Мегре і старенька пані - Сторінка 12

Не частіше, як раз на рік. Перед зустріччю я завжди рекомендую Мімі запастися терпінням і бути поблажливою, адже Валентіна — вже літня людина. Мімі обіцяє взяти себе в руки. Та це не дуже допомагає — вони все одно наскакують одна на одну.

— Так було й минулої неділі?

— Не знаю. Я водив дітей на прогулянку.

"До речі, що думають діти про свого батька? — міркував Мегре. — Певно, як і більшість дітей, вони переконані, що він дужий, розумний чоловік, здатний захистити їх та скерувати їхнє життя. Їм і невтямки, що це безвольний і нерозумний нікчема. Мімі, очевидно, каже про нього: "О, він такий добрий!" А він і справді любить їх усіх і на життя дивиться великими наївними, ласолюбними очима. Йому, звичайно, завжди хотілося бути сильним, розумним, найкращим із чоловіків. І в нього, мабуть, була сила всіляких планів, багато з них йому, певно, не вдалося здійснити, а ті, що здійснювалися, призводили до фіаско. В обох випадках він вважав, що просто обставини були проти нього.

І все-таки хіба він не домігся, щоб його обрали депутатом? Тепер усі знають йому справжню ціну. Вся країна почує про нього, він стане міністром, великим державним діячем…"

— Замолоду ви не були закохані у Валентіну? Адже вона старша за вас на якийсь там десяток років.

Ображений, навіть обурений цим запитанням, він вигукнув:

— Ніколи в житті!

— Ну а пізніше ви не закохалися в Арлетту?

— До неї я завжди ставився, як до сестри.

Невже і для цього світ і люди були "як намальовані"? Бессон дістав із кишені сигару. Здивований, що Мегре не наслідує його приклад, неквапливо запалив її і, поволі видихаючи дим, стежив, як він тане в повітрі.

— Чи не податися нам на терасу? Там зручні крісла, повернуті до пляжу. Помилуємося на море.

Цілий рік він жив біля моря, але завжди радо милувався на нього, зручно вмостившися в кріслі, добре одягнутий, ретельно поголений, з виглядом визначної і заможної людини.

— А ваш брат Тео?

— Ви хотіли б дізнатися, чи не був він закоханий у Валентіну?

— Еге ж.

— Я певний, що ні. В усякому разі я нічого такого не помітив.

— А в Арлетту?

— І поготів. Я ще був хлопчиськом, а в Тео вже були знайомства, особливо з молодичками, як я їх називаю.

— Арлета теж не закохувалася в нього?

— Можливо, вона "обожнювала" його, як каже моя жінка про подібні дівчачі захоплення. Ви знаєте, як це буває. Без наслідків. І найкращий доказ того — її ранній шлюб.

— Вас це не здивувало?

— Що саме?

— Її шлюб із Жюльєном Сюдром.

— Ні. Хіба що трохи. Адже він не був багатий, а ми вважали, що Арлетта надто звикла до розкошів, щоб потім без них обходитися. Один час вона відзначалася великим снобізмом. Та це минуло. Гадаю, в неї з Жюльєном було справжнє кохання. Він виявився людиною широким поглядів. Батько хотів подарувати їм на весілля велику суму грошей, у той час ми були ще дуже багаті. Та Жюльєн відмовився.

— І вона теж?

— І вона теж. Отож буквально наступного дня вона мусила звикати до скромного життя. Обставини привчили всіх нас до цього, але це вже було пізніше.

— Ваша дружина та Арлетта між собою в добрих стосунках?

— Здається, так. Хоча вони дуже різні. В Мімі діти, весь дім на її руках, вона рідко коли буває в товаристві.

— А їй хотілося б вести більш світське життя? її часом не тягне назад до Парижа?

— Вона терпіти не може Парижа. — І не нудиться в Дьєппі?

— Хіба що трохи. На жаль, зараз, коли я став депутатом, ми не маємо змоги жити в столиці. Що б сказали мої виборці?

