Міст у вічність - Сторінка 11

А для інших – ще кілька тонн заліза на зміцнення стіни, кинджали догори лезами, килимок гостинності геть з-під ніг.

Виявилося, я набагато відлюдкуватіший, ніж досі про себе думав.

Невже не знав себе раніше? Невже змінююся? Все частіше я залишався вдома на самоті, – й того дня, й минулого місяця, і впродовж тих років.

Застряг у своєму великому будинку поряд з дев'ятьма літаками у павутинні рішень, які б ніколи не прийняв знову.

Я перевів погляд з підлоги на фотографії вздовж стін. То були знімки аеропланів, які багато значили для мене. І жодної людської постаті, жодного обличчя. Що зі мною трапилося? Колись я подобався собі таким, яким був зараз?

Я зійшов сходами в ангар, викотив біплан, на якому зазвичай виступав на авіашоу, і прослизнув у кабіну. Літаючи на цьому біплані, пригадалося мені, я познайомився з Кетті.

Лямки на плечах застебнуті, ремені безпеки на місці, збагачення палива, паливна помпа, вмикаю запалення. Обіцянку не виконано, й зараз вона підштовхує мене до одруження. Наче я ніколи не розповідав їй про ті лиха, які приходять зі шлюбом, наче не переконував, що для неї я тільки частина досконалого чоловіка.

– Від ґвинта! – за звичкою вигукнув я в порожнечу й натиснув стартер.

За півхвилини піднявсь у повітря, перевернув літак і став набирати висоту дві тисячі футів. Зустрічний потік повітря намагався зірвати з мене шолом і окуляри. Як гарно. Спочатку дуже поволі повертаю літак на шістнадцять градусів. Небо чисте? Усе готово? Вперед!

Зелена рівнина Флориди; озера й болота велично виростають праворуч від мене, простягаються вшир наді мною, а зараз вони вже з лівої руки.

Набираю потрібну висоту. Затим ВВА!.. ВВА!.. ВВА!.. несподівано різкими ривками завертілася земля. І так шістнадцять разів. Тягну штурвал просто вгору, до крайньої позиції, натискаю на праву педаль, пірнаю вниз, вітер гуде в кріпленні крил, виштовхую штурвал уперед, щоб відновити швидкість сто шістдесят миль на годину (вниз головою). Я відкинувся на сидінні й поглянув на землю. Ручка газу несподівано відходить назад, ліва педаль не відходить, біплан стогне, – його праві крила зафіксовані, – і двічі обертається навколо своєї осі подвійним гвинтом зеленого неба та блакитної землі. Ручку газу вперед, ліва педаль: оберти закінчуються, літак на мить зупиняється.

П'ятикратне перевантаження втискає мене в сидіння, звужує поле зору до маленької яскравої цяточки на сірому тлі. Пірнаю до висоти сто футів у своїй зоні тренувань і знову все спочатку, за звичним маршрутом авіашоу.

В голові ясніє, зелень боліт проноситься просто перед кабіною, кипариси й алігатори обертаються навколо шолома зі швидкістю триста градусів на секунду. Серце залишається самотнім.

ДВАНАДЦЯТЬ

Кілька хвилин ми сиділи, не промовивши слова.

Леслі Перріш спокійно мостилася зі свого боку шахового столика, інкрустованого каштаном і сосною, я – зі свого. Впродовж дев'яти ходів у захоплюючому дух міттельшпілі в кімнаті панувала тиша, якщо не брати до уваги м'якого перестуку дерев'яного короля чи королеви по поверхні столика, коли їх переміщали з клітини на клітину, й нашого мимрення, що супроводжувало зміни в розташуванні атакуючих шерег на шаховому полі.

Шахісти розповідають про себе, пересуваючи фігури. Панна Перріш не блефувала й не намагалася підманути. Вона грала у шахи потужно, прямолінійно й відверто.

Затулившись рукою, я спостерігав за партнеркою крізь пальці й усміхнувся. Хоча вона щойно виграла в мене слона й загрожувала коневі, якого мені не можна було втрачати.

