Мистецтво кохання - Сторінка 5
- Овідій -
Хто б гордувати посмів
241] Тим, що промінному богові личило?.. Хочеш, щоб довго
242] Любка з тобою була,-— значить, позбудься пихи!
243] А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі
244] І перед носом тобі брязнуть замком — не біда:
245] Отвором крівля стоїть: зісковзнувши з тієї крутизни,
246] Нишком до любки пролізь через високе вікно.
247] Втішиш її: через мене життям — запишається — важив,
248] Чим очевидний даси доказ кохання свого.
249] Часто, Леандре, ти міг не побачити діви своєї,
250] Все ж, аби знала твій дух, перепливав Геллеспонт.
251] Не посоромся й служниць, котра там до любки найближча,
252] Чи її вірних рабів хитро схилить на свій бік.
253] З кожним вітайсь на ім'я (від того тебе не убуде),
254] Кожному руку подай, кожному чемно вклонись.
255] Ще пам'ятай: в день Фортуни рабові, коли він попросить,
256] Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби.
257] Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних
258] Римські рабині, було, галлів в оману ввели.
259] Врешті, всю челядь своєю зроби; особливо важливі
260] Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить.
261] Щодо красуні, то й тут я тобі не велю витрачатись:
262] Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй.
263] От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти —
264] Хай їй хлопчина подасть кошик дарунків сільських:
265] Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі,
266] Серед міської юрби все це для неї придбав.
267] Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла
268] Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!).
269] Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати:
270] Доказ, що любка твоя — в тебе весь час на умі.
271] Зваблюють так ще й самотніх, на жаль, у надії на спадок —
272] Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!
273] Маю повчати тебе, аби й вірші ти слав їй солодкі?
274] Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер.
275] Пісню похвалять, а все ж озираються за подарунком:
276] Успіхи матиме й пень, тільки б маєтним він був.
277] Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих
278] Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.
279] Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, —
280] Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі.
281] Втім, і розумних дівчат є громадка, та вкрай нечисленна;
282] Інші, хоч розуму брак, хочуть розумними буть.
283] Тих як і цих своїм віршем хвали, але зваж на свій голос:
284] Що б там на ум не спливло — солодко, ніжно читай.
285] Тож або цим, або тим за даруночок, може, послужать
286] Вірші любовні твої — ночі безсонної плід.
287] Що ж учинити б ти сам захотів, уважав за корисне, —
288] Ти постарайсь, щоб цього й любка жадала твоя.
289] Схочеш звільнити раба — зроби так, щоб до любки твоєї
290] Спершу звернувся той раб: "Хочу на волю!" — благав.
291] Схочеш скарати, але передумаєш, — хай за цю ласку
292] Знов-таки любка твоя буде у тебе в боргу.
293] Користь тобі, слава — їй; нічого не втратиш від того,
294] Що над тобою вона матиме владу всякчас.
295] Дбаєш, щоб довго була при тобі, — хай гадає, що тільки
296] В неї задивлений ти — найяскравішу з красунь.
297] Пурпур із Тіру на ній — раз у раз ним захоплюйся; з Косу —
298] Коським захоплюйся теж "Як він тобі до лиця!"
299] В золоті вся — 'Твоя врода цінніша від золота", — скажеш;
300] Вовняне буде на ній — вовняне теж похвали.
301] В туніці стане тонкій — "Ти проймаєш вогнем мене!" — скрикни.
302] "Не простудися лишень", — боязко потім додай.
303] В проділ розчешеться — проділ хвали; гарячим накрутить
304] Хвильок по всій голові — з захвату рота розкрий.
305] Голос і рухи її подивляй — як співає, танцює:
306] "Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!"
307] Любощі, втіхи сприймай, наче дійство якесь, шанобливо —
308] Й, вір мені, з любкою ніч солодко ти проведеш.
309] Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, —
310] Буде з коханцем своїм ніжна, солодша за мед.
