Меч приречення - Сторінка 15

Навіть те, що гарно починається, швидко призводить до нудьги й буденності, до людського ритуалу, обридлого ритму, званого життям. Ох, Геральте, нелегко бути чародійкою, але, як порівняти це зі звичайним людським існуванням… Геральте?

Поклала голову на його груди, що здіймалися у повільному диханні.

— Спи, — шепнула. — Спи, відьми́не.

III

Місто зле впливало на нього. З самого ранку. З самого ранку геть-усе псувало йому гумор, викликало пригніченість та роздратування. Все. Злостило його те, що проспав, а тому сам ранок став насправді самим полуднем. Дратувала його відсутність Єнніфер, яка вийшла, перш ніж він прокинувся.

Вочевидь, поспішала, бо приладдя, яке вона завжди акуратно складала у шкатулки, лежало на столі, безладно розсипане, наче кості, кинуті чаклуном у ритуалі ворожби. Пензлики з делікатних волосків — великі, використовувані для припудрювання обличчя, малі, якими накладала помаду на губи, зовсім маленькі, — для хни, що нею вона підфарбовувала вії. Грифелі та олівчики для брів і повік. Щипчики і ложечки зі срібла. Баночки і пляшечки з порцеляни та молочного скла, — вони, як він знав, містили еліксири та мазі з такими банальними інгредієнтами, як сажа, гусячий жир та морквяний сік, і такими грізно-таємничими, як мандрагора, антимоній, беладона, каннабіс, драконяча кров та концентрована отрута велетенських скорпіонів . А понад усім цим, довкола, в повітрі — аромат бузку та аґрусу, пахощів, які вона завше уживала.

Вона була в цих предметах. Була в цьому ароматі.

Але не було її.

Він спустився вниз, відчуваючи зростаючий неспокій та все дужче роздратування. Геть-усім.

Його дратувала холодна і стужавіла яєчня, що її подав йому на сніданок корчмар, на мить відірвавшись від дівчати, яке обмацував у комірчині. Його дратувало, що дівча мало не більше дванадцяти років. І сльози в очах.

Тепла весняна погода і радісний гамір пульсуючої життям вулиці не поправив Геральтові настрою. Далі ніщо йому не подобалося у Aedd Gynvael, містечку, яке, на його думку, було наче злостива пародія на всі знайомі йому містечка, — карикатурно більш галасливим, більш задушливим, брудним та дратуючим.

Постійно відчував слабкий сморід смітника в одежі та волоссі. Вирішив піти до лазні.

У лазні його роздратувала міна лазничого, що дивився на його відьми́нський медальйон, на меч, покладений на краю кадовба. Роздратував його факт, що лазничий не запропонував йому дівки. Він не мав наміру користати з дівки, але в лазнях їх пропонували всім, отож його лютило те, що для нього зробили виняток.

Коли він вийшов, гостро пахнучи сірим милом, його гумор не поправився, а Aedd Gynvael нітрішки не погарнішало. Все ще не було тут нічого, що могло б подобатися. Відьми́нові не подобалися купи волового гною, що покривали вулички. Не подобалися йому жебраки, які поприсідали під мурами святині. Йому не подобався кострубатий напис на мурі, що проголошував: ЕЛЬФІВ ДО РЕЗЕРВАЦІЇ!

У замок його не впустили, відіслали за старостою до купецької гільдії. Це його роздратувало. Також роздратувало його те, що цехмайстер, ельф, наказав йому шукати старосту на ринку, при цьому поглядаючи на нього з погордою і пихою, дивною в особи, яку невдовзі мають загнати до резервації.

На ринку кишіло від людей, повно тут було яток, возів, коней, волів та мух. На підвищенні стояв пренґель зі шкідцем , якого галайстра обкидала болотом і лайном. Шкідець із дивовижним опанування брудно лаяв своїх мучителів, не надто підносячи голос.

