Меч приречення - Сторінка 9

Невідомо, чи вцілів хтось із тих, які залишилися там, коли міст завалився.

Недамир не відповів. Ейк із Денесле, випроставшись, став перед королем, уп'явши в нього блискучі наче в лихоманці очі.

— Божий гнів нас карає, — сказав він, здіймаючи руки. — Ми согрішили, королю Недамире. Святий похід се був, похід супроти зла. Бо дракон — се зло, кожен дракон — се втілене зло. Я зла байдуже не минаю, я його розчавлюю стопою… Знищую. Так, як велять боги і Свята Книга…

— Що це він меле? — зморщився Богольт.

— Не знаю, — відповів Геральт, поправляючи збрую кобили. — Я ні слова не зрозумів.

— Будьте тихо, — сказав Горицвіт. — Я стараюся це запам'ятати, може, вдасться використати, якщо підібрати рими.

— Свята Книга рече, — розкричався Ейк на повен голос, — що вийде з прірви змій, дракон огидний, із сімома головами та десятьма рогами! А на хребті його сидітиме жона, одягнена в пурпур та кармазини, і келих золотий в її долоні буде, а на чолі їй буде виписано знак усякої й найгіршої розпусти!

— Я її знаю! — втішився Горицвіт. — Це Силія, жінка війта Зоммерхалдера!

— Заспокойтесь, пане піїте, — промовив Гіленнстерн. — А ви, лицарю із Денесле, будь ласка, висловлюйтесь ясніше.

— Супроти зла, королю, — заволав Ейк, — слід виступати з чистим серцем та сумлінням, з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Краснолюдів, що є поганами, народжуються в темряві та кланяються темним силам! Блюзнірських чарівників, що узурпували божественні закони, сили й привілеї! Відьми́на, що є огидною відміною, неприродним створінням. І дивуєтесь, що кара на нас упала? Королю Недамире! Ми сягнули меж можливого! Не випробовуймо божественної ласки. Закликаю вас, королю, щоб ви очистили від нечисті наші лави, перш ніж…

— А про мене ні слова, — жалібно втрутився Горицвіт. — Ні слова про поетів. А я так стараюся.

Геральт посміхнувся до Ярпена Зигрина, що повільним рухом гладив вістря заткнутої за пояс сокири. Краснолюд, розважаючись, вищирив зуби. Єнніфер демонстративно відвернулася, вдаючи, що роздерта по саме стегно спідниця більше її засмучує, ніж Ейкові слова.

— Ви дещо пересадили, пане Ейку, — гостро озвався Доррегарай. — Хоча, без сумніву, зі шляхетними замірами. Я вважаю зайвим повідомляти нам, що ви думаєте про чародіїв, краснолюдів та відьми́нів. Хоча, схоже, всі ми до таких опіній уже звикли, все ж це не є ані ґречним, ані лицарським, пане Ейку. А вже зовсім незрозуміло, зваживши на те, що це ви, а не хтось інший, біжите і спускаєте магічну ельфійську линву відьми́нові та чародійці, яким загрожує смерть. З того, що кажете, випливає, — ви радше мали б молитися, щоб вони впали.

— Трясця, — шепнув Геральт Горицвітові. — То це він спустив ту линву? Ейк? Не Доррегарай?

— Ні, — пробурмотів бард. — Це Ейк, справді він.

Геральт недовірливо похитав головою, Єнніфер тихцем вилаялась, випросталася.

— Лицарю Ейку, — сказала з посмішкою, яку будь-хто, крім Геральта, міг уважати милою та доброзичливою. — Як же це? Я нечисть, а ви рятуєте мені життя?

— Ви дама, пані Єнніфер, — лицар офіційно вклонився. — А ваше вродливе та щире обличчя дозволяє вірити, що колись ви зречетесь проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирснув.

— Дякую вам, лицарю, — сухо сказала Єнніфер. — І відьми́н Геральт теж вам дякує. Подякуй йому, Геральте.