311] Тільки б наверх не спливло, що вдавано все це говориш:
312] Вираз обличчя й слова мусять співзвучними буть.
313] Хитрість лиш та, що прихована, корисна; викрита — сором:
314] Вже (й по заслузі!) ніхто більш не повірить тобі.
315] Часто під осінь, коли підчервонює рік найгарніший
316] Гроно дозріле, важке соком пурпурним, коли
317] То холоднеча пригнічує нас, то розморює спека,
318] І від таких перемін тіло якесь не своє, —
319] Хай твоїй любці не вадить ніщо, та коли при негоді
320] Змушена буде й вона, слабість одчувши, лягти, —
321] Саме тоді виявляй свою шану, свій потяг до неї,
322] Саме тоді засівай щедрого вжинку зерно!
323] Не знеохоться бува, коли довго хворітиме любка:
324] Що лиш дозволить вона — все власноручно роби.
325] Плач твій хай бачить вона; цілуватиме — не відвертайся,
326] Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.
327] Часто (все вголос) обіти складай і при кожній нагоді
328] Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.
329] Кликни служницю стару: в тремтливій правиці принісши
330] Сірку і яйця, вона ліжко очистить, покій.
331] Кожна з дрібниць тих — це доказ приємний твого піклування:
332] Так не один зміг дійти до заповітних таблиць.
333] Лиш не докуч їй, гляди, бо й ласці, з якою до хворих
334] Ставимось ми повсякчас, міра властива якась.
335] їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй —
336] Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.
337] Вітер од берега ген одігнав тебе в море безкрає —
338] Парус нового тепер — вільного подуву жде.
339] Спершу любов ще хистка, поступово вбивається в силу,
340] Гарно її підживляй — з часом зміцніє вона.
341] Чи не боїшся бика? А телятком він був — його пестив.
342] Ліг ти під тінь, де, було, гнулась тоненька лоза.
343] Так і ріка — це спочатку струмок, який в себе вбирає
344] Води нові все й нові — власне тому, що пливе.
345] Хай твоя подруга звикне до тебе, бо звичка — всесильна,
346] Лиш, поки звикне, гляди, сам не піддайся нудьзі!
347] Хай вона бачить постійно тебе, нехай чує постійно,
348] День ще надворі чи ніч — очі намулюй ти їй.
349] Щойно лиш з'явиться певність якась, що тебе їй забракне,
350] Що засумує, коли раптом від'їдеш кудись, —
351] Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,
352] Зсушена сонцем земля більше поглине дощу.
353] Демофоонта, коли був при ній, не так сильно Філліда
354] Прагнула, аніж тоді, як на вітчизну відплив.
355] Будучи в мандрах, Улісс розпікав Пенелопу жагою,
356] За Фалакідом зійшла й Лаодамія в Ащ.
357] Лиш не надовго відходь: журба розвівається з часом —
358] Давню, далеку любов хутко замінить нова.
359] Не повертавсь Менелай — ув обіймах любовника-гостя,
360] Щоб не тремтіти вночі, грілась Єлена колись.
361] Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від'їхав, а дома
362] (Верх божевілля!) удвох гостя й жону залишив!
363] Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче,
364] Повну кошару овець — вовкові, жителю гір!
365] Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він
366] Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.
367] Винен ти сам, адже дав їм і час для перелюбу й місце —
368] Чи випадало б жоні не скористатися тим?
369] Справді-бо: мужа нема, зате гість є побіч люб'язний,
370] Врешті, страшно самій в спальні порожній лежать!
371] Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:
372] Не змарнувала, кажу, мужа свого доброти.
373] Все ж ні кабан, коли іклом своїм блискавично вкладає
374] Зграю мисливських собак, гнівом таким не кипить,
375] Ані левиця, коли молоком своїх діток годує,
376] Ані змія, на яку хтось ненароком ступив, —
377] Як паленіє жона, підстерігши блудницю на ложі
378] Мужа: обличчя її — лютості образ живий.
