Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 10

А в найдурнішого — Гайна-Яйце — величезна голова з водянкою.

— Але ж я не навсправжки, прадідусю! — вигукнув я. — То ж я жартома так написав!

— Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.

Раптом на вулиці хтось пронизливо свиснув і гукнув:

— Агов, Хлопчак!

То був голос Джонні-Свистуна. Він зразу ввійшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадідові, що я обіцяв йому погратися сьогодні в краб'ячі перегони.

— Обіцянки треба дотримувати, — відказав прадідусь, і ми з Джонні вийшли. Я був радісінький, бо після стомливого віршування краб'ячі перегони — чудовий відпочинок.

Я взяв обидві дошки, заніс їх додому, до горішньої бабусі, а потім із Джонні-Свистуном рушив проти вітру на берег.

Джонні пробував свистіти, але вітер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губів. Власне, Джонні вмів свистіти не краще за інших хлопців. Прізвисько "Свистун" він успадкував від свого діда Міхеля — той щовечора стояв на причалі й висвистував матроські пісні. Біля цього причалу, на якому Міхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джонні й збирались улаштувати краб'ячі перегони. Для цього ми забродили босоніж у неглибоку воду, вишукували між водоростями та камінням крабів-самітників, що живуть у мушлях, і клали їх на який-небудь камінь, що виглядав з води.

Краби-самітники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугасті мушлі починали ворушитись, кілька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-під мушлі, і краб із своїм домочком на спині повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби перші попадають у воду, вигравав.

Здебільшого перемагав Джонні, бо він ретельно вибирав крабів. А я завжди брав перших-ліпших, тому мені часто попадався такий дурний, що не міг навіть знайти краю каменя.

На жаль, того дня перегонів у нас не вийшло: віяв сильний вітер, і на берег накочувались великі буруни. Високі хвилі наближалися, розбивались на пласкому березі в білу піну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пісок водорості, пляшки, скіпки та дохлих рибинок, злизували їх назад і знов викидали.

Така погода не годилася для краб'ячих перегонів. Крім того, морський вітер продимав на нас усі куртки та светри, тож ми невдовзі сховались у нашу шлюпку — "Шкіряну Лізбет" і почали гратись у корабельну аварію. Вдавали, ніби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джонні кермував, а я мусив заспокоювати пасажирів. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокійно, спокійно, панове!" Та й Джонні за стерном було нелегко.

Але, як смеркло, ми нарешті допливли до рятівного берега. Прорвалися крізь прибій і з небезпекою для життя витягли з води мільйонерку, що випала з човна в прибій. За це вона подарувала нам коробку з-під капелюшків, повну діамантів, а крім того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джонні вирізав ті ордени складаним ножиком із викинутих на берег коркових поплавців.

Коли я прийшов додому вечеряти й показав горішній бабусі свій орден, вона тільки сказала: "О господи!" — бо поплавець, на жаль, був трошки в смолі. Але прадідусь похвалив Джонні й мене, бо ми врятували з прибою мільйонерку. Тільки коробка діамантів страшенно обурила його.

— Коробок з діамантами ніхто в рятувальні човни не бере! — вигукнув він. — У такому човні дорогий кожен дюйм місця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запасні весла. Оце справжні коштовності для жертв корабельної аварії. Діаманти викидають за борт! Бо це тільки зайвий баласт! — Прадіда просто-таки розгнівили ті діаманти.

Але горішня бабуся тільки похитала головою й ущипливо сказала:

— Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи він тепер не в морі! А тепер гайда в ліжко обидва! "Моряцькі щорічники" у вітальні.

Ми з прадідусем слухняно вийшли з кухні, взяли по два щорічники й піднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворі завивав вітер і віконниці стукотіли.

Коли я вже лежав у ліжку й читав оповідку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потім двері рипнули, і до мене прослизнув прадідусь із дошкою під пахвою.

— Хлопчак, — сказав він, — а я після обіду склав ще одного вірша, дуже важкого. Хочеш послухати?

— Авжеж! Це теж вірш про "я-ти-він-вона-воно"?

— Звичайно. Вся премудрість "я-ти-він-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!

Прадідусь прокашлявся й розказав коротенького віршика:

_Я_ — цісар,

_Ти_ — мій щирий-друг,

А _він_, _вона_, _воно_ — знайомі.

_Ми_ маєм найвірніших слуг,

_Ви_ всіх вітаєте навкруг,

_Вони_ живуть не в нашім домі.

— Ну, Хлопчак, як тобі подобається? — спитав прадідусь, гордо підпершись дошкою.

Я сказав, що вірш короткий і влучний! Це потішило прадідуся. Він сказав "добраніч" і потихеньку вийшов.

Але, на жаль, горішня бабуся щось помітила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збігла по сходах і розкричалась:

— Ви вже й уночі починаєте віршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домі таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми прості люди з моторним катером, а не якісь там лаццароні й тутті-фрутті!

— Ох, Маргарето! — простогнав прадідусь. — Не вживай чужоземних слів, коли не розумієш їх!

Але те зауваження тільки піддало жару бабусі.

