Менсфiлд-парк - Сторінка 26

Завчи як слід свої слова, а ми тебе навчимо всього іншого. В тебе тільки дві сцени, і оскільки я буду Селянином, я тобі допоможу, де треба, і ти впораєшся чудово, я за це відповідаю.

— Ні, справді, містере Бертрам, вибачте, але я не зможу. Ви собі навіть не уявляєте, що це для мене. Це просто неможливо. Якби я на таке наважилася, ви були б дуже розчаровані.

— Та облиш-бо, годі! Не будь такою скромною. Ти чудово впораєшся. Ми поставимося до тебе поблажливо. Ніхто й не чекає від тебе бозна-яких успіхів. Ти маєш одягтися в коричневу сукню, білий фартух та чепець, а ми тобі намалюємо зморшки і ще такі дрібні зморщечки біля очей, і з тебе вийде цілком пристойна бабця.

— Ні, вибачте, але я не можу; вибачте, будь ласка, — вигукнула Фанні, усе дужче заливаючись рум'янцем від непереборного збентеження і в розпачі дивлячись на Едмунда, що співчутливо спостерігав за нею, але, не бажаючи сердити брата своїм втручанням, лише дружньо їй всміхнувся, її благання не зворушили Тома; він ще раз повторив те, що вже казав раніше, але теперне тільки Том, але й Марія, і містер Кроуфорд, і містер Йєтс так само приступилися до неї з намовляннями, — хіба що просили вони делікатніше та ввічливіше; і Фанні майже здалася. Вона не встигла ще й отямитись, як місіс Норріс довершила справу, звернувшись до неї пошепки — і розлючено, і досить чутно:

— Чого це ти розвередувалася через отаку дрібницю? Мені просто соромно за тебе, Фанні, що ти відмовляєш своїм родичам у такій незначній послузі! Вони ж бо такі до тебе добрі! Візьми ту роль, подякуй їм за увагу, і щоб ми більш про це й не чули!

— Не примушуйте її, мадам, — сказав Едмунд. — Це негарно — так її силувати. Ви ж бачите, їй справді не хочеться грати. Дайте їй самій зробити вибір — так само, як усім іншим. Її думка заслуговує на таку саму увагу. Не примушуйте її більше.

— Я не збираюся її примушувати, — різко відповіла місіс Норріс, — але я вважатиму її впертим, невдячним дівчиськом, якщо вона не зробить того, чого хочуть її тітонька, кузен та кузина; так, це справжнісінька невдячність, особливо якщо згадати, хто вона й що.

Едмунд був надто розгніваний, щоб говорити; але міс Кроуфорд, здивовано позирнувши на місіс Норріс, а потім — на Фанні, у якої очі вже зволожилися слізьми, одразу ж мовила трохи в'їдливо:

— Щось мені не до вподоби це місце: тут для мене надто гаряче. — І відсунула стілець до протилежного кінця столу, поближче до Фанні; а сівши поруч, ласкаво, тихо заговорила до неї:

— Не звертайте уваги, люба міс Прайс, це просто вечір сьогодні невдалий; усі сердиті й роздратовані, — та цур їм!

І вона з підкресленою дружелюбністю продовжувала розмовляти з Фанні і намагалася її розвеселити, хоч їй самій було зовсім не весело. Кинувши погляд на брата, вона застерегла театральне товариство від подальшого наступу; і добрі почуття, що майже самі тільки й володіли нею, скоро повернули їй дещо втрачену прихильність Едмунда.

Фанні не любила міс Кроуфорд, але зараз була дуже вдячна за її доброту, а та похвалила її рукоділля і сказала, що їй хотілося б бути такою ж вправною майстринею, і попросила дозволу скопіювати її малюнок, і зробила припущення, що Фанні, мабуть, готується до виходу в світ, бо, звичайно ж, їй доведеться виїжджати, коли її кузина вийде заміж; і потім взялася розпитувати, чи не чула вона якоїсь звістки про свого брата — моряка, і сказала, що їй було б дуже цікаво з ним познайомитися, і що він, певно, дуже гарний юнак, і порадила Фанні замовити його портрет, перш ніж він знову вийде в море, — і Фанні не змогла лишитись байдужою до таких приємних лестощів і відповіла набагато жвавіше, ніж збиралася спочатку.

Нарада театралів тим часом продовжувалася, й увагу міс Кроуфорд вперше відвернув від Фанні Том Бертрам, оголосивши, що, на превеликий жаль, він не бачить жодної можливості взяти роль Анхельта на додачу до ролі Управителя; хоч як він старався щось придумати, та марно; доведеться відкинути цю ідею.

— Але знайти когось на цю роль зовсім не важко, — додав він. — Варто лише закинути слівце — і в нас буде чудовий вибір. Я можу хоч зараз назвати принаймні шістьох молодих людей не далі ніж за шість миль від нас, що прагнуть опинитися в нашій компанії, і один чи двоє серед них такі, що нікого з нас не розчарують. Я не побоюся відповісти за будь-кого з Оліверів або за Чарлза Медокса. Том Олівер — дуже тямущий хлопець, а в Чарлза Медокса найшляхетніші манери; тож завтра вранці я прощуся верхи до Стоку і домовлюся з ким-небудь із них.

Поки він говорив, Марія з деяким острахом озиралася на Едмунда, впевнена, що він почне протестувати проти такого розширення їхнього плану, яке вочевидь суперечило колишнім намірам; але Едмунд не мовив ні слова. Міс Кроуфорд, по недовгому роздумі, спокійно відповіла:

— Щодо мене, я не заперечую проти будь-чого, що всім вам здається розумним. Чи бачила я когось із цих джентльменів? О, так, містер Чарлз Медокс одного разу обідав у моєї сестри, еге ж, Генрі? Такий собі спокійний молодик. Я його пам'ятаю. Тоді, як на те ваша ласка, зверніться краще до нього; це буде не так неприємно для мене, як мати справу із зовсім незнайомою людиною.