Ми познайомилися кілька років тому. Знайомство видавалося мені знаменним. Ми зустрілись випадково, у вестибюлі.

– Ви нагору? – гукнула вона, поспішаючи до ліфта.

– Так. – Я притримав двері, зачекав, поки вона ввійде. – Вам який поверх?

– Третій, будь ласка, – попросила вона. – Я теж мешкав на третьому поверсі.

Двері на мить застигли, тоді м'яко зачинилися.

Блакитно-сірі очі кивнули мені з подякою. На частку секунди я зустрівся з нею поглядом, у якому дівчина повинна була прочитати, що мені приємно. Після чого я чемно відвів очі. Клята ввічливість, вилаявся подумки. Яке любе личко! Чи не бачив я її в кіно? На телеекрані? Запитати не наважився. Ми мовчки піднімались. Панночка сягала мені до плеча, її золотаве волосся вибивалося з-під капелюшка гірчичного кольору. З одягу не схожа на кінозірку: вилиняла робоча спідниця під утепленим пальтом "морського" крою, джинси й шкіряні чобітки. Але ж яке обличчя!

Певно, знімають тут натуру для фільму, подумав я. Може, вона працює асистентом у знімальній групі?

З яким задоволенням познайомився б з нею. Але панна така далека... Чи не здається тобі, Річарде, дивним, що вона така безмежно далека? Стоїте на відстані тридцяти дюймів одне від одного, однак не існує такого містка, щоб перекинути через цю прірву й сказати: "Привіт".

От якби винайти спосіб, думав я, якби побудувати такий світ, де незнайомі люди могли б сказати одне одному: "Ти мене зачарувала і я хочу тебе краще пізнати". А на випадок, якщо захоплення не є взаємним, спеціальне умовне речення: "Ні, дякую".

Але такого світу ще не створено. Півхвилинна поїздка закінчилася, ми не промовили собі ані слова. Двері тихо розсунулись.

– Дякую, – промовила вона, майже бігцем перетнула вестибюль у напрямку до своєї квартири, відчинила двері, ввійшла, зачинила їх по собі й лишила мене в коридорі самого.

Шкода, що ти покинула мене, подумав я, заходячи до своєї квартири через двоє дверей від її. Як жаль, що втекла.

Пересунувши коня, я зняв напругу на шаховому полі, пригальмував її атаку. Леслі мала перевагу, але ще не виграла. Поки що.

– Звичайно! – помітив я. – Кінь на Ь7! Загроза з флангу! – Я переставив коня й ще раз прослідкував за її поглядом, приємно вражений вродливим обличчям, на якому абсолютно не позначилася моя контратака.

За рік після зустрічі в ліфті я порушив судову справу проти режисера фільму за зміни, які він уніс до сценарію без моєї згоди. І хоча за рішенням суду йому довелося вилучити моє ім'я з титрів і виправити деякі найнеоковирніші зміни, під час розмови віч-на-віч я ледве стримувався, щоб не потрощити на друзки меблі в його кабінеті. Бракувало посередника, через якого ми б могли спокійно спілкуватися.

Таким посередником стала актриса Леслі Перріш, та сама жінка, з якою ми рік тому вдвох підіймалися ліфтом з вестибюля на третій поверх.

Гнів минувсь, тільки-но я почав спілкуватися з нею. Вона розмовляла спокійно й переконливо – я відразу перейнявсь довірою до неї.

А тепер у Голлівуді зайнялися бажанням зняти фільм за моєю останнюю книжкою. Я заприсягся, що скоріше спалю рукопис, ніж дозволю кіношникам його зіпсувати. Але якщо вже знімати фільм, то чи не найкраще з цим упорається моя власна компанія? В усьому Голлівуді я довіряв тільки Леслі, тож вилетів у Лос-Анджелес, аби ще раз зустрітися з нею.

У її кабінеті на маленькому столику біля вікна побачив шахівницю.

