Меч приречення - Сторінка 18

Гарна.

Мовчки сіла біля столу, сперла підборіддя на переплетених долонях.

— Ну гаразд, починаємо, — сказала. — Це надто довге, повне драматизму мовчання є, на мою думку, надто банальним. Залагодьмо це. Вставай із ліжка й не витріщайся на стелю з ображеною міною. Ситуація доволі дурна і нема сенсу робити її ще дурнішою. Кажу тобі, вставай.

Він слухняно встав, не зволікаючи, сів верхи на дзиґлику навпроти. Вона не уникала його погляду. Він міг на щось сподіватися.

— Як я казала, залагодьмо це, залагодьмо це швидко. Щоб не ставити тебе в незручне становище, я відразу відповім на всі питання, навіть не мусиш їх задавати. Так, це правда, їдучи з тобою до Aedd Gynvael, я їхала до Істредда і знала, що, зустрівшись, піду з ним до ліжка. Я не передбачала, що це вийде наяв, що ви хвалитиметесь одне одному. Я знаю, як ти зараз почуваєшся, і мені неприємно з цієї причини. Але ні, я не маю почуття провини.

Він мовчав.

Єнніфер струснула головою, її блискучі чорні кучері каскадом спливли з плеча.

— Геральте, озвися.

— Він… — кашлянув. — Він називав тебе Єнною.

— Так, — вона не опустила очей. — А я кажу до нього Валь. Це його ім'я. Істредд — прізвисько. Я багато років знаю його, Геральте. Він дуже близький мені. Не дивись так на мене. Ти теж мені близький. І в цьому весь клопіт.

— Ти обдумуєш, чи прийняти його пропозицію?

— Щоб ти знав, обдумую. Я ж тобі казала, ми знайомі багато років. Дуже… багато років. Мене з ним поєднують зацікавлення, цілі, амбіції. Розуміємо одне одного без слів. Він може дати мені опору, а хтозна, може прийде день, коли я потребуватиму опори. А насамперед… Він… він кохає мене. Так я думаю.

— Я не ставатиму тобі на заваді, Єн.

Вона різко звела голову, а її фіалкові очі спалахнули синім полум'ям.

— На заваді? Чи ж ти нічого не розумієш, ідіоте? Якби ти ставав мені на заваді, якби просто заважав, то я миттю позбулася б цієї завади, телепортувала б тебе на край мису Бремервоорд або ж смерчем перенесла до країни Ганну. При крихті зусилля вплавила б тебе у брилу кварцу та поставила в саду на клумбі півоній. Могла б так промити тобі мозок, що ти забув би, хто я і як мене звати. Бо я могла б просто сказати: "Було приємно, прощавай". Могла б просто тихцем забратися, як ти це колись зробив, утікаючи з мого дому у Венгерберзі.

— Не кричи, Єн, не будь агресивною. І не витягуй уже тієї історії з Венгербергу, ми ж пообіцяли одне одному до цього не повертатися. Я не ображений на тебе, Єн, не докоряю тобі. Знаю, що тебе не можна міряти звичайною міркою. А те, що мені прикро… Те, що мене вбиває свідомість, що тебе втрачаю… Це клітинна пам'ять. Атавістичні рештки почуттів у відьми́на, позбавленого емоцій.

— Я не терплю, коли ти так говориш! — вибухнула вона. — Не зношу, коли ти вживаєш це слово. Ніколи більше не вживай його при мені. Ніколи!

— Хіба це змінить факт?! Адже я мутант.

— Немає жодного факту. Не вимовляй цього слова при мені.

Чорний боривітер, що сидів на оленячих рогах, махнув крилом, скреготнув пазурами. Геральт глянув на птаха, на його жовте нерухоме око. Єнніфер знову сперла підборіддя на переплетених долонях.

— Єн.

— Так, Геральте.

— Ти обіцяла відповісти на мої питання. На питання, яких я навіть не мушу задавати. Залишилось одне, найважливіше. Те, якого я тобі ніколи не задав. Боявся його задавати. Дай мені на нього відповідь.