Для Геральта, що мав неабиякий досвід, мета перебування старости серед цього рейваху була цілковито ясною. Приїжджі купці з караванів включали хабарі до цін, отож мусили комусь ці хабарі вручити. Староста, теж свідомий звичаю, з'явився, щоб купці не мусили завдавати собі клопоту.

Місце, де він орудував, значив брудносиній балдахін, розіп'ятий на жердинах. Там стояв стіл, якого обступили зацікавлені особи, ґелґочучи. За столом сидів староста Гербольт, демонструючи всім і вся презирство і зневагу, що малювалися на його збляклому обличчі.

— Гей! А ти куди?

Геральт повільно відвернув голову. І миттю приглушив у собі злість, опанував роздратування, скорчився у тверду холодну друзку льоду. Вже не міг дозволити собі емоцій. Чоловік, що заступив йому дорогу, мав волосся жовтувате, як пір'я іволги, і такі самі брови над блідими порожніми очима. Вузькі долоні з довгими пальцями спирав об пояс із масивних мосяжних бляшок, обтяжений мечем, буздиганом і двома стилетами.

— Ага, — сказав чоловік. — Пізнаю. Відьми́н, правда? До Гербольта?

Геральт кивнув, не зводячи очей із рук чоловіка. Знав, що з рук цього чоловіка небезпечно зводити очі.

— Я про тебе чув, погромцю потвор, — сказав жовтоволосий, пильно стежачи за руками Геральта. — Хоча, здається, ми ніколи не зустрічалися, то все ж ти, напевно, теж про мене чував. Я Іво Мірче. Але всі звуть мене Цикадою.

Відьми́н кивнув головою на знак, що чув. Також знав ціну, яку за голову Цикади давали у Визимі, Кельфі та Фатвейрі. Якби його спитали, він сказав би, що це надто низька ціна. Але ніхто не питав.

— Добре, — промовив Цикада. — Наскільки мені відомо, староста тебе чекає. Можеш іти. Але знаєш що, приятелю, меча залиш. Мені тут, вважай, платять, щоб я за таким церемоніалом пильнував. Ніхто зі зброєю не має права підійти до Гербольта. кумекаєш?

Геральт байдуже знизав плечима, розстебнув пояса, обмотавши ним піхви, вручив меча Цикаді. Цикада посміхнувся краєм губ.

— Ну прошу, — сказав. — Як ґречно, ані слова протесту. Я так і знав, що чутки про тебе перебільшені. Хотів би я, щоб ти колись мого меча попросив, отоді б побачив мою відповідь.

— Гей, Цикадо! — гукнув раптом староста, встаючи. — Пропусти його! Ідіть сюди, пане Геральте, вітаю, вітаю. Відійдіть, панове купці, зоставте нас на хвилинку. Ваші інтереси мусять поступитися справам, для міста важливішим. Петицію прошу передати моєму секретареві.

Вдавана щирість привітання не підманула Геральта. Він знав, що єдине її призначення — стимулювати торги. Купці дістали час на обдумування того, чи хабарі достатньо високі.

— Поб'юся об заклад, що Цикада намагався тебе спровокувати. — Гербольт, недбало звівши долоню, відповів на так само недбалий поклін відьми́на. — Не переймайся цим. Цикада видобуває зброю виключно з наказу. Правда, це йому не вельми смакує, але, доки я йому плачу, мусить слухати, інакше марш на чотири вітри, знову на гостинець. Ти ним не переймайся.

— На 'кий біс вам хтось такий, як Цикада, старосто? Тут аж так небезпечно?

— Безпечно, бо я плачу Цикаді. — Гербольт засміявся. — Слава його далеко сягає і це мені на руку. Бачиш, Aedd Gynvael та інші міста в долині Тойни підлягають намісникам із Ракверліну. А намісники останнім часом щосезону змінюються. Зрештою, невідомо, нащо, бо й так кожен другий як не півельф, то чвертьельф, клята кров і порода, все злеє від ельфів.