Шахові набори, виготовлені спеціально для службових кабінетів, це здебільшого не що інше, як вибрик художника, вияв його фантазії. І справді, з першого погляду не завжди відрізниш королеву від слона, слона від пішака, всі фігури розміщені на дошці будь-як, у невластивих для них місцях. Фігури на цій дошці зображали персонажів лицарського турніру у Стаунтоні: король заввишки три з половиною дюйми, сама дошка – чотирнадцять на чотирнадцять. Біле кутове поле, як належиться, з правого боку від гравця, коні дивляться вперед.

– Вистачить вам часу на коротеньку партію? – поцікавивсь я, коли закінчилася розмова. Я не найкращий шахіст у місті, але й не найгірший. Грав із семи років і, вмощуючись за столом, завжди почувався досить упевнено.

Леслі глянула на годинник:

– Гаразд.

Першу партію вона виграла, чим приголомшила мене. Але стиль, у якому грала, те, як хід її думок відображувався на шаховій дошці, зігріли мене своєю чарівністю.

Наступного разу, коли нам довелося зустрітись, ми грали на дві кращі партії з трьох.

А ще за місяць заснували корпорацію. Леслі заходилась шукати способи, як зняти фільм з найменшою ймовірністю провалу, й ми вже грали на шість перемог в одинадцяти партіях.

Затим потреба в ділових зустрічах відпала. Я вмощувався в кабіні свого найновішого, списаного з військово-повітряних сил восьмитонного реактивного тренувального літака, піднімався на висоту тридцять п'ять тисяч футів, летів з Флориди у Лос-Анджелес, щоб провести з Леслі ще один день за шахами.

Наші змагання більше не нагадували турніри.Дозволялося розмовляти, поряд на столі з'явились печиво й молоко.

– Ах ти ж негіднику, Річарде! – хмурила вона брови. Над її позиціями справді збиралися хмари.

– Так, – самовдоволено відповідав я, – так, я тямущий негідник.

– Але ось тобі шах конем, – сказала вона, – а потім слоном і – прощавай, королево! Як тобі подобається такий хід?

Я зблід. Передбачав шах, але загроза королеві була для мене несподіванкою.

– Справді вдалий хід, – погодився я. Довгі роки тренувань у надзвичайних ситуаціях загартували мене, і я за звичкою намагався виказувати невимушену недбалість. – Боже ж ти мій... гм... Треба знайти достойний хід у відповідь. Гарненька ситуація. Але я зникну, як тінь. Наче невловима тінь, панно Перріш, негідник вислизне з пастки...

Вряди-годи негідник випручався, часом його заганяли в глухий кут і ставили мат... Потім він приходив до тями, куснувши печива, й знову заходжувавсь розставляти свої власні пастки.

Між нами відбувалася якась алхімічна реакція. Я припускав – у її житті були різні чоловіки для романтичних пригод. Як жінки в моєму житті. Цього припущенкя вистачало: ми не розпитували одне одного, безмежно поважаючи приватне життя.

А якось під час партії вона сказала:

– Сьогодні ввечері в академії фільм, який я повинна побачити. Режисер фільму міг би нам придатися згодом. Що, як ми підемо разом?

– З радістю, – розсіяно відповів я, вибудовуючи захист від її атаки на правому фланзі.

Я ніколи раніше не бував в Академії кіномистецтв, але, проїжджаючи повз цей будинок, завжди почувався мізерним перед його величчю. А зараз опинився всередині, дививсь новий фільм разом з безліччю кінозірок. Чи не дивно, думав я, що моє нехитре життя, яке складалося з суцільних польотів, несподівано переплелося з внутрішнім світом Голлівуду завдяки книзі й другові, котрий часто побиває мене в моїй улюбленій грі.

Після перегляду кінофільму, коли в сутінках вона вела машину на схід уздовж бульвару Санта-Моніка, до мене зненацька прийшло натхнення.

– Леслі, як ти ставишся...

Я надто затяг паузу, Леслі перепитала:

– Як я ставлюся – до чого?

– Як ти ставишся до гарячої шоколадної помадки з морозивом?

Вона звела брови:

– До чого?

– До шоколадної...