— Швидше мене шляк трафить, — відьми́н усміхнувся з обеззброюючою щирістю. — А це за що? Я нечиста відміна, а моє невродливе обличчя не дає жодних надій на поправу. Лицар Ейк витяг мене з прірви мимоволі, лише тому, що я судомно ухопився за вродливу даму. Коли б я сам там висів, Ейк і пальцем би не поворухнув. Я не помиляюся, правда, лицарю?

— Помиляєтесь, пане Геральте, — спокійно сказав мандрівний лицар. — Я нікому, хто в потребі, допомоги не відмовляю. Навіть комусь такому, як відьми́н.

— Подякуй, Геральте. І попроси пробачення, — різко промовила чародійка. — Інакше підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк мав цілковиту рацію. Ти неспроможний співіснувати з людьми. Бо ти інший. Твоя участь у поході є помилкою. Тебе привела сюди недосяжна мета. Доречнішим, отже, було б від'єднатися. Думаю, що ти і сам вже це зрозумів. А, якщо ні, то врешті зрозумій.

— Про яку мету ви кажете, пані? — втрутився Гілленстерн. Єнніфер глянула на нього, не відповіла. Горицвіт та Ярпен Зигрин значуще усміхнулися один до одного, але так, щоб чародійка цього не помітила.

Відьми́н глянув у вічі Єнніфер. Вони були холодними.

— Прошу пробачення і дякую, лицарю з Денесле, — схилив він голову. — Дякую всім тут присутнім. За спішний порятунок, наданий без вагань. Я чув, висячи, як ви один поперед одного рвалися допомогти. Прошу пробачення у всіх тут присутніх. Окрім шляхетної Єнніфер, якій дякую, не просячи ні про що. Прощавайте. Нечисть добровільно залишає компанію. Бо нечисть уже має того аж по вінця. Бувай, Горицвіте.

— Гей, Геральте! — гукнув Богольт. — Не дмися, як дівча, не роби з мухи слона. Дідько забирай…

— Люююдонькиии!

З боку горловини узвозу біг Козоїд та кілька голопільських міліціянтів, посланих на розвідку.

— Що там? Чого він репетує? — здійняв голову Ніщука.

— Люди… Ваші… милості… — сапав швець.

— Прокашляйся, чоловіче, — сказав Гілленстерн, затикаючи пальці за золотий пояс.

— Дракон! Там, дракон!

— Де?

— За узвозом… На рівнині… Пане, він…

— До коней! — скомандував Гілленстерн.

— Ніщука! — вереснув Богольт. — На віз! Кузько, на коня і за мною!

— Скакай, легіні! — ревнув Ярпен Зигрин. — Скакай, суча мати!

— Гей, почекайте! — Горицвіт закинув лютню на плече. — Геральте! Візьми мене на коня!

— Застрибуй!

Узвіз закінчувався осиповищем чимраз рідших ясних скель, що утворювали неправильне коло. За ними йшов легкий спуск до трав'янистої горбкуватої галяви, зі всіх боків оточеної вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, устя висохлих струмків, відкривалися на галяву.

Богольт, що перший причвалував до кам'яного бар'єру, раптом зупинив коня, підвівся у стременах.

— О, зараза, — сказав. — О ясна зараза. Це… не може цього бути.

— Що? — спитав Доррегарай, під'їжджаючи. Біля нього Єнніфер, зістрибуючи з воза Рубачів, сперлася грудьми об скельну брилу, виглянула, позадкувала, протерла очі.

— Що? Що таке? — крикнув Горицвіт, вихиляючись із-за спини Геральта. — Що таке, Богольте?

— Цей дракон… золотий.

Не далі, ніж за сто кроків від кам'яної горловини узвозу, з якого вони вийшли, на дорозі до каньйону, що вів на північ, на злегка заокругленому невисокому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигнувши правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплітаючи хвостом передні випростані лапи.

