вся історія логіки складається зі спроб визначення прийнятного поняття ідіотизму. Занадто велике завдання. Кожен великий мислитель є ідіотом з погляду іншого.

— Думка як послідовне втілення ідіотизму.

— Ні. Ідіотизм думки як непослідовність іншої думки.

— Дуже глибокодумно. Уже друга, невдовзі Піладе зачинятиме, а ми ще не добралися до божевільних.

— Уже пояснюю. Божевільного можна впізнати відразу. Це ідіот, який не знає трюків. Ідіот старається довести свою тезу, у нього є логіка, кривобока, але логіка. А божевілець не переймається своїм браком логіки, він простує за допомогою коротких замикань. Для нього все є доказом усього. У божевільця є ідея-фікс, і все, що йому трапляється на шляху, цілком годиться для її підтвердження. Божевільня впізнаєш по тому вільному поводженню з доказами здорового глузду, яке він собі дозволяє, по його готовності до осяянь. І як це не дивно, але божевілець раніше чи пізніше витягує на світло денне тамплієрів.

— Завжди?

— Є божевільці й без тамплієрів, але з тамплієрами вони підступніші. Спершу ти їх не впізнаєш, здається, ніби вони говорять нормально, аж це раптом... — Він хотів був замовити ще одне віскі, але передумав і попросив рахунок. — До речі, щодо тамплієрів. Днями якийсь добродій залишив мені машинопис на цю тему. Гадаю, це саме божевілець, але з людським обличчям. Машинопис починається досить розсудливо. Ви не хотіли б глянути?

— Із задоволенням. Може, знайду щось таке, що мені потрібне.

— Ну, не думаю. Але якщо у вас буде півгодинки вільної, заскочте до нас. Вулиця Сінчеро Ренато, номер один. Це буде корисніше для мене, ніж для вас. Ви мені відразу скажете, чи це "щось" варте уваги.

— Чому ви довіряєте моїй думці?

— Хто вам сказав, що довіряю? Але якщо ви прийдете, я довірятиму. Я довіряю допитливості.

Увійшов якийсь студент із перекривленим обличчям:

— Товариші, там над Навільйо фашисти з ланцюгами!

— Зараз ми їм покажемо, — сказав бурмило з татарськими вусами, який погрожував мені з приводу Леніна.

— Ходімо, товариші!

Всі вийшли.

— Що робимо? Ідемо? — запитав я з почуттям провини.

— Ні, — мовив Бельбо. — Ці чутки розпускає Піладе, щоб спорожнити свій заклад. Як на перший вечір, відколи я кинув пити, я щось не зовсім добре себе почуваю. Це, мабуть, абстинентний синдром. Все те, що я тут наговорив вам аж до цієї хвилини, неправда. Добраніч, Казобоне.

11

Його безплідність була безконечна. Вона була частиною екстазу.

E. M. Cioran, Le mauvais demiurge,

Paris, Gallimard, 1969, "Pensées Étranglées"

Розмова y Піладе дала мені змогу побачити показне обличчя Бельбо. Добрий спостерігач міг би відчути меланхолійну природу його сарказму. Не можу сказати, що то була машкара. Може, машкарою були його інтимні сповіді, що їм він нишком віддавався. Його сарказм, виставлений напоказ публіці, насправді свідчив про його справдешню меланхолію, яку в інтимній обстановці він намагався приховати від себе самого, маскуючи її меланхолією стилізованою.

Тепер мені згадався той файл, де він, по суті, намагався змалювати свою професію в художній формі так, як він розповідав мені про неї наступного дня у видавництві "Ґарамонд". Тут видно всю його прискіпливість, пристрасність, розчарування редактора, який виявляє себе, редагуючи інших, його безплідну тугу за творчістю, його моральну суворість, що зобов'язувала його каратися тим, що він прагнув чогось, на що не мав права, виливаючи свою уяву у форму жалюгідної олеографії. Я не знав нікого, хто б із таким презирством умів жаліти себе самого.

FILENAME: КОНОПЛЯНИЙ ДЖІМ

Зустрітися завтра з молодим Чінті.

1. Гарна монографія, строга, може, трохи надто академічна.

2. Найгеніальнішою думкою є порівняння між Катуллом, poetae novi та сучасним авангардом, викладене у висновку.

3. Чим це погане як вступ?

4. Переконати його. Він скаже, що філологічній серії не личать такі витівки. Він залежить від свого керівника, який може відмовитись писати передмову, а це негативно вплине на його кар'єру. Блискуча ідея на останніх двох сторінках може пройти непоміченою, але на початку її помітять усі, а це може роздратувати метрів.

5. Але досить дати її курсивом, у формі розширеного обговорення, поза дослідженням як таким, тоді гіпотеза залишиться лише гіпотезою і не поставить під загрозу солідності праці. А це відразу полонить читачів, вони сприймуть цю книгу в зовсім іншій перспективі.

Однак чи я справді штовхаю його до більшої свободи, чи використовую його, щоб написати свою книгу?

Трансформація книги за допомогою пари слів. Деміург чужого твору. Замість того щоб узяти трохи м'якої глини і виліпити щось, постукуєш по затверділій глині, з якої вже хтось інший виліпив статую. Якщо належно стукнути Мойсея, він заговорить.

Прийняти Вільяма Ш.

— Я читав ваш твір, непогано. Є напруга, фантазія, драматизм. Це ваша перша спроба?

— Ні, я вже написав одну трагедію, це — історія двох веронських коханців, які...

— Але ми говоримо про даний твір, пане Ш. Я запитую себе, чому ви помістили дію у Францію. Чому не в Данію? Зрештою, для цього багато не потрібно, досить змінити дві-три назви, замок Шалон-сюр-Марн стане, приміром, замком Ельсінор...