379] Що їй вогонь, що їй меч? Усяку пристойність забувши,
380] Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її.
381] Зраду подружню і ложа ганьбу відомстила на власних
382] Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка.
383] Ластівка — другий зразок материнської люті сліпої:
384] Носить на грудях своїх крові синівської знак.
385] Ось що руйнує любов, хоч яка була б сильна, доладна,
386] Тим-то на злочин такий, хто обережний, не йде.
387] Втім (хай боронять боги!) не велю тобі буть однолюбом:
388] Навіть поважній жоні не спромогтись на таке!
389] Бавтесь, лише свій переступ трактуйте як витівку скромну,
390] Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим.
391] Не обдаровуй одну, раз про це може інша дізнатись,
392] Не об тій самій порі ти на спіткання ходи.
393] Щоб не застукала ревна тебе десь у закутку знанім,
394] Місце нове кожен раз любці своїй визначай.
395] Що написав їй — уважно проглянь: жінки-бо здебільша
396] Вміють читати ще й те, що за рядками стоїть.
397] Рану відчувши, за кривду — кривдою платить Венера:
398] Що допікало самій — іншого те вже пече.
399] Поки одній лиш був вірний Атрід, то й вона залишалась
400] Вірною; схибив Атрід — блуд передався жоні.
401] З болем почула, що Хріс, хоча лавр мав і стрічку священну,
402] Все ж не домігся того, щоб одпустили дочку.
403] І про твої, полонянко Лірнеська, страждання почула,
404] Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну.
405] Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама
406] (Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став).
407] Сина Тієста тоді допустила до серця й до ложа —
408] Так ось помстилась вона за неприхований блуд.
409] Що приховаєш як слід, а назовні воно таки вийде —
410] Хоч очевидним було б — ти заперечуй геть все.
411] І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто:
412] Все це — ознаки душі, що манівцями пішла.
413] От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах,
414] Тільки вони, пам'ятай, ревнощам край докладуть.
415] Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе
416] Пити, та всім цим, кажу, тільки затруїш себе.
417] Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви,
418] Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма.
419] Та, що затінений Ерік посіла, не хоче, щоб так ось
420] Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх.
421] Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати
422] Й з наших городців траву, що розворушує хіть,
423] Яйця, ще й мед (лиш гіметський), а потім — сосен колючих,
424] Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок
425] Та чи тобі, Ератб, — ти ж учена — вдаватись до чарів?
426] Тож на вторований шлях біг колісниці зверну.
427] Ти, кого щойно я вчив, як невірність свою приховати,
428] Зараз навчись, як її явною маєш робить.
429] Не легковажність це, ні! Й корабель не одним і тим самим
430] Вітром, щоб порту сягти, повнить вітрила свої.
431] Дме то фракійський Борей, то під Евром плисти випадає,
432] Іноді Нот налетить, іноді — теплий Зефір.
433] А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло
434] Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.
435] Серед жінок є такі, що й вірність їм наша набридне:
436] Щоб не зів'яла любов, мусить суперниця буть.
437] Мов знемагає душа, коли все йде аж надто щасливо,-
438] Втіхи ж нелегко бува в межах розумних тримать.
439] Навіть вогонь, коли виб'ється з сил, поспішає сховатись:
440] Де щойно жар палахтів — попіл біліє тремкий.
441] Сірку наблизиш, однак, — і знову зринає пригасле
442] Полум'я, знову довкіл ясністю повнить усе.
443] Так от і наша душа: коли спокій — немов пліснявіє,
444] Щоб не зотліла любов, зрушуй її гостряком.
445] Любка всякчас хай за тебе тремтить; охолоне — розпалюй,
446] Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.
447] Тричі, безліч разів щасливим є той, через кого
448] Сльози струмками не раз краля ображена ллє!
449] Лиш про невірність твою (воліла б оглухнуть!) почує —
450] Никне, безмовна, бліда, мовби підтяв її серп.