У цьому створінні, в тому, як воно сиділо, було щось повне невимовної грації, щось котяче, щось суперечливе з його безсумнівно зміїним походженням. Безперечно зміїним. Бо створіння було покрите лускою, яка мала виразний рисунок і сліпуче виблискувала сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, що сиділо на пагорбі, було золотим, — золотим від кінчиків заритих у землю пазурів і аж до кінчика довгого хвоста, що легко ворушився серед будяків, якими заріс пагорб. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі золотисті кажанячі крила і так застигло, змушуючи захоплено милуватися собою.

— Золотий дракон, — шепнув Доррегарай. — Це неможливо… Жива легенда!

— Не буває золотих драконів, курча макітра, — запевнив Ніщука і сплюнув. — Я знаю, що кажу!

— То що це таке сидить на горбі? — доречно спитав Горицвіт.

— Якась полуда.

— Ілюзія.

— Це не ілюзія, — сказала Єнніфер.

— Це золотий дракон, — промовив Гілленстерн. — Справжнісінький золотий дракон.

— Золоті дракони бувають лише в легендах!

— Припиніть, — раптом втрутився Богольт. — Нічого гарячкувати. Кожен телепень бачить, що дракон золотий. А яка, панове вашмосці, різниця, — золотий, синій, срачкуватий чи картатий? Він невеликий, упораємо його на раз-два. Кузько, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте знаряддя. Теж мені різниця, золотий, незолотий.

— Різниця є, Богольте, — сказав Кузька. — І то ґрунтовна. Це не той дракон, по сліду якого ми йшли. Не той, підтруєний біля Голополя, що сидить у ямі на золоті та коштовностях. А цей сидить на голій гузиці. То на холеру він нам?

— Цей дракон золотий, Кеннете, — воркнув Ярпен Зигрин. — Ти колись такого бачив? Не розумієш? Ми за його шкуру більше візьмемо, аніж витягли б зі звичайної скарбниці.

— Причому це не вплине негативно на ринок коштовного каміння, — додала Єнніфер, негарно усміхаючись. — Ярпен має рацію. Умова залишається в силі. Є що ділити, ні?

— Гей, Богольте! — вереснув Ніщука з воза, де саме гримів реманентом, риючись у ньому. — Що накладаємо на себе і коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

— А зараза його знає, панове вашмосці, — заклопотався Богольт. — Гей, чародії! Чи легенди про золотих драконів кажуть, як його забити?

— Як його забити? А звичайно! — раптом крикнув Козоїд. — Нема що довго думати, дайте скоро якусь худобину. Напхаємо її чимось отруйним і підкинемо гаду, хай би щез.

Доррегарай скоса зиркнув на шевця, Богольт сплюнув, Горицвіт відвернув голову з виразом огиди. Ярпен Зигрин масненько посміхнувся, взявшись під боки.

— Чого так дивитесь? — спитав Козоїд. — Берімося до роботи, тра врадити, чим напхати стерво, щоб гад чимскорше здох. То мусить бути щось страшно їдовите, отруйне або зігниле.

— Ага, — промовив краснолюд, далі посміхаючись. — Отруйне, паскудне і смердюче. Знаєш що, Козоїде? Виходить, що то ти.

— Що?

— Гівно. Гибай звідси, мештопсую, хай би мої очі тебе не бачили.

— Пане Доррегараю, — сказав Богольт, підходячи до чародія. — Покажіть кваліфікацію. Згадайте легенди й оповіді. Що нам відомо про золотих драконів?

Чародій посміхнувся, гордовито випростовуючись.

— Питаєш, що мені відомо про золотих драконів? Мало, але достатньо.

— То слухаємо.

— То слухайте і слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, можливо, останнє і єдине у своєму роді створіння, що вціліло від вашого вбивчого шалу. Легенд не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися того дракона. Зрозуміло? Збирайте манаття, торочте в'юки і вертайтеся домів.

Геральт був певен, що вибухне буря.