Мільйоннофунтова банкнота - Сторінка 3

Я пообіцяв прийти; потім ми розбалакались, і виявилося, що посол іще в школі ходив до одного класу з моїм батьком, а потім вони вчилися разом у Польському університеті й узагалі були щирі друзі до останніх днів батькового життя. Далі він запросив мене приходити до нього додому, коли тільки матиму час, і я, звичайно, охоче погодився.

Правду кажучи, я погодився не просто охоче, я був радий-радісінький. Як ударить буря, він, може, зуміє якось порятувати мене від цілковитої згуби; як саме, я не знав, але він, либонь, щось придумає. Я не зважився розкрити йому все тепер, хоч відразу зробив би те на початку своєї карколомної лондонської кар’єри. Ні, про це годі було й думати, я загруз уже надто глибоко. Цебто надто глибоко для того, щоб признатися такому недавньому знайомцеві; однак зовсім не з головою, як із мого власного погляду. Бо я, бачте, хоч скільки вже наробив боргів, усе ж весь час оглядався на свої кошти – тобто на майбутню платню. Звичайно, я не міг знати достеменно, яка вона буде, але прикидати більш-менш певно міг, бо ж мені сказано: як я виграю для того добродія заклад, то зможу вибрати собі щонайліпшу роботу, яку лиш той старий багатій може мені знайти, а я – виконувати. Ну, а я ж таки дещо вмію робити! Щодо самого закладу я нітрохи не тривожився, мені в таких речах завше щастило. Отож я сподівався платні десь від шестисот до тисячі фунтів річно: скажімо, першого року шістсот, а тоді рік за роком вислужуся й до тисячі. Досі я заборгував тільки платню за перший рік: хоч мені всі накидали гроші в позичку, та я здебільшого відмагався тим чи тим і досі напозичав тільки триста фунтів, та ще на триста накупувавсь і наборгувався за прожиток. Поклавши собі жити якомога ощадливіш, я сподівався, що платні за другий рік служби стане мені дожити до кінця місяця. А як власник банкноти вернеться з подорожі, все владнається: я зразу стану до роботи й платню за перші два роки роздам своїм кредиторам векселями.

Обід у посла вийшов дуже приємний. Гості були такі: герцог і герцогиня Файф-о-Клок, їхня дочка – леді Анна-Грація-Елеонора-Селеста і т. д. і т. д. де Буль-Тер’єр, граф і графиня Плумпудинг, віконт Ростбіф, лорд і леді Кольдкрем, ще кілька нетитулованих панів та паній, сам посол із дружиною й дочкою та доччина подруга, що гостювала в них,– дівчина-англійка на ймення Порція Ленгем, що в неї я закохався вмить, та й вона в мене теж – я те бачив навіть без окулярів. Був там ще один гість, американець, але я трохи забігаю наперед. Ми всі сиділи у вітальні, наганяючи апетит, і холодними поглядами окидали спізнених гостей; ось слуга оголосив:

– Пан Лойд Гастінгс.

Після звичайної церемонії вітання Гастінгс угледів мене й рушив був просто до мене, вже простягаючи руку, та враз спинився й промовив ніяково:

– Пробачте, добродію, мені здалося, що ми з вами знайомі...

– Авжеж, знайомі, друзяко!

– Стривай! Невже це ти... ти...

– "Мільйон у кишені"? Та вже ж не хто. Не бійся називати мене так, я вже звик до цього прізвиська.

– Ой-ой-ой, оце-то несподіванка! Я разів кілька натрапляв у газетах на твоє ймення при цьому прізвиську, але мені й на гадку не спало, що це може бути той самий Генрі Адамс, цебто ти. Таж нема ще й півроку, як ти сидів клерком на платні в Блейка Гопкінса, а вечорами підробляв, помагаючи мені впорядковувати папери Гулда й Кері! І ось, подумати тільки, ти в Лондоні, мільйонерище, славний на все місто! Тисяча й одна ніч, та й годі! Ні, просто в голові не вкладається! Нічогісінько не тямлю! Дай мені трохи оговтатися!

