Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 24

— І ви його не змогли наздогнати?

— А навіщо було його наздоганяти? — відказав шофер, рушаючи.

Ми з Віскі обмінялися приязними поглядами.

— Ну, друже, розказуй, що з тобою сталося.

Та, перш ніж пес устиг відповісти, завищали гальма, і ми обидва опинились на підлозі.

— Ти що робиш, негіднику? — закричав я водієві. — Хіба я за те тобі плачу, щоб ти нас угробив?

Водій повернувся до нас. Погляд його був дикий. Щоки скидалися кольором на черево риби.

— Скажіть, може, я недочув… Цей собака розмовляє?

— Яке тобі до цього діло? Ти собі крути бублика — це все, що від тебе вимагається.

— Е ні! — вигукнув хлопець, втупившись у нас круглими очима. — Я наполягаю, щоб ви мені відповіли. Говорив зі мною цей собака, чи ні?

— Припустімо, говорив. То й що?

— Нічого, звичайно. Тільки собаки не розмовляють. Вони гавкають, це я достеменно знаю!

— Те, що собаки гавкають, — правило. А з правил є винятки. Мій виняток підтверджує ваше правило. Ясно?

— Коли так, тоді нехай, — з полегкістю зітхнув водій.

Ми поїхали далі.

— Я думав, ти зовсім утратив здатність говорити.

— Ні, не зовсім. Це було страшенно незручно. На гавканні далеко не заїдеш. Але ми марнуємо час. Я знаю, де Майра.

— Я теж, — мовив я сумовито. — У Пеппі.

Віскі хитнув головою.

— Ні, вона у Баксі. В кімнаті на другому поверсі, з вікнами на вулицю.

Я здивовано втупився в нього.

— Кажу тобі — вона в Пеппі. Він сам признався. Ось послухай… — І я розповів йому про Анселя, Пеппі і про все інше.

Віскі не зводив з мене жвавих блискучих очей, та, коли я закінчив, уперто повторив:

— А я вам кажу: вона в Баксі! Треба визволити її звідти. І притиснути Пеппі. Звеліть водієві, щоб повернув.

— Ти певен? — спитав я, вже радше задля перестраховки. — Виходить, Баксі в банді Крюгера?

— Ой, годі, Бога ради, — розсердився Віскі. — Краще дайте водієві адресу.

— Гаразд, — погодився я. — Мелбері-Парк, будь ласка.

— Еге, — відповів шофер. — Слухайте, я тут трохи поміркував. Ви ніколи не примусите мене повірити, що цей пес розмовляє.

— Ваша правда, — підсумував Віскі.

Таксі повернуло на потрібну вулицю.

Розділ шістнадцятий

Поки ми добиралися до Мелбері-Парк, Віскі розповів про свої пригоди.

Він був свідком того, як викрали Майру, — це сталося поряд з нашим будинком. Потім біг за машиною, в якій її везли, аж до Баксі. Там він спробував прийти на поміч, але йому не вдалося подужати Баксі і Лу. Він ледве вирвався живий, діставши кілька страшних ударів палицею.

Слухаючи його, я дедалі дужче закипав.

— Тепер він тебе не зачепить. Ну й прищикну ж я йому хвоста!

— Будьте обережні, — застеріг мене Віскі. — То дуже небезпечний тип.

— Я буду обережний.

Таксі зупинилося. Віскі виглянув у віконце.

— Приїхали.

Я розрахувався і вийшов. Водій уперто не дивився на мене. Одначе, ховаючи гроші в кишеню, не втримався й кинув швидкий погляд на Віскі. Машина рвонула з місця так, що завищали шини.

— Не схоже, щоб він пройнявся до тебе любов'ю, — сказав я Віскі. — А тепер слухай. Якщо тебе помітять, мій план провалиться. Тому близько не підходь, а краще стеж, що діється навколо. Якщо не вийду за півгодини, біжи по фараонів.

— Хіба що в крайньому разі, — заперечив пес. — Якщо фараони накладуть лапи на Майру, їй буде непереливки.

— Авжеж. А як зі мною щось станеться? Про мене ти не подумав?

