Мільйоннофунтова банкнота - Сторінка 4

Може, ти тоді зрозумієш, що не всі дивляться твоїми очима.

Чи розвіялись мої сумніви? Чи ожила надія? Судіть самі ось із чого: подумки я враз підняв свої претензії до тисячі й двохсот фунтів за перший рік. Але їй я цього не сказав: нехай то буде сюрприз.

Усю дорогу додому я витав у надхмар’ї; Гастінгс щось говорив, але я не чув ні слова. Аж коли ми ввійшли до моєї вітальні, він спустив мене на землю, почавши захоплюватись вигодами та розкішшю помешкання.

– Та дай я трохи постою, надивлюся! Їй-богу, це ж палац! Правдивий палац! Ну все, все тут є, чого тільки можна забажати: і камін палахкотить, і вечеря вже на столі! Аж отепер, Генрі, я відчуваю по-справжньому, який ти багатий – який ти багатий і який я бідний, який нужденний, нещасний, розбитий, знищений!

Чорти б його взяли! Мене аж морозом усипало від тих слів. Вони немов розбудили мене, і я усвідомив, що стою на тоненькій, півдюйма завтовшки, кірочці лави, а під нею клекоче вулкан. Ще хвильку тому я не знав, що сню, не хотів, не дозволяв собі признатись. А тепер... боже мій! Я ж загруз у борги по вуха, не маю ні цента, на мене складено щастя наймилішої в світі дівчини, а попереду в мене тільки обіцянка служби, яка, може... яка, напевно, ніколи не справдиться! Ой боже! Я ж пропав, пропав навіки, і ніщо вже мене не врятує!

– Генрі, наймізерніші окрушини з твого щоденного прибутку могли б...

– Ет, к бісу мій щоденний прибуток! Смикнімо краще гарячого грогу, та й годі журитися! Будьмо здорові! Чи... стривай, ти ж, мабуть, голодний. Сідай та...

– Ні, ні, не хочу нічого. Мені й у рот ніщо не лізе ці останні дні. Зате питиму з тобою, поки під стіл не впаду. Нумо ж!

– Оце по-моєму! Ну, й я ж від тебе не відстану. А тепер витрушуй усі свої пригоди, поки я ще грогу наготую.

– Як витрушуй? Ще раз?

– Ще раз? Цебто як ще раз?

– Ще раз усе спочатку? Що за чудасія? Ні, ні, стривай, не пий більше! Буде вже з тебе!

– Слухай, Генрі, ти мене лякаєш. Хіба я не розповів тобі всього дорогою?

– Ти? Мені?

– Еге ж, тобі.

– Щоб я пропав, коли чув хоч одне слово.

– Генрі, що це з тобою! Ти не в жарт мене тривожиш. Що ти пив там у посла, що тебе так забрало?

Тоді й мені розвиднилось, і я признався щиро, по-чоловічому:

– Не мене забрало, а я забрав... у полон найкращу дівчину в світі.

Лойд зразу схопився, кинувся до мене, і ми тисли, тисли й тисли один одному руки, аж заболіло. Він зовсім не розсердився на мене за те, що я не чув ані слова з його розповіді, хоч він не вмовкав усю дорогу до мене, цебто три милі. Він просто сів і терпляче, спокійно переповів усе ще раз. Коротко виклавши, ось яка була та історія: він приїхав до Лондона в справі, на яку покладав усі свої надії. Лойд мав доручення продати акції копалень Гулда й Кері; усе, що він зуміє виторгувати понад мільйон доларів, мало лишитись йому. Він докладав усіх зусиль, натискав на всі пружини, пускався на всі дозволені законом хитрощі, витратився трохи не до останнього цента, але не спромігся знайти ані одного капіталіста, що схотів би бодай вислухати його. А термін доручення минав наприкінці місяця. Одно слово, він зостався знищений. Доказавши все, він схопився й вигукнув:

– Генрі, ти ж можеш мене порятувати! Ти один на весь світ можеш мене порятувати! Ти мені поможеш? Правда ж, поможеш?

