Мегре і старенька пані - Сторінка 13

Та й ви самі якийсь час працювали в лабораторії. Я хочу сказати, що в родині знайомі певною мірою з ліками. Я про це не подумав, та це нічого не змінює.

— Авжеж.

— Не виключено також, що хтось міг пробратися до будинку з вулиці.

— Бродяга, наприклад?

— А чом би й ні?

— Ви хочете сказати, що хтось дочекався такого моменту, коли будинок був повний людей, вліз у вікно на другий поверх і висипав отруту в склянку? Ця деталь, до речі, теж має певну вагу: адже отруту підсипали не в пляшку зі снотворним, там його й слідів не знайшли, а просто в склянку.

— Так, ви самі бачите, як тут усе не в'яжеться.

— А Роза все-таки вмерла.

— В такому разі, що ви самі про це думаєте, пане Мегре? Скажіть мені вашу думку, як мужчина мужчині. Певна річ, обіцяю вам не робити нічого такого, що могло б перешкодити вашому розслідуванню. Хто це зробив?

— Не знаю.

— Тобто як?

— Поки що не знаю.

— Але…

— Ми про це дізнаємося, коли я зможу відповісти на два головних запитання.

— У вас є якісь підозри?

Тепер він відчував себе ніяково в кріслі, пожовуючи кінчик згаслої сигари, від якої в нього, мабуть, гірчить у роті. Може, як це бувало і з Мегре, він усе ще чіпляється за свої ілюзії, за ті уявлення про світ, які йому щойно зруйнували. Майже зворушливо було бачити його схвильованим, збудженим, спостерігати, як він стежить за найменшими відтінками виразу комісарового обличчя.

— Сталося вбивство, — сказав Мегре.

— Це начебто безперечно.

— А без причини не вбивають, надто отрутою, це несумісне з нападом гніву чи пристрасті. Відколи я служу в поліції, я не зустрічав жодного отруєння, яке не було б пов'язане з грошовими інтересами.

— Та які ж інтереси могли бути тут, хай йому чорт! Він кінець кінцем не стримався.

— Я їх не розкрив.

— Все, що має моя мачуха, належить тільки їй, без права спадкування, за винятком декотрих меблів та прикрас.

— Це мені відомо.

— Я не потребую грошей, а надто тепер. І Арлетта теж. Тео гроші не цікавлять.

— Мені вже не раз казали все це.

— І що ж?

— Нічого. Я щойно почав розслідування, пане Бессон. Ви запросили мене, і я приїхав. Валентіна також просила мене зайнятися цією справою.

— Вона вам писала?

— Не писала і не телефонувала. Вона сама приїхала до мене в Париж.

— Я знав, що вона була в Парижі, та гадав, що вона їздила навідати свою доньку.

— Вона з'явилася до карного розшуку й була в моєму кабінеті, коли мені переказали розпорядження міністра.

— Кумедно.

— Чому?

— Мені б і на думку не спало, що вона знає ваше ім'я.

— Мені вона сказала, що стежила за моїми розслідуваннями по газетах і навіть збирала деякі вирізки. Що вам у цьому не подобається? — запитав Мегре, побачивши, що Шарль весь аж пересмикнувся.

— Нічого.

— Ви волієте краще не відповідати на це запитання?

— Нічого особливого, запевняю вас. Тільки я ні разу не бачив, щоб моя мачуха читала газети. Вона їх, — не передплачує і завжди відмовляється від радіо і навіть від телефону. Їй глибоко байдуже все, що відбувається у світі.

— От бачите, як часом робляться відкриття.

— Що ж ви з нього виснували для себе?

— Дізнаємося пізніше. Можливо, й нічого.

— Ви, може, щось вип'єте?

— Тео все ще в Етрета?

— Так, я зустрів його минулого вечора.

— В такому разі маємо шанс зустріти його в барі. Ви розмовляли з ним?

— Не мав нагоди.

— Я вас познайомлю.

Видно було, що Шарль чимось стурбований. Цього разу він просто відкусив кінець нової сигари і запалив абияк..

Малюки гралися в морі великим червоним м'ячем.