– Еге, Лойде, думаєш, мені легше? Я й сам іще нічого не тямлю.

– Ні, їй-богу, я просто приголомшений! Таж сьогодні рівно три місяці, як ми з тобою були в ресторані "Копач"...

– Ні, у "Тут весело".

– Правда, правда, в "Тут весело"! Прийшли туди о другій годині вночі з’їсти по котлеті та випити кави, шість годин уряд просидівши над паперами Гулда й Кері, і я ще вмовляв тебе їхати зі мною до Лондона продавати ті акції, обіцяв випросити для тебе відпустку, оплатити всі твої витрати й щось перекинути, як пощастить із продажем. А ти й слухати не хотів – мовляв, навряд чи мені пощастить, а ти не можеш так надовго відриватися від діла та потім гаяти бозна-скільки часу, аби знову в курс увійти. І ось ти тут! Ну чи не чудасія? Як же це ти сюди потрапив і яким робом так неймовірно вискочив угору?

– О, просто випадком. Це довга історія, цілий роман, можна сказати. Я тобі все розповім, тільки не зараз.

– А коли ж?

– Як скінчиться місяць.

– Так це ж іще більш як два тижні! Я ж доти лусну з цікавості. Нехай через тиждень, еге?

– Ні. Не можу. Потім узнаєш, чому. Ну, а як же в тебе з продажем?

Веселість із нього враз мов вітром здуло, і він сказав, зітхнувши:

– Ти як у воду дивився, Генрі. Ліпше було мені не їхати. Ет, і говорити про це не хочеться.

– Е ні, мусиш розказати. Звідси ми підемо просто до мене додому, і ти мені все розповіси.

– Правда? Ти не жартуєш? – і Лойдові аж сльози на очі набігли.

– Авжеж! Я хочу знати все до слова.

– Який я тобі вдячний! Хоч одна людська душа зацікавилася мною та моїми справами після всього, що мене тут спіткало! Боже! Та я на коліна ладен упасти!

Він щосили стис мою руку, підбадьоривсь і потім уже весело чекав обіду – того обіду, що так і не відбувся. Авжеж, сталася звичайна річ, що завжди трапляється через оті жахливо складні англійські церемонії: не змогли вирішити, хто за кого значніший і кому посісти чільне місце за столом. Так обід і не вийшов. Англійці, йдучи на проханий обід, завжди обідають удома, бо вони знають, який тут є ризик; але чужинця ніхто ніколи не попереджує, і він спокійнісінько йде й шиється в дурні. Цього разу, звісно, обійшлося без потерпілих – ми всі пообідали вдома, бо новачків серед нас не було, крім самого Гастінгса, а його, запрошуючи, посол теж попередив, що з пошани до англійських звичаїв ніякого обіду й не готується. Кожен узяв під ручку даму, й усі рушили до їдальні, бо ритуал цей годилося виконати, але там почалася суперечка. Герцог Файф-о-Клок претендував на чільне місце, вважаючи, що він значніший за посла, бо той репрезентує тільки націю, а не монарха; але й я не захотів поступитися своїм правом. Я сказав, що чільне місце належиться мені, бо в шпальтах світської хроніки я стою поперед усіх герцогів некоролівської крові. Звичайно, хоч скільки ми сперечалися, ніхто нічого не зміг довести. Врешті герцог необачно спробував заграти на стародавності свого роду й пішов з туза – Вільгельма Завойовника; тоді я побив його козирем – Адамом, бо ж я його прямий нащадок, як свідчить моє прізвище, а герцог тільки нащадок бічної лінії, як видно з його прізвища та з не дуже давнього норманнського походження. Врешті ми всі повели своїх дам назад до вітальні та перекусили там навстоячки поданими на тарелях сардинками й полуницями. Там культ старшинства вже не такий суворий: двоє найзначніших гостей кидають жереб шилінгом, і хто виграє – перший з’їдає полуниці, а хто програє – забира шилінга. Тоді жеребкується друга пара, третя і так далі. Після перекуски повносили столи, і ми посідали грати в крибеджа52 по шість пенсів за кін. Англійці ніколи не грають у карти просто для розваги. Як не можна щось виграти чи програти – байдуже, що,– вони грати не сядуть.