— Подумав. Надішлю вам вінок. Що я можу ще для вас зробити?

— Під три чорти твій вінок! Якщо не вийду через хвилин тридцять-сорок, починай шукати мене.

— Я подумаю над вашою пропозицією. Але краще б вам вийти.

— Ти певен, що вона там?

— Так, я бачив її нагорі, в кімнаті, що виходить на вулицю.

— Гаразд. Тоді варто ризикнути.

— Та вже ж. Навіть як хтось почне заперечувати, не зважайте. Віскі не дуже мене збадьорив. Може, всі собаки його породи такі?

Я лишив його на розі і, не кваплячись, попростував до бару. Там було порожньо, коли не рахувати хирлявого молодика, що куняв за стойкою.

— Де Баксі? — спитав я.

— Вийшов. — Молодик позіхнув і заплющив очі.

Я оглянув приміщення. Праворуч були двері, що, з усього судячи, мали вести на другий поверх.

— Гаразд, я почекаю, — сказав я, вмощуючись на стільці біля дверей.

Молодик нічого не відповів. Він уже спав. Я не спускав його з очей. Коли він почав тихенько хропти, я навшпиньки підійшов до дверей. Він не прокидався. Я кілька секунд почекав і прослизнув за двері. Там був темний коридор, в кінці якого виднілися сходи.

Якби я мав револьвер, то почувався б упевненіше. І все-таки, якщо Майра була там, я мусив будь-що дістатися до неї.

Я квапливо піднявся сходами.

Перша з оглянутих мною кімнат, без сумніву, належала Баксі. У ній не було нічого, за винятком складаного ліжка та сили-силенної пилюки. До затишку господар був явно байдужий.

Дальші двері були замкнені на ключ. Я щосили вдарив у них ногою і влетів до кімнати, ледве вдержавшись на ногах.

На ліжку лежала Майра і з кволою усмішкою дивилася на мене. Я відповів їй своєю усмішкою — впевненою, на всі тридцять два зуби.

— Нарешті, — видихнула вона, намагаючись підвестись. Тут я побачив, що руки й ноги в неї зв'язані.

— Ну, чого ти стоїш стовпом? Швидше!

— Як же приємно знову почути твій голос, кицю!

— Зараз не час для ніжностей, — кисло відповіла Майра, посуваючись на край ліжка. — Залиш їх на потім.

— Гаразд, — сказав я, підходячи до неї. — Сподіваюсь, вони були не надто брутальні з тобою.

— Поки що ні. Але дещо вони мені обіцяли твердо.

Я оглянув мотузки, якими вона була зв'язана. Видно, що це робив фахівець. Я розітнув мотуззя ножем'.

— От і все. — Я сів біля неї. — Так краще?

— Де там краще! Мене всю судомою звело, — відповіла вона з хворобливою гримасою.

— Стривай! — Я засукав рукава. — Зараз я приведу тебе в норму. Найкращий у світі масажист!

Майра занервувалась.

— Руки геть! Я й сама впораюся.

— Шкода. Вам же гірше, панночко.

Поки вона масажувала собі ноги, я оглядав кімнату. На столі громадився якийсь дивний пристрій, що складався з великих пружин, довгого ланцюга з наручниками та кількох зубчастих коліщат.

— Хтось поплатиться за викрадення, — із злістю промовила Майра. — Навіщо вони це зробили?

— Я все тобі розповім, — пообіцяв я. — А це що за штуковина?

Майра крикнула:

— Не чіпай!

Щось лунко клацнуло. Пружини розтяглися, коліщата повернулися, і я опинився… закутим.

— Дурень! — люто вереснула Майра.

— Я не помилився, — зауважив я, милуючись апаратом. — Це справді пастка. Хитра машина. Корисний винахід.

Майра насилу підвелась і дотяглася до мене.

— Казала ж тобі, не чіпай!

Я спробував скинути наручника.

— Не бійся, я зможу його зняти. Просто цікаво було подивитись, як ця штука діє.

— Не знімеш ти його, дурний! — мало не плачучи закричала Майра. — Я ладна вбити тебе за це!