— Я не зумію, Геральте, — твердо сказала вона.

— Я тобі не вірю, Єн. Надто добре тебе знаю.

— Неможливо добре знати чародійку.

— Дай мені відповідь, Єн.

— Даю: не знаю. Але що ж це за відповідь?

Вони замовкли. Гамір, що долинав із вулиці, стих, заспокоївся. Сонце, хилячись до заходу, запалило вогні у щілинах віконниць, прошило кімнату скісними смугами світла.

— Aedd Gynvael, — пробурмотів відьми́н. — Друзка криги… Я це відчував. Знав, що це місто… Вороже мені. Недобре.

— Aedd Gynvael, — повільно повторила вона. — Сани королеви ельфів. Чому? Чому, Геральте?

— Їду за тобою, Єн, бо приплутав, прив'язав вузлом упряж моїх санок до полоззя твоїх. А довкола мене хурделиця. І мороз. Холод.

— Тепло розтопило б у тобі друзку льоду, якою я в тебе поцілила, — шепнула вона. — Тоді розбились би чари, ти побачив би мене такою, якою я є насправді.

— То шмагни білих коней, Єнн, нехай мчать на північ, туди, де ніколи не настає відлига. Щоб вона ніколи не настала. Я хочу якнайшвидше опинитися у твоєму крижаному замку.

— Цей замок не існує, — уста Єнніфер здригнулися, скривилися. — Це символ. А наша санна дорога — погоня за недосяжним маревом. Бо я, королева ельфів, прагну тепла. І саме це є моєю таємницею. Тому щороку, серед снігової метелиці мої сани несуть мене через якесь містечко. І щороку хтось, уражений моїми чарами, прив'язує упряж своїх санок до полоззя моїх. Щороку. Щороку хтось новий. Без кінця. Бо тепло, якого я так прагну, заодно нівечить мої чари, нівечить магію та чаклунство. Мій обранець, поцілений крижаною зірочкою, раптом стає звичайним ніким. А я в його очах стаю не кращою від інших… смертних жінок…

— А з-під бездоганної білизни́ з'являється весна, — сказав він. — З'являється Aedd Gynvael, негарне містечко з гарною назвою. Aedd Gynvael і його смітник, величезна смердюча купа сміття, в яке я мушу влізти, бо за це мені платять, бо таким мене створено, щоби влазити у погань, яка викликає в інших огиду та відразу. Мене позбавлено можливості відчуття, щоб я не був спроможним відчути, якою жахливо поганою є ота погань, щоб я не відступив, не втік від неї, охоплений страхом. Так, мене позбавили почуттів. Але не повністю. Той, хто робив це, спартачив роботу, Єн.

Вони замовкли. Чорний боривітер зашелестів пір'ям, розгортаючи і складаючи крила.

— Геральте…

— Так, Єн…

— Тепер ти дай відповідь на моє питання. На питання, якого я ніколи тобі не задала. Те, яке я боялася… Я й тепер його не завдам, але ти відповідай. Бо… бо я дуже прагнула би почути твою відповідь. Те одне-єдине слово, якого ти ніколи мені не промовив. Промов його, Геральте. Прошу.

— Я не зумію, Єн.

— З якої причини?

— Ти не знаєш? — він сумно усміхнувся. — Моя відповідь була б тільки словом. Словом, яке не виражає почуттів, не виражає емоцій, бо я їх позбавлений. Словом, яке було б лише звуком, що його видає при ударі порожній і холодний череп.

Вона мовчки дивилася на нього. Її очі, широко розплющені, набули барви гарячого фіолету.

— Ні, Геральте, — сказала, — це неправда. А, може, правда, але не вся. Ти не позбавлений почуттів. Тепер я це бачу. Тепер знаю, що…

Замовкла.

— Договорюй, Єн. Ти ж вирішила. Не обманюй. Я тебе знаю. Бачу це у твоїх очах.

Вона не опустила погляду. Збагнув.

— Єн, — шепнув.

— Дай руку, — сказала.

