Мідний вершник (переклад О. Грязнова) - Сторінка 2

Дощило.
Від плачу вітру серце нило.
І з вітром в темряві нічній
Перекликався вартовий...
Євгеній встав; йому згадалось
Яке із ним нещастя сталось;
Пішов блукати вздовж ріки;
Його розсіяні думки
Текли, не знаючи спочинку.
Та враз немов урвався сон:
Він опинився між колон
Нового, пишного будинку.
На ганку, із живими схожі,
Стояли леви на сторожі,
І прямо в темній вишині
Чорнів над скелею крутою
Кумир з простертою рукою,
Відлитий в бронзі на коні.

Здригнувсь Євгеній. Прояснились
Думки жахливо. Він впізнав
Те місце, де потік шугав,
Де хвилі хижі в сходи бились,
Не досягаючи його,
Майдан, і левів, і того,
Чиє зображення величне
На скелі грізно піднеслось,
Чиєю волею звелось
При морі місто це столичне...
Жахливий він в нічній імлі!
Яка задума на чолі!
Якою славою сповита
Діянь високих далечінь!
Куди він мчить, цей гордий кінь,
І де опустить він копита?
Творець славетної доби!
Отак над прірвою стрімкою
Ти нездоланною рукою
Підняв Росію на диби!

Навкруг підніжжя із граніту
Безумець бідний обійшов
І звів свій дикий погляд знов
На лик володаря півсвіту.
Забракло подиху. Чоло
До грат холодних прилягло,
А очі вкрилися туманом.
Зубами він заскреготав,
Недобрий і похмурий, став
Перед величним істуканом.
У жилах закипіла кров,
Проснувся запал войовничий.
"Чекай, владико-будівничий! –
Промовив злісно й похолов –
Діждешся ще!.." І стрімголов
Тікати кинувся. Здалося,
Що очі блиснули, як жар,
І повернув до нього цар
Лице, що гнівом зайнялося...
І він майданом мовчазним
Біжить і чує, як за ним –
Неначе грому гуркотання –
Гримить розкотисто скакання
Гранчастим бруком кам'яним.
І серед ночі ледве видний,
Простерши руку в вишині,
За ним женеться Вершник Мідний
На громоносному коні.
І цілу ніч безумець бідний
У жаху хоч куди б тікав,
За ним усюди Вершник Мідний
Із грізним тупотом скакав.

І з того часу, як траплялось
Майданом тим іти йому,
В його лиці відображалось
Зніяковіння. І тому
Він притискав до серця руку,
Немов притишуючи муку,
Картуз поношений знімав,
Очей своїх не підіймав
І мимо йшов.
На узбережжі
Є острівець, де рибаки,
Щоб просушити, на дрючки
Свої розвішують мережі.
Ніхто на ньому не живе,
Лиш випадково запливе
У вихідний, найнявши човник,
Від служби стомлений чиновник.
Там і билинка не зросла.
Велика повінь занесла
Туди хатинку. Над водою
Виднілась, чорна і сумна,
Неначе кущ. Її весною
На баржі вивезли. Вона
Була порожня. Край порога
Безумця знайдено мого,
І там же всохлий труп його
Поховано заради бога.

Переклад: Грязнов Олександр Андрійович