451] Хай я частіш буду тим, кому рве вона в шалі волосся,
452] Тим, кому нігтем вона ранить юнацьку щоку!
453] Тим, що на нього крізь сльози позиркує; врешті — без кого,
454] Хоч би хотіла прожить, жити б однак не змогла.
455] "Ну, а чи довго, — спитаєш, — їй дутись на мене?" — Недовго:
456] Хай лиш затягнеться гнів — надто вже сильним стає.
457] Шия, що біла, мов сніг, за обіймами вже затужила,
458] Б'ється в риданнях, а ти — ніжно її приголуб.
459] Поки ще плаче — цілуй, втішай, поки плаче, любов'ю!
460] Вернеться мир! Тільки так можна приборкати гнів.
461] Буде впиратись, відверто ворожою видасться — тут же
462] Запропонуй їй союз (ліжка!) — й піддасться вона.
463] Злагода тут ясночола живе собі, зброю відклавши,
464] Ласка народжена тут, де вибачають за все.
465] Чубились щойно — вже дзьобик до дзьобика труть голубочки,
466] Тихо воркують собі: вслухатись — ніжність одна!
467] Спершу безладним був світ — усе в одній купі лежало:
468] Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.
469] Потім над землями небо знялось, суходіл оточили
470] Води; що вкупі було — стало собою тепер.
471] Повнити стала ліси звірина, а пернаті — повітря,
472] Ви ж у прозору глибінь, риби лускаті, пішли.
473] Люди, їх первісний рід, у полях, іще диких, блукали,
474] Міць, не розтрачену ще, чули в кремезних тілах.
475] Ліс був житлом для них, трави — поживою, постіллю — листя,
476] Довго не знали гурта — кожен ходив одинцем.
477] Кажуть, їх грубі серця від солодкої хіті зм'якшились:
478] Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.
479] Що їм робить, без наставника знали: Венера звершила
480] Ще без мистецтва в той час діло солодке своє.
481] Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,
482] З ким поєднати любов, знає і риба в воді;
483] Сарна за оленем йде; змія до змії підповзає;
484] Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.
485] Рада вівця барану, під биком розкошує корова,
486] Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.
487] Шал розпікає кобил: не зважають на відстань розлогу,
488] Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.
489] Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —
490] Він — і лише тільки він! — тут же полегшує біль;
491] І не зрівняються з ним Махаонові ліки: той засіб,
492] Хай ти пішов манівцем, — зробить невинним тебе.
493] Поки таке я снував, Аполлон, що з'явився раптово,
494] Ліри своєї струну золотосяйну торкнув;
495] Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога —
496] Лавр; перед зором моїм став боговитий співець.
497] Далі до мене: "Наставнику, — мовить, — легкої любові,
498] Швидше до храму мого гурт своїх учнів веди:
499] Є там, на різні лади геть усюди прославлений в світі
500] Напис, веління таке: "Сам себе спершу пізнай!"
501] Той, хто спізнає себе, тільки той буде з глуздом любити
502] І до своєї снаги діла шукати собі.
503] Видався вродою хтось — то нехай скористається нею,
504] Шкіра шовкова — як спить, хай не ховає плеча.
505] Хто ж до розмови меткий, тому зовсім не треба мовчати,
506] Гарно співаєш — співай, п'єш собі гарно — то пий!
507] Лиш, коли бесіда йде, не хизуйся своїм красномовством,
508] Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!"
509] Так от повчає нас Феб, тож повчімось у вчителя — Феба:
510] Що то була б за пиха — віри не йняти богам!
511] Ну, а по суті: хто вміло кохатиме — той переможе,
512] Той із мистецтва мого все почерпне, що хотів.
513] Що прийняла — не всякчас повертає сторицею нива,
514] Суднам хистким не всякчас подув сприяє в путі.
515] Тим, хто кохає, не часто щастить, не щастить — найчастіше,
516] Слід готуватися їм до нелегкого життя.
517] Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі,
518] Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів,
519] Скільки в скойок у ріні, вважай — стільки горя в любові:
520] Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч.
521] "Дома нема її", — збрешуть тобі — хоч ти любку, можливо,
522] Вгледиш, та вір, що нема, власному зору — не вір!
523] Двері зачинять вночі, дарма, що впустить обіцяли, —
524] Стерпіти мусиш і це — просто на землю лягай!
525] Може, й служниця-брехунка гукне, ще й пихато: "А хто це
526] Тут під ногами у нас, наче колода, лежить?" —
527] Ніжно до грубої служки звернись, до дверей самих, врешті,
528] Знявши вінок із чола, — ружами їх ушануй!
529] Схоче впустити — ввійди; не захоче — йти геть доведеться:
530] Чемний не стане, затям, надокучати комусь.
531] "Що за настира такий!" Ти ж не хочеш од неї почути
532] Слів цих.
241] Тим, що промінному богові личило?.. Хочеш, щоб довго
242] Любка з тобою була,-— значить, позбудься пихи!
243] А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі
244] І перед носом тобі брязнуть замком — не біда:
245] Отвором крівля стоїть: зісковзнувши з тієї крутизни,
246] Нишком до любки пролізь через високе вікно.
247] Втішиш її: через мене життям — запишається — важив,
248] Чим очевидний даси доказ кохання свого.
249] Часто, Леандре, ти міг не побачити діви своєї,
250] Все ж, аби знала твій дух, перепливав Геллеспонт.
251] Не посоромся й служниць, котра там до любки найближча,
252] Чи її вірних рабів хитро схилить на свій бік.
253] З кожним вітайсь на ім'я (від того тебе не убуде),
254] Кожному руку подай, кожному чемно вклонись.
255] Ще пам'ятай: в день Фортуни рабові, коли він попросить,
256] Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби.
257] Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних
258] Римські рабині, було, галлів в оману ввели.
259] Врешті, всю челядь своєю зроби; особливо важливі
260] Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить.
261] Щодо красуні, то й тут я тобі не велю витрачатись:
262] Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй.
263] От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти —
264] Хай їй хлопчина подасть кошик дарунків сільських:
265] Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі,
266] Серед міської юрби все це для неї придбав.
267] Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла
268] Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!).
269] Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати:
270] Доказ, що любка твоя — в тебе весь час на умі.
271] Зваблюють так ще й самотніх, на жаль, у надії на спадок —
272] Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!
273] Маю повчати тебе, аби й вірші ти слав їй солодкі?
274] Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер.
275] Пісню похвалять, а все ж озираються за подарунком:
276] Успіхи матиме й пень, тільки б маєтним він був.
277] Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих
278] Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.
279] Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, —
280] Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі.
281] Втім, і розумних дівчат є громадка, та вкрай нечисленна;
282] Інші, хоч розуму брак, хочуть розумними буть.
283] Тих як і цих своїм віршем хвали, але зваж на свій голос:
284] Що б там на ум не спливло — солодко, ніжно читай.
285] Тож або цим, або тим за даруночок, може, послужать
286] Вірші любовні твої — ночі безсонної плід.
287] Що ж учинити б ти сам захотів, уважав за корисне, —
288] Ти постарайсь, щоб цього й любка жадала твоя.
289] Схочеш звільнити раба — зроби так, щоб до любки твоєї
290] Спершу звернувся той раб: "Хочу на волю!" — благав.
291] Схочеш скарати, але передумаєш, — хай за цю ласку
292] Знов-таки любка твоя буде у тебе в боргу.
293] Користь тобі, слава — їй; нічого не втратиш від того,
294] Що над тобою вона матиме владу всякчас.
295] Дбаєш, щоб довго була при тобі, — хай гадає, що тільки
296] В неї задивлений ти — найяскравішу з красунь.
297] Пурпур із Тіру на ній — раз у раз ним захоплюйся; з Косу —
298] Коським захоплюйся теж "Як він тобі до лиця!"