6. РОЗИНІ ПРОБЛЕМИ

Шарль Бессон не помилився. В барі, крім Чарлі, був тільки один клієнт — Тео. Він сидів перед недопитою склянкою ганусового аперитиву і за браком партнера сам із собою грав у покердайс.

Шарль кинувся до нього, щасливий і гордий з можливості відрекомендувати комісарові свого старшого брата, а той подивився на них каламутним поглядом і неохоче залишив табурет біля стойки. Ти знаєш комісара Мегре?

Тео міг би відповісти: "Чув про такого" або "Як і всі" тощо, аби дати зрозуміти, що йому знайоме це ім'я, та він лиш церемонно вклонився і, не подаючи руки, промимрив:

— Дуже радий.

Зблизька він виглядав старішим: помітніше вирізнялися дрібні зморшки, схожі на тріщини. Очевидно, щоранку він немало часу проводив у перукарні, де з ним проробляли складні косметичні процедури, в тому числі й масаж обличчя;, шкіра в ньоґо була немов у старої кокетки.

— Ти, звичайно, знаєш, що на моє прохання та на прохання Валентіни, яка спеціально їздила до Парижа, комісар погодився вести розслідування?

Шарль був трохи засмучений: брат зустрів їх із крижаною ввічливістю, мов який мандрівний монарх.

— Ми тобі не завадили?

— Аніскілечки.

— Щойно на пляжі ми провели цілу годину під сонцем, і нас мучить спрага. Чарлі!

Той по-дружньому підморгнув Мегре.

— Ти що питимеш, Тео?

— Віскі.

— Терпіти не можу віскі. А ви що вип'єте, комісаре? Собі я замовлю пікон-гренадін.

Вийшло так, що й Мегре замовив собі те ж саме. Давно він уже не куштував цього напою, і якимось загадковим чином він одразу ж нагадав йому пору вакацій.

— Ти був у Валентіни після неділі?

— Ні.

У Тео були великі випещені бліді руки, порослі рудуватим волоссям, на мізинці — великий перстень-печатка. Він не мав на собі нічого, що можна було б придбати в звичайній крамниці. Так, безперечно, він уподобав для себе цілком певний зовнішній вигляд і дотримувався його незмінно. Хтось свого часу справив на нього глибоке враження — можливо, якийсь англійський аристократ; він наслідував його жести, ходу, манеру вдягатися, навіть міміку. Ось і зараз він час од часу мляво підносить руку до рота, неначе збирається позіхнути, але не позіхає.

— Ти ще довго будеш в Етрета?

— Не знаю.

Шарль усе намагався виставити брата в якнайвигіднішому для того світлі й пояснював комісарові:

— Прекумедний хлопчина. Ніколи не знає напередодні, що робитиме завтра. Ні сіло ні впало після вечері у "Фуке" чи в "Максімі" він може раптом налаштувати валізи й відлетіти до Кан або Шамоні, до Лондона або Брюсселя. Чи не так, Тео?

Та Мегре вже перейшов у атаку.

— Дозвольте поставити вам одне запитання, пане Бессон. Коли ви востаннє бачилися з Розою?

Бідолаха Шарль отетеріло витріщився на обох і розтулив був рота, щоб запротестувати. Він, видно, не мав жодного сумніву, що старший брат стане категорично заперечувати можливість чогось подібного. Але Тео заперечувати не став. Він, здавалося, був спантеличений — перш ніж підвести очі на комісара, кілька секунд розглядав денце своєї склянки.

— Ви хочете знати точну дату?

— Еге ж. Якнайточнішу.

— Шарль може вам підтвердити, що я ніколи не запам'ятовую чисел і плутаю дні тижня.

— Більш як тиждень тому?

— Приблизно з тиждень.

— В неділю?

— Ні. Коли б мені довелося відповідати під присягою, то я добряче подумав би. А так, якщо не помиляюся, це було минулої середи або в четвер.

— Ви часто з нею зустрічалися?

— Точно не пригадую. Разів два-три.

— Познайомилися ви з нею не у вашої мачухи?

— Вам, мабуть, казали, що я не зустрічаюся з мачухою. Я не знав, де працює ця дівчина, коли з нею познайомився.