Взяла його руку між свої, він одразу ж почув мурашки і пульсування крові в жилах передпліччя. Єнніфер шепотіла заклинання, спокійним розміреним голосом, але він бачив краплі поту, якими зусилля сперлило її зблідле чоло, бачив розширені від болю зіниці.

Випустивши його руку, витягнула долоні, ворухнула ними, пестливим жестом, гладячи якусь невидиму форму, повільно, згори донизу. Між її пальцями повітря почало гуснути і каламутніти, здійматися і пульсувати, мов дим.

Він захоплено дивився. Творча магія, що вважалася вершинним досягненням чародіїв, завжди його захоплювала, куди дужче, ніж ілюзія чи трансформуюча магія. Так, Істредд мав рацію, подумав, порівняно з такою магією мої Знаки виглядають просто сміховинно.

Між тремтячими від зусиль долонями Єнніфер повільно матеріалізувались обриси птаха, чорного мов вугілля. Пальці чародійки легенько пестили нашорошені пір'їни, пласку голівку, закривлений дзьоб. Ще один рух, гіпнотизуюче плавний, пестливий, і чорний боривітер, покрутивши головою, голосно скрикнув. Його близнюк, що досі нерухомо сидів на рогах, відповів окриком.

— Два боривітри, — тихо сказав Геральт. — Два чорні боривітри, створені з допомогою магії. Як я вважаю, обидва тобі потрібні.

— Правильно вважаєш, — насилу сказала вона. — Обидва потрібні. Я помилялася, думаючи, що вистачить одного. Як дуже я помилялася, Геральте… До якої помилки призвела мене пиха королеви зими, певної своєї всемогутності. А є речі…, які неможливо здобути навіть магією. І є дари, яких не можна приймати, якщо ти не в стані відплатити за них… чимось рівноцінним. Інакше такий дар протече крізь пальці, розтане, наче друзка криги, стиснута в долоні. Залишаться тільки жаль, почуття втрати і кривди…

— Єн…

— Я чародійка, Геральте. Влада над матерією, яку я маю, є подарунком. Оплаченим подарунком. Я заплатила за нього… Усім, що в мене було. Нічого не зосталося.

Він мовчав. Чародійка тремтячою рукою протерла чоло.

— Я помилялася, — повторила. — Але я виправлю свою помилку. Емоції та почуття…

Торкнулася голови чорного боривітра. Птах нашорошився, безголосо відкриваючи кривого дзьоба.

— Емоції, примхи й обман, захоплення і гра. Почуття та їх відсутність… Подарунки, яких не можна приймати… Обман і правда. Що таке правда? Заперечення брехні? Чи ствердження факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто повен почуттями, які торсають ним, а хто є порожньою оболонкою холодного черепа? Хто? Що є правдою, Геральте? Що таке правда?

— Я не знаю, Єн. Скажи мені.

— Ні, — сказала вона і опустила очі. Вперше. Ніколи досі він не бачив, щоб вона це робила. Ніколи.

— Ні, — повторила. — Не можу, Геральте. Не можу це тобі сказати. Це тобі скаже птах, що постав з дотику твоєї руки. Птаху? Що таке правда?

— Правда, — сказав боривітер, — це друзка криги.

VI

Хоча йому видавалося, що він несвідомо і без мети мандрує бічними вуличками, все ж раптом опинився біля південного муру, на розкопках, серед мережі рівчаків, що перетинали руїни біля кам'яної стіни, блукаючи зигзагами серед відкритих квадратів стародавніх фундаментів.

Істредд був там. У сорочці з закасаними рукавами та високих чоботях — покрикував на робітників, що розкопували мотиками смугасту стіну розкопу, наповненого різнобарвними шарами землі, глини та деревного вугілля. Збоку на дошках лежали почорнілі кості, черепки горщиків та інші предмети, нерозпізнавальні, проіржавілі, деформовані корозією.

Чародій одразу ж побачив його. Давши копачам кілька голосних наказів, вистрибнув із розкопу, підійшов, обтираючи руки об штани.

— Прошу, в чому річ? — спитав не надто чемно.