Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 11

А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобі вірша про Геракла та Авгієві стайні.

Я подав, і прадідусь почав читати:

Балада про Геракла та Авгієві стайні

Геракл у дні старовини,

Як з міфів нам відомо,

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

Та й у героїв теж діла

Бувають незвичайні.

Гераклу доля прирекла

Ті Авгієві стайні.

Сам Авгій був славетний цар.

Він жив, забувши біди,

Як самовладний володар

Зеленої Еліди.

В просторім замку мешкав він

(Бо мав дітей-дрібноту)

І мав силенну-силу він

Годованого скоту.

А кожну стайню, де жив скот,

Мав Авгій великенну:

Ушир вона сягала (от!)

На відстань шестиденну!

Є стайні — вичистиш за день,

А ця ж — тьму скоту вмістить!

То ви подумайте лишень:

Ну хто її почистить?!

Отак цар Авгій і гадав

Собі в недобру пору

І підстилки там наскладав

На метрів шість угору!

— Якщо мені зумієш ти,

Геракле, стать в пригоді,

То пам'ятай: зрадієш ти

І щедрій нагороді!

Була то не простенька річ, —

Хоч Зевсом присягтися!

Тому герой, не спавши ніч,

На хитрощі пустився.

Пливла там річка, що води

Аж не могла вмістити, —

Її він перегородив,

Щоб воду в хлів пустити.

І річка в гніві понесла

Всі хвилі живодайні

В хліви (чи в стайні) без числа

І вичистила стайні!

Зраділи люди всі кругом,

Що любо й подивиться,

Й побігло в стайні ті бігом

Скотини тисяч тридцять.

І славлять аж до наших днів

Легенди одностайні:

— Герой почистити зумів

І Авгієві стайні!

Я засміявся після цієї балади, а прадідусь сказав:

— Смійся на здоров'я, Хлопчачок! Це справді трохи кумедно чути — хтось герой через те, що вичистив стайні. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всім здавалося неможливим, таки має в собі щось героїчне! А хто має в собі героїчне, у того воно може виявитись за найкумедніших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе мені здається, що вже час вечері, хоч я нітрохи не голодний.

Я, поглянувши на свій годинник, сказав, що до вечері ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалерні" вірші.

— Чудово, — погодився прадідусь. — То віршуймо. Між іншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту… ні, — похопився він, — вид гумору, що його називають гумором відчаю або ще гумором стратенців… А це частенько гумор героїчний.

— Тоді я пишу пісню про стратенця-розбійника!

— Ото тільки питання, Хлопчачок: а чи розбійник — герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбійника, а я придумаю щось інакше.

Я приніс до кімнатки ще не списаний сувій шпалер, і ми знов заходилися писати від середини.

Скінчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лікареві відвідини: коли він пішов собі, напруження спало, і ось у нас знов був творчий настрій.

На мою радість, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав із сувою шпалери:

Пісня розбійника-стратенця

Збирайтесь, люди! Йдіть і веселіться!

Година гарна і безплатний вхід,

Мене, розбійника, паливоду-сміливця

Сьогодні вішають. Отож дивіться йдіть.

Прилюдно, на очах панів і дам,

Мене скарають на догоду вам!

Мої шляхи — розбій і плюндрування,

Із них немає вороття назад.

Я сіяв сльози, страх і руйнування, —

За це мені накине зашморг кат.

Прилюдно, на очах панів і дам,

Мене повісять на догоду вам!

Усіх вас, може, обікрав я, люди?

Тепер сквитатися надходить час.

Ви мріяли колись, що помста буде, —

Нехай же смерть моя потішить вас.

Прилюдно, на очах панів і дам,

Мені відплатять на догоду вам!

Я вільно жив, придбав і гроші, й славу,

Та смерть усе з собою забере.

Тепер останню я даю виставу, —

Розбійник цей героєм тут помре.

Прилюдно, на очах вельможних дам,

Помре розбійник на догоду вам.

Коли я, мовби й справді страхітливий і гордий розбійник, прокричав ці останні рядки, прадідусь тільки сказав:

— Мм… так… — І замовк. Десь аж за добру хвилину він підкреслено тихо додав: — Така саморекомендація стратенця-розбійника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбійників. І справді: здається, що твій розбійник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Він знає, що смерть може спіткати його в будь-яку хвилину. І коли вона приходить насправді, тоді він просто програв гру. Він помирає як гравець, а не як герой.

— Але ж хіба не героїзм — веселим іти на страту?

— Це — хто як цінує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нічого не варте, той і своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вірші виказав куди більше справжнього героїзму в своїй непокірній пісні, ніж твій розбійник у своїй зневажливій.

— Який селянин, прадідусю?

— Селянин-кріпак із давнини, що повстав проти своїх панів на захист своїх прав. У мене він під шибеницею співає пісню непокори гнобителям. Ось послухай.

Прадідусь начепив окуляри, які перед тим вертів у руках, і прочитав:

Пісня кріпака під шибеницею

То як, панове? Тут мені

Ще й пісню заспівати?

Та в кріпаків такі пісні, —

Вам краще б не чувати!

Мене ви вішаєте, так?

Я муляю вам очі?

То хай же знає з вас усяк,

Що й сам я вмерти хочу!

Хай краще стане серце враз,

Нехай цю мить я згину,

Аніж, працюючи на вас,

До скону гнути спину!

Тихіш, панове, не кричіть!

Змогли ви все зажерти.

Та вас хіба кріпак навчить,

Як треба гідно вмерти.

Давайте ж вішайте мене!

Прощай, життя обдерте!