— Справдешні тутті-фрутті — обидва! — повторила вона. — Й лаццароні! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку — і гайда в ліжко!

Я почув, як прадідусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув світло і вдав, ніби сплю.

Але горішня бабуся тільки на мить просунула голову в двері, сказала "добраніч" і спустилась униз, до своєї спальні.

А я скоро заснув, не дочитавши оповідки про матроса, що знав тюленячу мову.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

у який я познайомлю вас зі своїм горішнім дідом, дядьками Гаррі та Яспером і чотирма золотими рибками. Виникає сильна підозра, що горішня бабуся потай віршує. Надходить радісна звістка про те, що прибуває наш моторний катер. З'ясовується, між іншим, що малі слова так само важливі, як великі, і що моряки — страшенні ласуни.

На ранок вітер трохи вщух. Правда, відчиняючи вікно, я чув, що прибій ще шумить на березі, але віконниці вже не торохтіли, а внизу, на Трафальгарській вулиці, стрибали горобці. Отже, вітер був невеликий. За сніданком бабуся не називала нас ні "фрутті", ні "лаццароні", а тільки сказала:

— Вірш про "я-ти-він-вона-воно" стоїть у сінях.

Прадідусь моргнув мені. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб іти через вулицю; прадідусь узяв під пахву дошку з віршем, а я — "Моряцький щорічник".

— Нащо тобі книжка? — спитав прадідусь.

— Я хочу прочитати вам оповідку про матроса, що знав тюленячу мову.

— Молодець, Хлопчак! Але до різниці між мовами ми ще не дійшли. Крім того, про це я розповім тобі іншу оповідку. Кращу від твоєї, що в книжці.

Я відніс "Щорічник" назад у вітальню.

Ми перейшли вулицю, на якій, сердито цвірінькаючи, спурхнули три горобці, й піднялись по драбині в токарню, до Шкіряної Лізбет. Прадідусь уже хотів був поставити свою дошку до інших списаних віршами, та раптом примружив очі, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:

— Ти що, ставиш моїм віршам оцінки?

— Ні, прадідусю, а що?

— Ось тут під віршем стоїть "три-чотири".

— Ага! Це горішня бабуся! — переможно вигукнув я.

— Що це означає?

— Я, прадідусю, вже давно догадувався, що вона потай цікавиться віршами!

— Господи! — щиро жахнувся прадідусь. — Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горішня бабуся почне віршувати, це буде так, ніби риба захотіла літати!

— А є летючі риби, прадідусю!

— Бувають, бувають! Але ж твоя горішня бабуся — не летюча риба! Скоріш уже долішня бабуся! Про ту я б повірив!

— Помиляєтесь, прадідусю, ще й дуже! Долішня бабуся як вогню боїться віршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горішня бабуся не така весела, зате думає більше!

Прадідусь здивовано глянув на мене й сказав:

— Таке мале, а вже таке розумне!

Потім він звів розмову на інше й почав шукати оцінок на всіх дошках. І справді, під усіма віршами стояли цифри. Я дістав п'ятірку за "Химерного шпака", а прадідусь — за вірша про яхту. А взагалі здебільшого стояли четвірки й часом "три-чотири".

— Ну, коли ці оцінки справді ставила горішня бабуся, то вона дещо тямить у віршуванні! Але я не повірю, не повірю нізащо!

— А я вам доведу!

— Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Мені ще тільки вісімдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму…

Говорячи, прадідусь виймав із-за шафки для інструментів довгасті дерев'яні таблички різної форми, з написами, і приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден — колись їх прикріплювали до корабельного носа.

— Звідки вони у вас, прадідусю?

— Ці таблички я сам вирізьбив і розмалював. Але вони не вигадані: я копіював таблички з назвами справжніх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповім тобі про твого двоюрідного діда Арнольда Рікмерса.

— Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капітаном порту?

— Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, він теж знався на мові!

Прадідусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на ній був: "Гамбурзька громада".

— Отак, — мовив він. — Тепер я можу почати оповідку про дядька Арнольда Рікмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через ці таблички я, як виняток, розкажу тобі оповідку тут, нагорі.

Як цікаво! Я сів на купу м'яких стружок, і прадідусь за допомогою табличок розказав мені таку оповідку:

ВЕСЕЛИЙ КАПІТАН ПОРТУ

Капітан порту — це неабияка персона, а коли це ще й капітан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишніх капітанів гамбурзького порту й досі пам'ятають у народі. Але жоден із них не зостався в пам'яті гамбуржців так, як капітан Арнольд Рікмерс.

До того він був капітаном корабля й плавав здебільшого з Гамбурга до Південної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, і Арнольд Рікмерс позбувся лівої ноги. Відтоді він уже не міг ходити в далекі плавання. Але він був добрий моряк, підготований в усіх питаннях мореплавства, і його в п'ятдесят років призначили капітаном гамбурзького порту.

Його дружина Теодора — він називав її просто Тео — дуже зраділа новій чоловіковій службі, бо сподівалася, що тепер капітан частіш буватиме дома.