Вечір минув дуже гарно, принаймні для двох із нас – для міс Ленгем і для мене. Вона так зачарувала мене, що я не годен був пам’ятати рахунок очок, а набравши число, сам того не помічав і був би програвав кін за коном, якби з моєю партнеркою не діялось те самісіньке. Отож ніхто з нас не міг виграти, та нам було й байдуже: ми знали тільки, що ми щасливі, й не бажали знати більше нічого, й не дбали більше ні про що. Я вже встиг признатися їй — так, так! — що я її кохаю, і вона, звісно, зашарілась, як маківка, однак не розсердилась, а була рада — сама так сказала! Ні, ще ніколи не було в мене такого вечора! Щоразу, відзначаючи взяток, я додавав що-небудь для неї, і вона теж за кожним взятком мені відповідала. Та я навіть не міг сказати: "Ще два",– не додавши: "Боже, яка ж ви мила!" І вона відказувала: "П’ятнадцять – два, п’ятнадцять – чотири, п’ятнадцять – шість, і ще двійка – це вісім, і ще вісім – буде шістнадцять. Невже справді?" – й позирала скоса з-під вій любо так та лукаво. О, те було над мою силу!

Я, певна річ, повівся з нею цілком чесно й відверто: признався, що не маю ані цента, крім тієї банкноти, про яку вона чула стільки балачок, та й та банкнота не моя: вона враз зацікавилась, і тоді я потихеньку оповів їй усю свою пригоду з самого початку. Вона трохи не вмерла зо сміху. Що вона в лихої години знайшла там смішного, я не міг збагнути, але вона сміялася; що півхвилини якась нова подробиця захоплювала її, і я мусив замовкати хвилини на півтори, поки вона пересміється. Вона реготала до знемоги; я зроду ще такого не бачив. Цебто щоб таке невеселе оповідання, історія поневірянь, клопотів і страхів отак сприймалося. І я любив її ще дужче за те, що вона могла веселитись навіть тоді, як нема з чого, бо мені в моєму становищі, самі розумієте, незабаром могла стати потрібна якраз така дружина. Звісно, я сказав їй, що нам доведеться почекати років зо два, поки я розквитаюся з боргами; та вона тим не зажурилася, тільки попросила, щоб я жив якомога ощадніше, аби не проциндрити майбутню нашу платню ще й за третій рік. А потім наче стурбувалася трохи, спитала, чи не помиляємося ми, що сподіваємось на таку велику платню. А може, на перший рік я стільки й не дістану? То були розумні слова, і вони трохи збили з мене самовпевненість, але воднораз напровадили на непогану думку, яку я зразу й виклав відверто:

– Порціє, серденько, а чи ти не схотіла б піти зі мною разом до тих двох добродіїв, як вони повернуться?

Вона трохи збентежилась, однак відповіла:

– М-можна... якщо це додасть тобі духу. Тільки... чи воно буде пристойно?

– Ні, не знаю... Боюся, що й справді не зовсім. Але, бач, від цього так багато залежить...

– Ну, тоді я піду з тобою – байдуже, пристойно воно чи ні! – відказала вона в прегарному пориві великодушності.– Мені так приємно буде думати, що я тобі поможу!

– Ти мені поможеш? Таж усе буде твоя заслуга. Ти ж така вродлива, така мила, така чарівна, що як ти будеш зі мною, я зможу правити все більшу й більшу платню, аж поки зломлю тих старих добряг, і в них не стане духу відмагатись при тобі.

О бачили б ви, як вона зашарілась і як щасливо засяяли її оченята!

– Ах ти, капосний підлеснику! Ти все вигадуєш, але я однаково піду з тобою.