Вона мала слушність. Наручник міцно тримав мою руку. Вивільнитись було годі. Ланцюг не давав мені й кроку ступити.

— Зроби щось, — занепокоївся я. — Я не проти скинути ці пута.

— Та я ж не мо-о-жу! — заголосила Майра. — Що тепер робити? Що?!

Я мужньо боровся з наручником. Марно. Нарешті я відмовився від боротьби й сказав:

— Доведеться мені, мабуть, на цьому ланцюгу й сконати. Але це краще, ніж на ланцюгу жити.

Трохи відпочивши, я вирішив зробити ще одну спробу: ногами вперся у стіну, завів руки назад і різко рвонув ланцюг обома руками. Та вирвати кільце не вдалося, воно було прикріплене намертво. Тільки й того, що наручник обідрав мені зап'ясток.

— Рибонько моя, ти завжди маєш слушність. Я справді дурень. І не просто дурень, а дурень у квадраті.

— Тебе порішать, якщо застануть тут, — занепокоєно промовила Майра.

— Не треба такого казати. А то ще, гляди, твої слова підбурять когось на лихий вчинок. Тепер, люба моя, трохи послухай мене. Твоє становище анітрохи не краще за моє.

— Що ти хочеш цим сказати?

У кількох словах я розповів їй про смерть Дона Анселя і звинувачення, яке нависло над нею.

— Тобі треба негайно десь сховатись. І то якомога швидше! Скажеш Віскі, куди ти підеш. Потім він перекаже мені.

— Я тебе не покину! Зараз пошукаю щось гостре. Може, вдасться якось розірвати ланцюг.

— Не гай часу! Я сам винен. А може, мені нічого й не зроблять.

— Я залишуся тут, — рішуче мовила вона і раптом голосно скрикнула.

— Що таке? Що з тобою? — Мене стривожив вираз її обличчя.

Майра простягла до мене руки. Вони тремтіли.

— Тобі погано? Тримайся, серденько!

Забувши про ланцюг, я спробував ступити до неї, але ланцюг рвонув мене назад.

— Зі мною щось діється, — розгублено мовила Майра.

Потім я побачив щось жахливе. Не подумайте, що розповідаю казочки. Я сам ледве вірив у те, що діялося.

Мені здалося, що я втрачаю зір. Майра почала розпливатись. Обриси її постаті розмились, неначе на поганому фотознімку, риси обличчя мовби стерлись.

— Що з тобою?! — вигукнув я, відчуваючи, як нестямно калатає моє серце.

Відповіді не було. Розмите зображення і далі плавало в мене перед очима, потім я побачив щось рухоме, наче хмарка випливла з-поза її тіла.

Вам знайомі фантастичні фільми, в яких люди раптом стають прозорими? Саме таку штуку я й побачив перед собою. Я відчував такий страх, якого не відчував ще ніколи в житті.

Мало-помалу прозора постать ставала дедалі темнішою, і ось поруч виникла друга Майра — точнісінька копія першої, — вдягнена лише в трусики з білого атласу й ліфчик.

Певна річ, це була Аріам. Вони стояли поряд і здавалися відображенням одна одної.

Майра відступила, нажахана не менше за мене.

— На вас що, моя білизна?

Аріам задоволено оглянула себе.

— Треба ж було мені в щось одягтися, — зухвало заявила вона. — Я маю на ці речі таке ж право, як і ти. — Потім глузливо поглянула на мене й запропонувала: — Не соромся. Дивись уважно!

Я відвів погляд.

— Принаймні, — мовив я кволим голосом, — у такому вигляді ти не загубишся в юрбі.

— Але це ж я! — крикнула приголомшена Майра.

— Авжеж, — погодилась Аріам. — Ми ділимо одне тіло.

Майра затулила обличчя руками.

— Жахливо! Що мені робити?

— Нічого, — посміхнулась Аріам. — Просто ми дві сторони однієї натури.

— З натурами — це ясно, — втрутився я. — А як же двоє тіл? Це трохи збиває з пантелику.

— Цей фокус вийшов у Кінтля неперевершено. У нього було дуже розвинене почуття гумору. Здорово придумав старий! Мені набридло ділити одне тіло на двох.