Меч приречення - Сторінка 10

Помилявся.

— Мостивий чародію, — обірвав тишу голос Гілленстерна. — Зважайте, що й кому кажете. Це король Недамир може звеліти вам, Доррегараєві, торочити в'юки і забиратися к дідьку. Але не навпаки. Чи це зрозуміло?

— Ні, — гордо відповів чародій. — Незрозуміло. Бо я — майстер Доррегарай і не буде мені наказувати хтось, чиє королівство займає територію, видиму з висоти гостроколу паршивого, брудного та смердючого укріплення. Чи знаєте, пане Гілленстерне, що коли я промовлю заклинання і зроблю рух рукою, то ви перетворитесь на коров'ячий корж, а ваш малолітній король — на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Гілленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, вхопив його за плече і обернув до себе. Ніщука та Кузька, мовчазні й понурі, висунулись з-за спини Богольта.

— Слухайте, пане магіку, — тихо сказав велетень-Рубач. — Послухайте, перш ніж почнете робити оті рухи рукою. Я міг би довго пояснювати, пане-вашмосцю, як я переймаюся твоїми заборонами, твоїми легендами і твоєю дурною балаканиною. Але не хочеться мені. То хай це тобі буде за відповідь.

Богольт відкашлявся, приклав пальця до носа і з близької відстані висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив, — як і всі, — морґенштерн на ланцюгу в лікоть завдовжки, якого у низько опущеній руці тримав Ніщука. Знав, — як і всі, — що час, потрібний аби кинути закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову начетверо.

— Ну, — сказав Богольт. — А тепер, пане-вашмосцю, чемно відійдіть убік. А як знову захочеться вам роззявити пельку, то одразу ж заткніть її собі віхтем трави. Бо як ще раз почую твоє скавчання, то попам'ятаєш.

Богольт відвернувся, потер руки.

— Ну, Ніщуко, Кузько, до роботи, бо врешті нам той змій утече.

— Не виглядає, щоб він збирався тікати, — сказав Горицвіт, оглядаючи передпілля. — Гляньте на нього.

Золотий дракон, що сидів на пагорбі, позіхнув, задер голову, замахав крилами, шмагнув землю хвостом.

— Королю Недамире та й ви, лицарі! — заревів він, наче мосяжна труба. — Я дракон Віллентретенмерт! Бачу, не всіх вас зупинила лавина, що я її, не хвалячись кажу, на голови вам спустив. Аж сюди ви дісталися. Як знаєте, з долини цієї лише три виходи суть. На схід, до Голополя, і на захід, до Кейнгорну. Можете вибрати кожну з цих доріг. Північним узвозом, панове, не пійдете, бо я, Віллентретенмерт, вам це забороняю. Якщо ж хтось заборони моєї не вшанує, то ось на бій його я викликаю, на чесний лицарський двобій. Конвенційною зброєю, без чар, без дихання вогнем. Бій до повної капітуляції однієї зі сторін. Чекаю на відповідь вашого герольда, як це наказує обичай!

Всі стали, широко роззявивши роти.

— Він говорить! — сапнув Богольт. — Неймовірно!

— І ще й страшенно сиромудро, — сказав Ярпен Зигрин. — Хто знає, що таке конфесійна зброя?

— Звичайна, немагічна, — промовила Єнніфер, морщачи брови. — Але мене дивує дещо інше. З роздвоєним язиком неможливо артикульовано говорити. Цей пройдисвіт користується телепатією. Будьте обачні, це діє двосторонньо. Він може читати ваші думки.

— Чи він здурів дощенту, чи що? — роздратувався Кеннет Кузька. — Чесний двобій? З дурним гадом? А такого! Купою на нього! В купі сила!

— Ні.

Вони оглянулися.

Ейк із Денесле, вже на коні, при повній зброї, зі списом, спертим об стремено, виглядав куди краще, ніж пішо. З-під піднятого заборола шолома гарячково палали очі, біліло бліде обличчя.