– Але як? Кажи, що ти маєш на думці.

– Дай мені мільйон за ці акції та грошей на квиток додому! Ой, тільки не кажи "ні"!

О, яка то була мука! В мене трохи-трохи не вихопилося: "Лойде, я сам злидар, не маю ані пенса, ще й у боргах по вуха!" Коли ж нараз мені в голові сяйнула білим жаром чудова думка. Я зціпив зуби і гнітив своє хвилювання, аж поки став холодний, як справжній бізнесмен. А тоді сказав діловитим, упевненим тоном:

– Я порятую тебе, Лойде...

– Ну, то я вже врятований! Хай тебе бог благословить навіки! Якщо я коли...

– Стривай, Лойде, дай докінчити. Я тебе порятую, але не в такий спосіб. Це було б несправедливо: ти ж стільки працював і так ризикував! Я не потребую купувати копальні; в такому комерційному центрі, як Лондон, можна пускати свій капітал у обіг краще, та я весь час це й роблю. Але ми вчинимо ось як. Я, звичайно, знаю ті копальні, знаю їхню величезну вартість і можу її хоч би й присягою потвердити будь-кому, хто забажає. Посилаючись на мене, ти продаси їх за два тижні й візьмеш чистих три мільйони, а тоді ми поділимо прибуток порівну.

Далебі, він трохи не потрощив мені всі меблі на тріски, пустившись танцювати з нестямної радості, й переламав би все в домі, якби я не повалив його та не зв’язав.

Уже й зв’язаний, він усе вигукував, безмежно щасливий:

– Я можу посилатися на тебе! На Генрі Адамса – "мільйона в кишені"! Та вони юрбами збіжаться, ці лондонські багатії! Вони битимуться за мої акції! Тепер моє майбутнє забезпечене, назавжди забезпечене! Я тебе не забуду поки віку мого!

Не минуло й двадцяти чотирьох годин, як увесь Лондон заворушився! День у день я тільки й знав, що сидіти вдома та відповідати всім, хто до мене приходив:

– Так, я йому сказав посилатися на мене. Я знаю Гастінгса і знаю ті копальні. Він людина бездоганно порядна, а копальні варті куди більше, ніж він за них править.

А всі вечори я тим часом просиджував у посла вдома, з моєю Порцією. Їй я не прохопився про копальні ані словом, зоставляючи це на сюрприз. Ми все розмовляли про майбутню мою платню, ні про що більше, як про платню та про кохання. Часом про кохання, часом про платню, часом про те й те заразом. А як перейнялися послова дружина й дочка нашим романом, на які хитрощі пускалися, щоб нам ніхто не заважав та щоб посол ні про що не здогадався! І які ми були вдячні їм!

Коли нарешті скінчився місяць, я вже мав рахунок на мільйон доларів у "Банку міста й графства Лондона", і Гастінгс забезпечився так само. При повному параді я проїхав біля будинку на Портлендському майдані; з усього було видно, що мої пташки вже дома. Тоді я заїхав до посла, забрав моє серденятко, і ми рушили назад, з усієї сили розмовляючи про мою платню. Від хвилювання й тривоги Порція зробилася до незмоги прекрасна. Я сказав:

– Рибонько, ти зараз така гарна, що буде просто гріх добиватися менш як три тисячі фунтів річно.

– Ой гляди, Генрі, ти все занапастиш!

– Не бійся нічого, тільки будь така, як тепер, і покладайся на мене. Все вийде якнайкраще.

Отже, тепер не вона мені, а я їй мусив піддавати духу. А вона все умовляла мене:

– Генрі, прошу тебе, не забувай, що як ми жадатимемо аж надто багато, то можемо нічого не одержати! І що тоді з нами буде, за віщо ми житимемо на світі?

Нам відчинив той самий лакей, і ось вони переді мною, обидва старенькі добродії. Звичайно, вони здивувалися, побачивши зі мною таке гарне дівча, але я заспокоїв їх:

– Не турбуйтеся, панове,– це майбутня супутниця мого життя.