299] В золоті вся — 'Твоя врода цінніша від золота", — скажеш;
300] Вовняне буде на ній — вовняне теж похвали.
301] В туніці стане тонкій — "Ти проймаєш вогнем мене!" — скрикни.
302] "Не простудися лишень", — боязко потім додай.
303] В проділ розчешеться — проділ хвали; гарячим накрутить
304] Хвильок по всій голові — з захвату рота розкрий.
305] Голос і рухи її подивляй — як співає, танцює:
306] "Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!"
307] Любощі, втіхи сприймай, наче дійство якесь, шанобливо —
308] Й, вір мені, з любкою ніч солодко ти проведеш.
309] Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, —
310] Буде з коханцем своїм ніжна, солодша за мед.
311] Тільки б наверх не спливло, що вдавано все це говориш:
312] Вираз обличчя й слова мусять співзвучними буть.
313] Хитрість лиш та, що прихована, корисна; викрита — сором:
314] Вже (й по заслузі!) ніхто більш не повірить тобі.
315] Часто під осінь, коли підчервонює рік найгарніший
316] Гроно дозріле, важке соком пурпурним, коли
317] То холоднеча пригнічує нас, то розморює спека,
318] І від таких перемін тіло якесь не своє, —
319] Хай твоїй любці не вадить ніщо, та коли при негоді
320] Змушена буде й вона, слабість одчувши, лягти, —
321] Саме тоді виявляй свою шану, свій потяг до неї,
322] Саме тоді засівай щедрого вжинку зерно!
323] Не знеохоться бува, коли довго хворітиме любка:
324] Що лиш дозволить вона — все власноручно роби.
325] Плач твій хай бачить вона; цілуватиме — не відвертайся,
326] Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.
327] Часто (все вголос) обіти складай і при кожній нагоді
328] Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.
329] Кликни служницю стару: в тремтливій правиці принісши
330] Сірку і яйця, вона ліжко очистить, покій.
331] Кожна з дрібниць тих — це доказ приємний твого піклування:
332] Так не один зміг дійти до заповітних таблиць.
333] Лиш не докуч їй, гляди, бо й ласці, з якою до хворих
334] Ставимось ми повсякчас, міра властива якась.
335] їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй —
336] Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.
337] Вітер од берега ген одігнав тебе в море безкрає —
338] Парус нового тепер — вільного подуву жде.
339] Спершу любов ще хистка, поступово вбивається в силу,
340] Гарно її підживляй — з часом зміцніє вона.
341] Чи не боїшся бика? А телятком він був — його пестив.
342] Ліг ти під тінь, де, було, гнулась тоненька лоза.
343] Так і ріка — це спочатку струмок, який в себе вбирає
344] Води нові все й нові — власне тому, що пливе.
345] Хай твоя подруга звикне до тебе, бо звичка — всесильна,
346] Лиш, поки звикне, гляди, сам не піддайся нудьзі!
347] Хай вона бачить постійно тебе, нехай чує постійно,
348] День ще надворі чи ніч — очі намулюй ти їй.
349] Щойно лиш з'явиться певність якась, що тебе їй забракне,
350] Що засумує, коли раптом від'їдеш кудись, —
351] Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,
352] Зсушена сонцем земля більше поглине дощу.
353] Демофоонта, коли був при ній, не так сильно Філліда
354] Прагнула, аніж тоді, як на вітчизну відплив.
355] Будучи в мандрах, Улісс розпікав Пенелопу жагою,
356] За Фалакідом зійшла й Лаодамія в Ащ.
357] Лиш не надовго відходь: журба розвівається з часом —
358] Давню, далеку любов хутко замінить нова.
359] Не повертавсь Менелай — ув обіймах любовника-гостя,
360] Щоб не тремтіти вночі, грілась Єлена колись.
361] Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від'їхав, а дома
362] (Верх божевілля!) удвох гостя й жону залишив!
363] Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче,
364] Повну кошару овець — вовкові, жителю гір!
365] Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він
366] Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.
367] Винен ти сам, адже дав їм і час для перелюбу й місце —
368] Чи випадало б жоні не скористатися тим?
369] Справді-бо: мужа нема, зате гість є побіч люб'язний,
370] Врешті, страшно самій в спальні порожній лежать!
371] Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:
372] Не змарнувала, кажу, мужа свого доброти.
373] Все ж ні кабан, коли іклом своїм блискавично вкладає
374] Зграю мисливських собак, гнівом таким не кипить,
375] Ані левиця, коли молоком своїх діток годує,
376] Ані змія, на яку хтось ненароком ступив, —
377] Як паленіє жона, підстерігши блудницю на ложі
378] Мужа: обличчя її — лютості образ живий.
379] Що їй вогонь, що їй меч? Усяку пристойність забувши,
380] Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її.
381] Зраду подружню і ложа ганьбу відомстила на власних
382] Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка.
383] Ластівка — другий зразок материнської люті сліпої:
384] Носить на грудях своїх крові синівської знак.
385] Ось що руйнує любов, хоч яка була б сильна, доладна,
386] Тим-то на злочин такий, хто обережний, не йде.
387] Втім (хай боронять боги!) не велю тобі буть однолюбом:
388] Навіть поважній жоні не спромогтись на таке!
389] Бавтесь, лише свій переступ трактуйте як витівку скромну,
390] Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим.
391] Не обдаровуй одну, раз про це може інша дізнатись,
392] Не об тій самій порі ти на спіткання ходи.
393] Щоб не застукала ревна тебе десь у закутку знанім,
394] Місце нове кожен раз любці своїй визначай.
395] Що написав їй — уважно проглянь: жінки-бо здебільша
396] Вміють читати ще й те, що за рядками стоїть.
397] Рану відчувши, за кривду — кривдою платить Венера:
398] Що допікало самій — іншого те вже пече.
399] Поки одній лиш був вірний Атрід, то й вона залишалась
400] Вірною; схибив Атрід — блуд передався жоні.
401] З болем почула, що Хріс, хоча лавр мав і стрічку священну,
402] Все ж не домігся того, щоб одпустили дочку.
403] І про твої, полонянко Лірнеська, страждання почула,
404] Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну.
405] Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама
406] (Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став).
407] Сина Тієста тоді допустила до серця й до ложа —
408] Так ось помстилась вона за неприхований блуд.
409] Що приховаєш як слід, а назовні воно таки вийде —
410] Хоч очевидним було б — ти заперечуй геть все.
411] І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто:
412] Все це — ознаки душі, що манівцями пішла.
413] От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах,
414] Тільки вони, пам'ятай, ревнощам край докладуть.
415] Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе
416] Пити, та всім цим, кажу, тільки затруїш себе.
417] Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви,
418] Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма.
419] Та, що затінений Ерік посіла, не хоче, щоб так ось
420] Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх.
421] Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати
422] Й з наших городців траву, що розворушує хіть,
423] Яйця, ще й мед (лиш гіметський), а потім — сосен колючих,
424] Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок
425] Та чи тобі, Ератб, — ти ж учена — вдаватись до чарів?
426] Тож на вторований шлях біг колісниці зверну.
427] Ти, кого щойно я вчив, як невірність свою приховати,
428] Зараз навчись, як її явною маєш робить.
429] Не легковажність це, ні! Й корабель не одним і тим самим
430] Вітром, щоб порту сягти, повнить вітрила свої.
431] Дме то фракійський Борей, то під Евром плисти випадає,
432] Іноді Нот налетить, іноді — теплий Зефір.
433] А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло
434] Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.
435] Серед жінок є такі, що й вірність їм наша набридне:
436] Щоб не зів'яла любов, мусить суперниця буть.
437] Мов знемагає душа, коли все йде аж надто щасливо,-
438] Втіхи ж нелегко бува в межах розумних тримать.
