Меч приречення - Сторінка 13

Доррегарай видобув дивний звук і зомлів, повиснувши на поворозках біля колеса воза.

Чародійка, скривившись від болю, напружилася, підіймаючи вже вільну ногу. Крикнула шаленим, повним болю та злості голосом. Медальйон на шиї Геральта затіпався наче живий. Єнніфер напружила стегно і махнула ногою в бік возів голопільської міліції, що йшли в наступ, викричала заклинання. Повітря затріщало й запахло озоном.

— О, богове, — захоплено зойкнув Горицвіт. — Яка ж це балада вийде, Єнніфер!

Закляття, кинуте зграбною ніжкою, не зовсім вдалося чародійці. Перший віз, разом зі всім, що на ньому було, попросту набув золотисто-жовтцевої барви, чого голопільські воїни у запалі битви навіть не помітили. З другим возом пішло краще, — вся його залога миттю перетворилася на величезних рапавих жаб, які, приємно квакаючи, пострибали на всі боки. Віз, позбавлений керування, перевернувся і розвалився. Коні, істерично іржучи, помчали вдалину, волочачи за собою відламаний дишель.

Єнніфер закусила губи і знову змахнула ногою в повітрі. Жовтцевий віз, серед ритмічних тонів музики, що долинала звідкись згори, розплився жовтцевим-таки димом, а весь його екіпаж оглупіло гепнувся на траву, утворюючи мальовничу купу. Колеса третього воза з круглих зробилися квадратними, наслідок чого був негайним. Коні здибилися, віз перевернувся, а голопільське військо викотилося й посипалося на землю. Єнніфер, уже з чистої мстивості, завзято махала ногою і кричала заклинання, навмання перетворюючи голопільців у черепах, гусей, сороканіжок, фламінго та смугастих поросят. Зерріканки вправно та методично дорізали решту.

Дракон, урешті порвавши невід на шмаття, зірвався, залопотів крилами, ревнув і, витягнувшись, мов струна, помчав за вцілілим із погрому тікаючим шевцем Козоїдом. Козоїд біг мов олень, але дракон був швидшим. Геральт, побачивши роззявлену пащу та блискаючі зуби, гострі наче стилети, відвернув голову. Почув макабричний вереск і огидний хрускіт. Горицвіт крикнув здушеним голосом. Єнніфер з блідим як полотно обличчям викрутилася вбік і виблювала під віз.

Запанувала тиша, яку лише час від часу переривало ґелґотіння, кумкання та кувікання недобитків голопільської міліції.

Вея, негарно усміхнувшись, стала над Єнніфер, широко розставивши ноги. Зерріканка здійняла шаблю. Єнніфер, бліда, здійняла ногу.

— Ні, — сказав Борч, званий Три Галки, що сидів на камені. На колінах тримав спокійне та задоволене драконенятко.

— Не вбиватимемо пані Єнніфер, — повторив дракон Віллентетенмерт. — Це вже неактуально. Ба більше, тепер ми вдячні пані Єнніфер за неоціненну допомогу. Звільни їх, Вею.

— Розумієш, Геральте? — шепнув Горицвіт, розтираючи стерплі руки. — Розумієш? Є така стародавня балада про золотого дракона. Золотий дракон може…

— Набути будь-якої подоби, — півголосом сказав Геральт. — Навіть людської. Я також чув про це. Але не вірив.

— Пане Ярпене Зигрине! — гукнув Віллентретенмерт до краснолюда, що вчепився за прямовисну скелю на висоті двадцяти ліктів над землею. — Чого ви там шукаєте? Бабаків? Це ж не ваш делікатес, наскільки пам'ятаю. Спускайтеся донизу і займіться Рубачами. Їм потрібна допомога. Я вже не вбиватиму. Нікого.

Горицвіт, кидаючи неспокійні погляди на зерріканок, що уважно оглядали бойовище, приводив до тями все ще непритомного Доррегарая. Геральт намазував маззю і обробляв попечені щиколотки Єнніфер. Чародійка сичала від болю і бурмотіла заклинання.

