Метаморфози - Сторінка 3
- Овідій -
Обірвавши мовчанку,
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386] "Вибач мені за непослух,— благає в сльозах,— та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості".
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці: "Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,— якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе".
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,— та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,— обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву "Піфійські" їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]
452] Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] "Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув
457] Феб.— Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!"
463] Син Кітереї на те: "Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене".
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.
470] Та, котра будить,— із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,— тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та —утікає від нього.
475] Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: "Мені зятя ти, донечко, винна!"
482] Батько не раз їй казав: "Мені винна ти, донечко, внуків!"
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] "Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!"
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: "От причесати б його!" Перед ним— її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504] "Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!"
525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535] Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,— ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: "Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!"
548] Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: "Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!"
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568] Гай у Гемонії є.
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386] "Вибач мені за непослух,— благає в сльозах,— та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості".
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці: "Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,— якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе".
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,— та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,— обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву "Піфійські" їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]
452] Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] "Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув
457] Феб.— Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!"
463] Син Кітереї на те: "Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене".
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.
470] Та, котра будить,— із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,— тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та —утікає від нього.
475] Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: "Мені зятя ти, донечко, винна!"
482] Батько не раз їй казав: "Мені винна ти, донечко, внуків!"
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] "Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!"
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: "От причесати б його!" Перед ним— її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504] "Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!"
525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535] Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,— ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: "Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!"
548] Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: "Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!"
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568] Гай у Гемонії є.