Геральт не додав, що теж від візників, бо жарт, хоч відомий, не всіх смішив.

— Кожен новий намісник, — вів далі напушений Гербольт, — починає з того, що усуває бурмістрів та старост старого режиму, аби розсадити на стільцях своїх кревних і знайомих. Але після того, що Цикада влаштував колись посланцям одного намісника, ніхто вже не пробує зіпхнути мене з посади і от так зробився я собі найстаршим старостою найстаршого режиму, вже й не тямлю, якого. Ну, але ми тут бла-бла-бла, а жила опала, як звикла казати моя, хай на тім світі царствує, перша жона. Переходьмо до речі. То що там за гад заліг на нашому смітнику?

— Цойгл.

— Я зроду про щось таке не чув. Думаю, вже вбитий?

— Уже убитий.

— І скільки це коштуватиме міській касі? Сімдесят?

— Сто.

— Ну, ну, пане відьми́не! Ви, мабуть, блекоти об'їлися. Сто марок за якогось черв'яка з купи гівна?

— Черв'як чи ні, пане старосто, а самі ви казали, що восьмеро людей зажер.

— Людей? Ще чого! Як мене сповістили, страховище з'їло старого Закорка, славного з того, що ніколи не просихав, і ще якусь стару бабу з передмістя та кількоро дітей перевізника Сулірада, що не швидко виявили, бо Сулірад сам не знає, скільки в нього дітей, надто хутко їх робить, щоб міг полічити. Теж мені люди! Вісімдесят.

— Коли б я цойгла не вбив, міг би когось значнішого зжерти. Даймо на те, аптекаря. І в кого б ви тоді брали мазь на пранці ? Сто.

— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи я б дав стільки за дев'ятиголову гідру. Вісімдесят п'ять.

— Сто, пане Гербольте. Зважте, що, хоч не була то дев'ятиголова гідра, то все ж ніхто з тутешніх, славутнього Цикаду не виключаючи, якось не впорався з цойглом.

— Бо ніхто з тутешніх не звик бабратись у лайні та смітті. Моє останнє слово: дев'яносто.

— Сто.

— Дев'яносто п'ять, на демонів та дияволів!

— Згода.

— Ну, — Гербольт широко усміхнувся. — Домовились. Ти завжди так гарно торгуєшся, відьми́не?

— Ні, — Геральт не усміхався. — Радше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.

— І зробив, бодай тебе грець, — зареготав Гербольт. — Гей, Пригрибку! Сюди! Книгу давай, і капшука, і відрахуй мені миттю дев'яносто марок.

— Мало бути дев'яносто п'ять.

— А податок?

Відьми́н стиха вилаявся. Староста поставив на квитку замашистий підпис, потім чистим кінцем пера поколупався у вусі.

— Сподіваюся, тепер на смітнику спокійно буде? Га, відьми́не?

— Повинно. Був лише один цойгл. Щоправда, міг устигнути розмножитися. Цойгли двостатеві, як слизняки.

— Що ти мені тут дуба смаленого правиш? — Гербольт зизо глянув на нього. — До розмноження треба двох, себто самця і самицю. Що, чи ті цойгли вилуплюються як блохи або миші, з гнилої соломи в сіннику? Кожен дурень знає, що нема мишаків і мишачи́х, всі вони однакові, всі вилуплюються самі з себе та з гнилої соломи.

— А слизняки з мокрого листя вилуплюються, — докинув секретар Пригрибок, усе ще зайнятий складанням монет у стовпчики.

— Це кожен знає, — згодився Геральт, приязно усміхаючись. — Слизняків і слизнячи́х немає. Є тільки листя. А хто думає інакше, той помиляється.

— Досить, — утяв староста, підозріливо дивлячись на нього. — Досить про черв'яків. Я питав, чи не може на тому смітнику знову щось завестися і, зі своєї ласки, відповідай коротко та ясно.

— Десь через місяць слід оглянути смітник, найкраще з собаками.