Прощай, кріпацтво навісне!

Здоров, бабуню-смерте!

Я хотів був сказати, що селянин, по-моєму, справжній герой, але прадідусь озвався перший:

— Героїзм вимірюється й часом та обставинами. За часів кріпацтва селянина-бунтівника могли й помилувати, якщо перед лицем смерті він на колінах благав милосердя в свого пана. Але моєму селянинові воля дорожча за підневільне життя. У нього ж, певне, були жінка й діти. Однак у своїй пісні він не просить милості, а називає кривду кривдою і за це приймає смерть. Це пісня героя. У ній є гумор — гіркіший від полину! Панам навряд чи було смішно.

— То, може, це взагалі гумор без сміху, прадідусю?

— Просто сміх тут особливий, Хлопчачок. Він ніби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей сміх рятує стратенця від зашморгу. Ось як у моїй баладі про гусака й лисицю, хоча в ній, між іншим, нема ніякої шибениці.

— А я цей вірш знаю?

— Я тобі його розказував років кілька тому, Хлопчачок. А сьогодні він нам дуже до речі, то я розкажу його ще раз.

Прадідусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тоді розповів напам'ять:

Балада про мудрого гусака

Хап лисиця гусака!

І не встигла сісти:

— Слухай, кумцю, річ така:

Мушу тебе з'їсти!

— Вже ж не як, уже ж не як! —

Він мов пробудився. —

Я ж і сам подумав так,

То й не боронився!

Нащо сльози, нащо страх?

Будь, що має бути!

Тільки знай, що в гусаках

Трохи є отрути.

В нас вона — в якого де:

Чи в стегні, чи в спинці.

А буває, попаде,

Що в самій печінці.

А отрута — річ така,

Що не пахне жартом!

То ж бо їсти гусака

Зопалу не варто.

Бо отруту проковтнеш —

То погана штука:

Так відразу і помреш

У великих муках!

В мене в шиї, далебі…

В шиї, ну скажи ти!..

Ой, боюся, що тобі

Вже не довго жити!

Чи тобі не палить лоб?

Не стріляє в вусі?..

(Та воно таки було б,

Звісно, й по заслузі!)

Ну, тут лоба мац кума:

"Господи! Одначе…

Щось у мене недарма

Лоб такий гарячий!

Та воно це річ така…

Ще не пізно, може?..

Геть поганця гусака!"

— Йди собі, небоже!

Та й пустила. А гусак,

Як відбіг далеко,

Закричав до лиски так,

(Відітхнувши легко):

— В нас отрути не бува,

Я сказав дурницю!

Мудра в мене голова —

Обдурив лисицю!

Коли прадідусь закінчив, я засміявся, але сказав, що гусак, по-моєму, ніякий не герой. Він просто рятував своє життя та й годі.

— Овва, Хлопчачок! — вигукнув прадідусь. — А він же виявив гумор стратенця! Бо хто віч-на-віч зі смертю не німіє з переляку, а лишається мудрим, красномовним і кмітливим, той таки має чуття гумору. І навіть має в собі дещо героїчне. Героїзм узагалі часто народжується на межі поміж життям і смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужності, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик із годинником у старовинній жартівливій пісеньці.

— А я її й не знаю, прадідусю!

— Правда, правда! — сказав старий. — Ти її не знаєш, її співали ще за тих часів, коли з'явилися перші наручні годинники. Тоді її співали всі, а тепер забули. Я й сам іноді забуваю, що ти на сімдесят п'ять років молодший за мене.

— Ви мені заспіваєте цю пісеньку, еге ж, прадідусю?

— Спробую, Хлопчачок.

Прадідусь прокашлявся і справді заспівав:

Пісенька про кабанчика з годинником на ніжці

Малий кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Як десь ще, то надіва

Годинничок наручний.

Коло різницької, бува,

Як бува, як бува, —

На свій годинничок кива:

Мовляв, він дуже зручний!

Малий кабанчик сам собі,

Сам собі, сам собі

В своїй затаєній журбі

Казав: — Я, певне, згину, —

Отож годинник при мені,

При мені, при мені

Хай буде ночі всі і дні, —

Щоб знав я ту годину!

Не марні страхи ті були,

Ті були, ті були:

Його в різницю одвезли

("Погасять, мов каганчик!").

Але сказали різники,

Різники, різники:

— Оцей, з годинником, таки

Панок, а не кабанчик!

І наш кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Годинник знову надіва

Й гуляє по доріжці.

Веселу пісеньку співа,

Все співа, все співа, —

Там про кабанчика слова

З годинником на ніжці.

Слова, що в пісеньці повторювались, — мабуть, їх колись приспівував хор, — я з другої строфи співав разом із прадідусем, і, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспівали, я щосили забив у долоні, — аж раптом хтось заплескав у долоні за дверима. Ми з прадідусем здивовано повернули до дверей голови.

До кімнатчини зайшла горішня бабуся.

— І я знаю цю пісеньку, — сказала вона. — Ви так гарно її заспівали, тату! Ви молодший, ніж я собі думала. — І несподівано додала: — Але з героями ця пісенька нічого спільного не має, так?

— Отож-то, що має! — вигукнув Великий Хлопчак. — У тім-то й річ! Подумай сама:. кабанчик з годинником на ніжці! Хто, опинившись у такому безнадійному становищі, як цей кабанчик у різницькій, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.

Більше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослідники героїзму, анітрішечки не героїчно пошкандибали слідам за горішньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повні тарілки.

А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадідусь сказав, мов сам до себе:

— По суті, героїчний вчинок, мабуть-таки, річ поважна.