І відрекомендував їх Порції, назвавши обох на ймення. Це їх уже не здивувало; вони розуміли, що мені стане глузду подивитись у довідник. Вони посадовили нас, вельми чемно поводячись зі мною і якомога силкуючись розвіяти Порціїну ніяковість. А потім я сказав:

– Панове, я готовий звітувати.

– Дуже раді,– відповів мій добродій.– Бо тепер ми можемо вирішити, хто ж із нас виграв – мій брат Ейбл чи я. Якщо ви помогли виграти мені, то я дам вам найкращу посаду, яку лиш зможу. Банкнота у вас?

– Ось вона,– і я простяг йому мільйоннофунтового папірця.

– Я виграв! – вигукнув старий і ляснув брата по спині.– Ну, що ти тепер скажеш, Ейбле?

– Скажу, що він не пропав, а я програв двадцять тисяч фунтів. Зроду б не повірив.

– Я маю ще дещо доповісти,– додав я,– і досить багато. Дозвольте мені завітати до вас цими днями і розказати докладно, як я прожив цей місяць. Запевняю вас, буде що послухати. А тим часом гляньте ось на оце.

– Що таке? Банковий рахунок на двісті тисяч фунтів? І це ваше?

– Моє. Я заробив ці гроші за тридцять днів, розважно користуючись тією невеличкою сумою, що ви мені позичили. Я нічого з нею не робив, тільки купував усякі дрібнички, подавав банкноту і просив решту.

– Слухайте, молодче, а ви не жартуєте? Це ж неймовірна річ!

– А я й не прошу, щоб ви мені повірили так. Я маю докази.

Тоді настала черга дивуватися Порції. Широко розплющивши очі, вона сказала:

– Генрі, це справді твої гроші? То ти весь час мене морочив?

– Так, справді, моя любонько. Але ти мені пробачиш, я знаю.

Порція закопилила губи:

– Не будь такий певний. Капосний, отак мене дурив!

– О, я знаю, серденько, ти скоро все забудеш і подаруєш мені. Це ж був просто жарт, ти сама розумієш. Ну, нам уже час іти.

– Стривайте, стривайте! А посада? Я ж вам обіцяв посаду! – озвався мій старий.

– А, посада...– відмовив я.– Ну що ж, я вдячний вам безмежно, але, самі бачите, посади вже не потребую.

– Але ж ви можете дістати найкращу, яка у мене знайдеться!

– Ще раз дякую від щирого серця, але я не потребую навіть такої.

– Генрі, посоромся! Тобі люди он яку ласку роблять, а ти й не подякував як слід. Можна, я за тебе подякую?

– Авжеж, любонько, якщо ти зумієш ліпше. Спробуй-но, як воно в тебе вийде.

Тоді вона підійшла до мого добродія, сіла йому на коліна, обняла за шию і поцілувала просто в уста. Обидва брати вибухнули реготом, але я остовпів, скам’янів з подиву. Порція ж промовила:

– Таточку, він каже, в тебе не знайдеться такої посади, щоб йому підійшла! Ну як мені це слухати!..

– Серденько моє! То це твій тато?

– Авжеж! Це мій вітчим, і то найкращий у світі. Тепер ти розумієш, чого я так сміялася, коли ти, нічого цього не знавши, розповідав мені на обіді в посла, якого тобі клопоту завдала татова з дядечком Ейблом суперечка?

Певна річ, я зразу похопивсь і заговорив без околясів, навпростець:

– Ой пане добродію мій любий, я забираю назад свої слова. У вас таки знайдеться посада, яку я з дорогою душею візьму.

– Яка ж це?

– Посада зятя.

– Знаменито! Але ж, ніколи ще такої служби не справлявши, ви, напевне, не зможете добути рекомендацій, що задовольнили б нашу умову, а отже...

– Ну то випробуйте мене, прошу вас! Випробовуйте мене років хоч і тридцять чи сорок, і як я не...

– Гаразд, гаразд; це не нас треба питати, а нашої лялечки. Побалакайте ліпше з нею.

Ото було щастя! В повному словнику англійської мови замало слів, щоб його описати.