— Ні, пане Кеннете, — повторив лицар. — Хіба що через мій труп. Я не допущу, щоб у моїй присутності ображено лицарську честь. Хто зважиться зламати засади чесного двобою…

Ейк говорив усе голосніше, його екзальтований голос ламався і дрижав від хвилювання.

— …той, хто зневажить честь, зневажить і мене, і кров його або ж моя поплине на цю змучену землю. Бестія жадає двобою? Хай буде так, нехай герольд протрубить моє ім'я! Нехай розсудить суд богів! За драконом сила ікол та пазурів і пекельна злість, а за мною…

— Але ж балахменний, — буркнув Ярпен Зигрин.

— …за мною правда, за мною віра, за мною сльози дів, що їх цей гад…

— Кінчай, Ейку, бо на воніти тягне, — вереснув Богольт. — Гайда в поле! Берися за дракона, замість говорити.

— Гей, Богольте, зачекай-но, — раптом сказав краснолюд, шарпаючи бороду. — Ти забув про умову? Якщо Ейк покладе трупом гадину, то візьме половину…

— Ейк нічого не візьме, — вищирив зуби Богольт. — Я його знаю. Йому вистарчить, коли Горицвіт складе про нього пісеньку.

— Тихо! — проголосив Гілленстерн. — Хай буде так. Проти дракона виступить достойний мандрівний лицар, Ейк із Денесле, що битиметься в барвах Кейнгорну як спис і меч короля Недамира. Така королівська воля.

— От тобі й ба, — скреготнув зубами Ярпен Зигрин. — Спис і меч Недамира. Цей кейнгорнський крілик спік нам паску. І що тепер?

— Нічого, — Богольт сплюнув. — Ти ж не хочеш задиратися з Ейком, Ярпене? Він плете дурниці, але вже як виліз на коня і розпалився на духу, то краще вступитися йому з дороги. Нехай іде, зараза, і хай упорає дракона. А тоді побачимо.

— Хто буде герольдом? — спитав Горицвіт. — Дракон хотів герольда. Може, я?

— Ні. Це тобі не пісеньки співати, Горицвіте, — наморщився Богольт. — Герольдом нехай буде Ярпен Зигрин. У нього голос як у бугая.

— Добре, та що там, — сказав Ярпен. — Давайте мені значкового з хоругвою, щоб усе було як слід.

— Тільки чемно кажіть, пане краснолюде. І красномовно, — нагадував Гілленстерн.

— Не вчіть мене як казати, — краснолюд гордо вип'яв черево. — Я ходив у посольства ще тоді, як ви хліб називали "папа", а муху — "муму".

Дракон далі спокійно сидів на пагорбі, весело помахуючи хвостом. Краснолюд видряпався на найвищий камінь, відкашлявся та сплюнув.

— Гей ти там! — ревнув, беручись під боки. — Драконе граний! Слухай, що герольд тобі скаже! Значиться я! Першим візьметься за тебе достойний замандрований лицар Ейк із Денесле! І встромить тобі списа в пузо, згідно зі святим звичаєм, на погибель тобі, а на радість бідним дівам і королеві Недамиру. Бій має бути чесним і за правилами, дихати вогнем не мож, лише конфесійно лупити одне другого, доки той другий не спустить духа або ж не умре! Чого тобі ми від душі бажаєм. Ти зрозумів, драконе?

Дракон позіхнув, змахнув крилами, а потім, припавши до землі, швидко зліз із пагорба на рівну землю.

— Я зрозумів, достойний герольде! — ревнув у відповідь. — Нехай же виступить у поле шляхетний Ейк із Денесле. Я готовий!

— Правдивий вертеп, — Богольт сплюнув, понурим поглядом проводжаючи Ейка, що ступою виїжджав з-за кам'яного бар'єру. — Холерська купа сміху.

— Закрий свого хлібоїда, Богольте! — крикнув Горицвіт, потираючи руки. — Дивись, Ейк іде в атаку! Курча, ну й гарна балада буде!

— Гурра! Віват Ейкові! Слава! — гукнув хтось із групи лучників Недамира.

— А я, — понуро озвався Козоїд, — іще б для певності напхав сіркою.