Таким чином було обрано Чарлза Медокса. Том повторив, що має намір вирушити до нього рано-вранці; і хоча Джулія, що затято мовчала досі, ущипливо зауважила, поглянувши спершу на Марію, а потім на Едмунда, що "Менсфілдський театр збаламутить усю округу", Едмунд все ще не мовив ані слова, і про його почуття свідчила лише незворушна серйозність.

— Щодо нашої вистави, мене все це не дуже втішає, — тихо мовила міс Кроуфорд до Фанні. — І я скажу містеру Медоксу, що хочу трохи скоротити його роль і значно скоротити свою, перш ніж почнуться репетиції. Усе це буде дуже неприємно, зовсім не те, на що я сподівалася.

Розділ шістнадцятий

Спроби міс Кроуфорд змусити Фанні забути про все, що сталося, були марними. Коли вечір скінчився, вона лягла в ліжко, все ще сповнена думок про ці події, все ще схвильована раптовим нападом кузена Тома, таким привселюдним і настирливим, і пригнічена недобрим поводженням та докорами тітоньки. Отак привернути до себе загальну увагу, почути, що це тільки прелюдія до чогось набагато гіршого, дізнатися, що вона повинна вчинити щось зовсім неприпустиме — грати на сцені; а потім заслужити обвинувачення у впертості та невдячності, обтяжене натяком на її залежне становище, — ці події були надто неприємні, щоб згадка про них могла не завдавати болю; до того ж Фанні відчувала жах перед завтрашнім їх продовженням. Міс Кроуфорд захистила її лише на деякий час; а якщо навколо будуть тільки свої і Том з Марією почнуть наступ на неї з владною настирливістю, як вони те вміють, — а Едмунда, можливо, не буде вдома, — що їй тоді робити? Вона заснула, так і не знайшовши відповіді на це запитання, і вранці, коли прокинулася, воно турбувало її так само. Біла кімнатка, що лишалася її спальнею з того самого дня, коли вона увійшла в сім'ю, не могла її втішити; і, вдягнувшись, вона пішла шукати розради в іншій, просторішій кімнаті, де можна було походити й подумати і де вона вже деякий час була майже повноправною господинею. То була колишня класна; вона звалася так, поки сестри Бертрам не заборонили її так називати, і донедавна лишалася жилою кімнатою. Тут жила міс Лі, і тут вони читали, писали, гомоніли й сміялися ще три роки тому, поки гувернантка від них не поїхала. Відтоді кімнатою не користувалися, і деякий час вона була покинута всіма, окрім Фанні, що приходила відвідати свої кімнатні рослини чи взяти якусь зі своїх книжок, які вона охоче тримала тут, оскільки в її малій горішній кімнатці бракувало вільного місця; та помалу, відчуваючи дедалі більшу потребу в такій зручній схованці, Фанні приєднала цю кімнату до своїх володінь і проводила тут чимало часу; ніхто проти цього не заперечував, і Фанні так природно й невимушено тут обжилася, що всі почали вважати цю кімнату її законною цариною. Східна кімната, так її називали відтоді, як Марії Бертрам виповнилося шістнадцять, тепер вважалася кімнатою Фанні майже так само беззаперечно, як біла спальня, тіснота якої давала такі очевидні підстави шукати просторішого приміщення, що сестри Бертрам, визнаючи переваги своїх власних апартаментів, як того й вимагало їхнє становище, щиро це схвалювали; а місіс Норріс, поставивши за умову, щоб для одної Фанні там ніколи не розпалювали вогню, зрештою погодилася дозволити їй користуватися тим, що більш нікому не потрібне, хоч іноді й говорила про цей великодушний дозвіл так, наче йшлося про найліпший покій у будинку.

Розташування кімнати було таким вдалим, що навіть без вогню в каміні вона здавалася затишною і напровесні, і пізньої осені, особливо для такої невибагливої особи, як Фанні; а коли туди заглядало сонце, вона сподівалася, що зможе сидіти тут навіть узимку. Години дозвілля, проведені в цьому сховищі, були для неї найприємнішими в житті. Вона могла прийти сюди після будь-яких прикрощів унизу і одразу ж знаходила розраду в якомусь занятті чи в роздумах про що-небудь, що спадало на думку тієї миті. Її квіти, її книги — які вона збирала відтоді, як отримала перший шилінг у своє розпорядження, — письмовий стіл, шиття для бідних і майстерне рукоділля — все це було під рукою; а якщо не хотілося нічого робити, якщо її огортали роздуми, будь-який предмет у цій кімнаті викликав приємні спогади. Кожен із цих предметів був її другом чи навіював думки про друзів; і, хоч їй довелося зазнати багато страждань, хоч мотиви її поведінки часто лишалися незрозумілими для оточення, її почуттями нехтували, а її розум недооцінювали; хоч вона звідала всіх мук тиранії, глуму, байдужості, втім, щоразу, звертаючись до цих речей, згадувала щось втішне: чи тітонька Бертрам заступилася за неї, чи то міс Лі її підбадьорила, або, що траплялося частіше і було найдорожчим для неї, Едмунд — її захисник і друг — підтримав її у скрутну хвилину, чи пояснив іншим, що вона мала на увазі, чи умовив її не плакати і чимось виказав свою прихильність до неї, від чого плакати стало так солодко; і все це зараз перемішалося в пам'яті, осяяне гармонією у глибині минулого, і кожна з колишніх прикрощів таїла в собі певну принаду.