Впоравшись із завданням, відьми́н підвівся.

— Залишайтесь тут, — сказав. — Я мушу з ним порозмовляти.

Єнніфер устала, кривлячись

— Я піду з тобою, Геральте, — взяла його під руку. — Можна? Геральте, прошу.

— Зі мною, Єн? Я думав…

— Не думай, — вона притулилася до його плеча.

— Єн?

— Усе гаразд, Геральте.

Глянув їй в очі, що були теплими. Як раніше. Схилив голову і поцілував у губи, гарячі, м'які й охочі. Як раніше.

Підійшли. Єнніфер, підтримувана, присіла у глибокому реверансі, як перед королем, кінчиками пальців підіймаючи сукню.

— Три Гал… Віллентетенмерт, — сказав відьми́н.

— Моє ім'я у вільному перекладі вашою мовою означає Три Чорні Птахи, — сказав дракон. Драконенятко, вчепившись пазурцями за його передпліччя, підставило шию під пестливу долоню.

— Хаос і Порядок, — усміхнувся Віллентетенмерт. — Пам'ятаєш, Геральте? Хаос — це агресія. Порядок — оборона перед нею. Варто мчати на край світу, щоб протиставитись агресії та злу, правда ж, відьми́не? Особливо, як ти казав, коли плата достойна. А цього разу вона була достойною. Був то скарб дракониці Миргтабракке, що її отруїли під Голополем. Це вона покликала мене, щоб я їй допоміг, щоб стримав зло, яке загрожувало їй. Миргтабракке вже відлетіла, невдовзі після того, як був зметений з поля Ейк із Денесле. Але залишила мені свій скарб, свою плату.

Драконенятко писнуло і забило крильцями.

— Отож ти…

— Так, — перебив дракон. — Що ж, такі часи. Створіння, яких ви називаєте страховищами, вже якийсь час відчувають усе дужчу загрозу з боку людей. Не можуть упоратися самі. Потребують Оборонця. Такого… відьми́на.

— А мета? Мета, якою закінчується дорога?

— Ось вона, — Віллентретенмерт підняв передпліччя. Драконенятко, перелякавшись, пискнуло. — Я саме її здобув. Завдяки їй я виживу, Геральте з Ривії, доведу, що не існує межі можливого. Ти теж знайдеш колись таку мету, відьми́не . Навіть ті, що відрізняються, можуть вижити. Прощавай, Геральте. Прощавай, Єнніфер.

Чародійка, міцніше вхопившись за відьми́нове плече, знову присіла. Віллентретенмерт устав, глянув на неї, а його обличчя було дуже серйозним.

— Вибач мою щирість та відвертість, Єнніфер. Це написано на ваших обличчях, я навіть не мушу намагатися читати думки. Ви створені одне для одного, ти й відьми́н. Але з цього нічого не буде. Нічого. Мені шкода.

— Я знаю, — Єнніфер ледь зблідла. — Знаю, Віллентретенмерте. Але я хотіла б вірити, що не існує межі можливого. А, принаймні, що вона ще дуже далеко.

Вея, підходячи, торкнулася Геральтового плеча, швидко промовила кілька слів. Дракон засміявся.

— Геральте, Вея каже, що довго пам'ятатиме ночви "Під Замріяним Драконом". Сподівається, що ми ще колись зустрінемось.

— Що? — спитала Єнніфер, мружачи очі.

— Нічого, — швидко відповів відьми́н. — Віллентретенмерте…

— Слухаю тебе, Геральте з Ривії.

— Ти можеш набути будь-якої подоби? Кожної, якої захочеш?

— Так.

— То чому людина? Чому Борч із трьома птахами в гербі?

Дракон приязно усміхнувся.

— Геральте, я не знаю, за яких обставин уперше зіткнулися далекі предки наших рас. Але правда те, що для драконів немає нічого відразливішого від людини. Людина викликає у драконів інстинктивну ірраціональну огиду. Зі мною інакше. Ви мені… симпатичні. Прощавайте.