— Де це сталося?

— На святі в містечку Вокотт.

— Ти вже почав упадати за покоївками? — пожартував Шарль, даючи зрозуміти, що це суперечить звичкам старшого брата.

— Я дивився перегони в мішках. Вона стояла поруч зі мною. Я вже не пригадую, хто перший заговорив, — вона, чи я. В усякому разі, вона сказала, що селянські свята схожі одне на одне, і що все це дурне, і що вона воліє краще піти геть. Я теж збирався йти звідти і з чемності запропонував їй місце у себе в машині.

— Оце й усе?

— Ще по одній, Чарлі?

Той уже, не питаючи дозволу, наповнив три склянки, і Мегре не став заперечувати.

— Вона казала, що багато читає, розповідала про книжки, яких не могла зрозуміти, але які хвилювали її. Чи треба розглядати це як допит, пане комісар? Зауважте, що я ладен підкоритися, коли це потрібно, але погодьтеся, що в такому місці…

— Годі тобі, Тео! — вигукнув Шарль. — Не забувай, що пан Мегре приїхав сюди на моє прохання.

— З тих, із ким я зустрічався, ви перший, хто, видно, трохи знає цю дівчину, — додав комісар. — В усякому разі ви перший, хто розказує мені про неї.

— А що ви іще хочете про неї знати?

— Вашу думку.

— Це проста селючка, яка перетрудила собі мозок читанням, вона весь час питала про найдивовижніші речі.

— Про що?

— Про все. Про добрість, про егоїзм, про стосункя між людьми, про розум. Хіба ж усе пригадаєш?

— Про кохання — теж?

— Вона заявила мені, що не вірить у кохання і ніколи не дійде до того, щоб віддатися мужчині.

— Навіть вийшовши заміж?

— До заміжжя вона ставилася як до найбільшої бридоти. Це її власні слова.

— Отже, між вами нічого не було?

— Нічогісінько.

— Ніякої близькості?

— Траплялося, вона брала мене за руку, коли ми йшли пішки, а коли ми їхали в машині, часом злегка спиралася на моє плече.

— Вона ніколи не говорила про ненависть?

— Ні, вона весь час торочила про гордість, та, як вона казала, "егоїзм". Чарлі!

— Одне слово, — втрутився брат, — ти задля сміху вивчав її характер.

Тео не вважав за потрібне відповідати.

— Це все, пане комісар?

— До смерті Рози ви були знайомі з Анрі?

Цього разу Шарль стурбувався не на жарт. Звідкіля Мегре, який говорив з ним про всілякі дрібнички, знає все це? Поведінка Тео починала йому здаватися не такою вже й природною, а надто це його затяжне перебування в Етрета.

— Я знав його лише на ім'я. Вона розповідала мені про всіх своїх родичів. Вона їх не любила — ще б пак: вони не розуміли її.

— А з Анрі Трошю ви познайомилися лише по її смерті?

— Він зупинив мене на вулиці, запитав, чи я той самий пан, котрий зустрічався з його сестрою. Вигляд у нього був такий, що здавалося, він от-от полізе битися. Я терпляче пояснив йому все, і він заспокоївся.

— Ви зустрічалися з ним ще раз?

— Так, минулого вечора.

— Чого?

— Ми зустрілися випадково…

— Він злий на ваших родичів?

— Особливо на Валентіну.

— І з чого б то?

— Запитайте в нього самого. Сподіваюся, ви зможете його допитати не гірш, ніж оце допитуєте мене. Чарлі!

Мегре раптом збагнув, на кого саме так ретельно намагається скидатися Тео: на герцога Віндзорського!

— Ще два-три запитання, оскільки ви такі люб'язні. Вам часом не доводилося зустрічатися з Розою в "Халупці"?

— Ні, не доводилося.

— А чекати десь поблизу?

— Вона сама сюди приходила.

— А чи не траплялося їй бувати напідпитку у вашому товаристві?

— Вона п'яніла після одного-двох ковтків.

— Вона не висловлювала наміру вкоротити собі віку?

— Смерті вона боялася панічно.