Ейк, уже в полі, віддав драконові честь, піднявши списа, опустив забороло шолома і вдарив коня острогами.

— Ну, ну, — сказав краснолюд. — Може він і дурень, але шаржувати вміє. Тільки гляньте!

Ейк, схилений, прикипілий до сідла, у повному галопі опустив списа. Дракон, усупереч очікуванням Геральта, не відстрибнув, не рушив півколом, але, припавши до землі, рушив просто на атакуючого лицаря.

— Бий його! Бий, Ейку! — надсаджувався Ярпен.

Ейк, хоч несений галопом, не вдарив навпростець, наосліп. В останню мить спритно змінив напрямок, перекинув списа над кінською головою. Пролітаючи повз дракона, з усієї сили вдарив, піднявшись у стременах. Всі вереснули одним голосом. Геральт до хору не прилучився.

Дракон уник удару легким, зграбним, повним грації оборотом і звиваючись, як жива золота стьожка, блискавично, але м'яко, дійсно по-котячому, сягнув лапою коневі під черево. Кінь кевкнув, високо підкидаючи зад, лицар похитнувся в сідлі, але списа не випустив. У мить, коли кінь майже зарився ніздрями в землю, дракон різким рухом лапи змів Ейка з сідла. Всі бачили, як летять вгору і вирують бляхи панцира, всі почули брязкіт і гуркіт, з яким лицар звалився на землю.

Дракон, присідаючи, пригнітив коня лапою, знизив зубасту пащу. Кінь жахливо скрикнув , зашамотався і стих.

Посеред запалої тиші всі почули глибокий голос дракона Віллентретенмерта.

— Мужнього Ейка із Денесле можна забрати з поля, на дальший бій він неспроможний. Наступний, прошу.

— О, курва, — сказав Ярпен Зигрин посеред тиші, що запанувала.

VIII

— Обидві ноги, — сказала Єнніфер, обтираючи руки лляною ганчіркою. — І, мабуть, щось із хребтом. Обладунки на спині такі пом'яті, наче він копром дістав. А ноги, то через власний спис. Нешвидко він сяде на коня. Якщо взагалі сяде.

— Професійний ризик, — пробурмотів Геральт. Чародійка поморщилася.

— Це все, що ти хотів сказати?

— А що б ти ще хотіла почути, Єнніфер?

— Цей дракон неймовірно швидкий, Геральте. Надто швидкий, щоб людина могла з ним змагатися.

— Розумію. Ні, Єн. Не я.

— Принципи? — їдко посміхнулася чародійка. — Чи звичайний, звичайнісінький страх? Це єдине людське почуття, яке в тобі не витравили?

— І те, і те, — байдуже згодився відьми́н. — Яка різниця?

— Саме так, — Єнніфер підійшла ближче. — Жодної. Принципи можна порушити, страх — перебороти. Убий цього дракона, Геральте. Для мене.

— Для тебе?

— Для мене. Я хочу цього дракона, Геральте. Всього. Я хочу мати його лише для себе.

— Скористайся чарами та вбий його.

— Ні. Вбий його ти. А я чарами стримаю Рубачів та інших, щоб не заважали тобі.

— Будуть трупи, Єнніфер.

— Відколи це тобі заважає? Ти займися драконом, а я беру на себе людей.

— Єнніфер, — холодно сказав відьми́н. — Я не можу зрозуміти. Нащо тобі цей дракон? Ти аж так засліплена жовтим кольором його луски? Ти ж не в скруті, маєш незліченні джерела утримання, ти знаменита. Про що йдеться? Тільки не кажи про покликання, благаю.

Єнніфер мовчала, зрештою, скрививши губи, копнула камінь, що лежав у траві.

— Дехто може мені допомогти, Геральте. Начебто це… ти знаєш, про що я… Начебто це не є незворотнім. Є шанс. Я ще можу мати… Розумієш?

— Розумію.

— Це складна операція, дорога. Але взамін за золотого дракона… Геральте?

Відьми́н мовчав.

— Коли ми висіли на мості, — сказала чародійка, — ти про дещо мене просив.