Не була то поступова трансформація з розпливанням, ані туманне пульсуюче дрижання, як при ілюзії. Сталося це так раптово, що ледь оком змигнути. На місці, де ще секунду тому стояв кучерявий лицар у туніці, оздобленій трьома чорними птахами, сидів золотий дракон, звабно витягнувши довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розпростер крила, сліпуче-золоті у сонячному промінні. Єнніфер глибоко зітхнула.

Вея, вже в сідлі, обіч Теї, помахала рукою.

— Вею, — сказав відьми́н, — ти мала рацію.

— Гм?

— Він найгарніший.

ДРУЗКА КРИГИ

I

Здохла вівця, спухла і здута, з націленими в небо застиглими ногами, ворухнулася. Геральт, що присів під муром, повільно видобув меча, пильнуючи, щоб клинок не дряпнув по окованих піхвах. На відстані десяти кроків від нього купа відходів раптом вигорбилася й пішла хвилями. Відьми́н підхопився і стрибнув ще до того, як хвиля смороду, що била із розворушеного смітника, дійшла до нього.

Мацак, закінчений веретеноподібним, наїжаченим колючками потовщенням, зненацька вистрілюючи з-під сміття, з несамовитою швидкістю рвонувся йому назустріч. Відьми́н упевнено приземлився на залишках поламаних меблів, що хиталися на купі гнилих овочів, збалансував, відновив рівновагу, одним коротким ударом меча розрубав мацака, відтинаючи довбнеподібного присоска. Одразу ж відстрибнув, але цього разу з'їхав з дощок і аж по стегна запався у грузьке гнойовище.

Смітник вибухнув густою смердючою бовтанкою, черепками горщиків, перегнилим ганчір'ям та блідими ниточками квашеної капусти, а з-під них виприснула величезна, безформена, немов гротескна картоплина, бульшакувата туша, що шмагала повітря трьома мацаками й обрізком четвертого.

Геральт, застряглий і знерухомлений, ударив із широкого розвороту стегон, гладенько обрубуючи ще одного мацака. Два інші, товсті як стовбури дерев, з силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у відходи. Туша сунулась до нього, виорюючи смітника, наче тягнена волоком бочка. Він побачив, як огидна бульбашка репається, розкриваючи широку пащу, повну великих драбинчастих зубів.

Дозволив, щоб мацаки обплели його в поясі, м'яцкаючи, вирвали із смердючого болота і потягли в бік туші, що круговими рухами вгризалася у смітник. Зубаста паща дико й люто заклацала. Притягнутий майже до величезного рота відьми́н ударив мечем, обіруч, клинок урізався легко і м'яко. Бридкий солодкавий сопух забивав подих. Потвора засичала і затремтіла, мацаки відпустили, конвульсивно залопотіли в повітрі. Геральт, грузнучи у смітті, вдарив іще раз, навідліг, вістря огидно хрупнуло і заскрипіло на вищерблених зубищах. Створіння забулькотіло й опало, але одразу ж роздулося і засичало, бризкаючи на відьми́на смердючою сумішшю. Геральт вирвався, відновлюючи рівновагу різкими рухами зав'язлих у цій погані ніг, кинувся вперед, розгортаючи грудьми сміття, наче плавець — воду, щосили рубонув, зверху, дуже натиснув на вістря, що втиналося в тушу, між біло фосфоризуючі очиці. Потвора булькотливо застогнала, затріпотіла, розливаючись на купі гною наче проколотий пухир, випускаючи відчутні теплі подмухи, хвилі смороду. Мацаки дрижали і звивалися серед гнилятини.

Відьми́н вибрався з густого киселю, став на плавучо-хисткому, але твердому ґрунті. Чув, як щось липке та огидне, діставшись у чобіт, повзе йому по литці. До криниці, подумав, щоб якомога швидше обмитися з цього паскудства. Обмитися. Мацаки створіння ще раз пацнули по відходах, хлюпаюче й мокро, знерухоміли.

Упала зірка, секундним зблиском оживляючи чорний небозвід, усіяний нерухомими іскорками.