Слова Шарля Бессона цілком гармоніювали з навколишнім краєвидом — з блакитним, як на листівці, морем, яскравим сонячним ранком, з пляжниками, які немовби позували перед фотоапаратом…

Кінець кінцем чи реальна то була дійсність? Чи, може, тільки міраж? І, може, цей великий самовдоволений хлопчисько по-своєму має рацію? І чи справді вмерла Роза?

— Ви не здивувалися, зустрівши тут брата в неділю?

— Так, спочатку трохи здивувався. Я гадав, що вія у Довіллі. Або ж у одному з солонських замків — адже зараз початок вересня й дозволено полювати. Тео, знаєте, зберіг світські звички. Коли він ще був багатий, він жив на широку ногу й охоче приймав у себе друзів. Вони цього не забули і тепер і собі приймають його.

Зовсім інша картина! Кілька слів — і вже зовсім інший Тео.

— В нього є гроші?

— Гроші? Не знаю. Як і є, то дуже небагато. Але в нього немає і особливих витрат. Тео — старий парубок.

Нотки заздрощів забриніли в словах цього огрядного чолов'яги, батька чотирьох дітей.

— Він завжди елегантний. Та це тому, що він акуратно носить речі. Його часто запрошують до високого товариства. І мені здається, що час од часу він займається комерцією. Адже він дуже розумний і, коли б захотів…

"Так-так, — подумав Мегре, — Шарль теж, коли б він тільки захотів…"

— Він одразу ж погодився піти з вами в неділю до Валентіни?

— Ні, не відразу.

— Він сказав вам, чому він тут?

— Сподіваюся, комісаре, ви не підозрюєте Тео?

— Я нікого не підозрюю, пане Бессон. Ми просто розмовляємо. Я намагаюся скласти собі якнайточніше уявлення про вашу родину.

— В такому разі, якщо хочете знати мою думку, Тео сентиментальний, хоча й не признається в цьому. Він нудьгує за Етрета, де ми дітьми проводили вакації. Вам відомо, що ми приїздили сюди, коли ще була жива наша матінка?!

— Так, це зрозуміло.

— Я сказав йому, що в нього немає жодних підстав сердитися на Валентіну і що вона теж нічого проти нього не має. Кінець кінцем він пішов зі мною…

— Як він там поводився?

— Як світська людина. Спочатку відчував себе трохи скутим, побачивши наші подарунки, пробачився, що прийшов з порожніми руками.

— Аз Арлеттою?

— Що? Між ним та Арлеттою ніколи нічого не було.

— Отже, під час обіду була присутня уся родина. Крім Сюдра, який не зміг приїхати.

— Так, про Сюдра я забув. Ви не помітили нічого такого, якісь там деталі, які могли б навести на думку, що готується злочин?..

— Нічогісінько, а я дуже спостережливий… "Ну й йолоп! Яке інколи щастя бути йолопом!"

— Треба сказати, що Мімі та я були дуже заклопотані дітьми. Вдома вони порівняно спокійні, а в гостях стають страшенними шибениками. Адже ви помітили, що у Валентіни малесенький дім, у їдальні так тісно, що не можна вийти з-за столу. І наш малий, який звичайно спить, скористався з цього і горлав не вгаваючи цілу годину. Буквально всіх оглушив. Ми поклали його на бабусине ліжко, а зі старшими не знали, як дати собі раду.

— Рову ви добре знали?

— Щоразу, приїздячи до "Халупки", я бачив її. Вона була славна дівчина, трохи відлюдькувата, як і більшість тутешніх мешканців. Правда, досить їх пізнати ближче…

— Отже, ви її бачили приблизно разів п'ять-шість?

— Далебі, трохи більше.

— Ви розмовляли з нею?

— Ну як розмовляють із покоївкою? Так, мимохідь, на кухні. Вона була добряча кухарка. Не знаю, як тепер дасть собі раду Валентіна. Адже вона любить смачно попоїсти. Знаєте, комісаре, коли судити з ваших запитань, то ви йдете хибним шляхом.

Мегре незворушно смоктав свою люльку, стежачи поглядом за крихітним корабликом, який поступово зникав за обрієм.

— А втім, я так і гадав. І, передбачаючи, в якому напрямку поліція провадитиме розслідування, просив міністра ласкаво передати справу у ваші руки.

— Красно дякую.

— Ну, що ви! Це я маю вам дякувати, що ви приїхали. Хоча я дуже заклопотаний, та мені, як і багатьом іншим, трапляється читати детективні романи. Марно було б питати у вас, чи сприймаєте ви їх серйозно. В цих романах кожен щось приховує, совість у всіх більш чи менш нечиста, і життя людей, зовні зовсім простих, виявляється заплутаним і складним… Тепер ви трохи знайомі з родиною, — провадив далі Шарль Бессон. — Сподіваюся, ви зрозуміли, що в жодного з нас немає підстав ненавидіти мачуху, тим більше, ненавидіти настільки, щоб холоднокровно підготувати її вбивство. В шлунку Рози було виявлено миш'як. І, якщо я правильно зрозумів, він також був у склянці з ліками, що призначалися для Валентіни. Я не сперечаюся з висновками експертів, які, видима річ, знають своє діло. Хоча навіть і в них часом трапляються помилки та суперечки. Ви бачили Тео?.. І от перед вами я. Коли б на Мімі не спало це горе, я її привіз би до вас, і ви б переконалися, що вона нездатна й мухи скривдити. Всі ми були такі щасливі в неділю! Я гадаю — нехай мене навіть візьмуть за це на сміх, — що лише безглузда випадковість могла стати причиною цього лиха.

— Скажіть, ви вірите в привиди?

Мегре був у захваті від свого запитання, яке поставив з силуваною усмішкою, як би зробив це в парламенті, щоб загнати на слизьке свого супротивника.

— Ні, я в привиди не вірю.

— І я не вірю. Однак не минає і року, щоб де-небудь у Франції не об'явився будинок з привидами. І кілька днів, а то й тижнів, все місцеве населення перебуває в збентеженні. В одному містечку мені доводилося спостерігати, як ціла армія жандармів, поліцаїв та експертів не могла знайти пояснення тому, що кожної ночі в будинку рухалися речі. Та неминуче все це одного чудового дня розкривається, і в більшості випадків так просто, що історія закінчується вибухом реготу.

— Але ж, що не кажіть, Роза померла!

— Я знаю це і не збираюся твердити, що вона сама отруїлася. Лікар Жоллі каже, що вона була здорова тілом і духом. Ні її знайомства, ні її життя не дають підстав запідозрити самогубства. Не забувайте, що отрута вже була в її склянці, коли Валентіна захотіла випити ліки і не випила їх, бо відчула гіркий присмак…

— Я згодний. Я не намагаюся вас переконати, а просто кажу: ніхто з присутніх на обіді у Валентіни не був зацікавлений у тому, щоб позбавити життя стару й беззахисну жінку.

— А чи відомо вам, що вночі в будинку був мужчина?

Шарль ледь зашарівся і зробив жест, немов одгонив причепливу муху.

— Мені казали. Я насилу в це повірив. Але ж Арлетті тридцять вісім років, вона дуже вродлива і має неабиякий успіх. Може, це й не так страшно, як дехто гадає. В кожному разі, я сподіваюся, що Жюльєн ніколи про це не дізнається.

— Ще б пак!

— Бачите, пане Мегре, кожний міг би запідозрити когось із присутніх під час обіду, але ж ви, судячи з того, що я про вас знаю, проникаєте в саму суть речей. Я переконаний, що, як і в випадку з привидами, ви відкриєте надзвичайно просту істину.

— Яку саме? Що Роза вмерла?

Шарль Бессон засміявся, хоча був не зовсім переконаний, що це жарт.

— До того ж звідки миш'як?

— Не забувайте, що ваш батько був фармацевт і що Тео, як мені казали, вивчав хімію.