439] Навіть вогонь, коли виб'ється з сил, поспішає сховатись:
440] Де щойно жар палахтів — попіл біліє тремкий.
441] Сірку наблизиш, однак, — і знову зринає пригасле
442] Полум'я, знову довкіл ясністю повнить усе.
443] Так от і наша душа: коли спокій — немов пліснявіє,
444] Щоб не зотліла любов, зрушуй її гостряком.
445] Любка всякчас хай за тебе тремтить; охолоне — розпалюй,
446] Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.
447] Тричі, безліч разів щасливим є той, через кого
448] Сльози струмками не раз краля ображена ллє!
449] Лиш про невірність твою (воліла б оглухнуть!) почує —
450] Никне, безмовна, бліда, мовби підтяв її серп.
451] Хай я частіш буду тим, кому рве вона в шалі волосся,
452] Тим, кому нігтем вона ранить юнацьку щоку!
453] Тим, що на нього крізь сльози позиркує; врешті — без кого,
454] Хоч би хотіла прожить, жити б однак не змогла.
455] "Ну, а чи довго, — спитаєш, — їй дутись на мене?" — Недовго:
456] Хай лиш затягнеться гнів — надто вже сильним стає.
457] Шия, що біла, мов сніг, за обіймами вже затужила,
458] Б'ється в риданнях, а ти — ніжно її приголуб.
459] Поки ще плаче — цілуй, втішай, поки плаче, любов'ю!
460] Вернеться мир! Тільки так можна приборкати гнів.
461] Буде впиратись, відверто ворожою видасться — тут же
462] Запропонуй їй союз (ліжка!) — й піддасться вона.
463] Злагода тут ясночола живе собі, зброю відклавши,
464] Ласка народжена тут, де вибачають за все.
465] Чубились щойно — вже дзьобик до дзьобика труть голубочки,
466] Тихо воркують собі: вслухатись — ніжність одна!
467] Спершу безладним був світ — усе в одній купі лежало:
468] Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.
469] Потім над землями небо знялось, суходіл оточили
470] Води; що вкупі було — стало собою тепер.
471] Повнити стала ліси звірина, а пернаті — повітря,
472] Ви ж у прозору глибінь, риби лускаті, пішли.
473] Люди, їх первісний рід, у полях, іще диких, блукали,
474] Міць, не розтрачену ще, чули в кремезних тілах.
475] Ліс був житлом для них, трави — поживою, постіллю — листя,
476] Довго не знали гурта — кожен ходив одинцем.
477] Кажуть, їх грубі серця від солодкої хіті зм'якшились:
478] Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.
479] Що їм робить, без наставника знали: Венера звершила
480] Ще без мистецтва в той час діло солодке своє.
481] Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,
482] З ким поєднати любов, знає і риба в воді;
483] Сарна за оленем йде; змія до змії підповзає;
484] Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.
485] Рада вівця барану, під биком розкошує корова,
486] Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.
487] Шал розпікає кобил: не зважають на відстань розлогу,
488] Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.
489] Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —
490] Він — і лише тільки він! — тут же полегшує біль;
491] І не зрівняються з ним Махаонові ліки: той засіб,
492] Хай ти пішов манівцем, — зробить невинним тебе.
493] Поки таке я снував, Аполлон, що з'явився раптово,
494] Ліри своєї струну золотосяйну торкнув;
495] Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога —
496] Лавр; перед зором моїм став боговитий співець.
497] Далі до мене: "Наставнику, — мовить, — легкої любові,
498] Швидше до храму мого гурт своїх учнів веди:
499] Є там, на різні лади геть усюди прославлений в світі
500] Напис, веління таке: "Сам себе спершу пізнай!"
501] Той, хто спізнає себе, тільки той буде з глуздом любити
502] І до своєї снаги діла шукати собі.
503] Видався вродою хтось — то нехай скористається нею,
504] Шкіра шовкова — як спить, хай не ховає плеча.
505] Хто ж до розмови меткий, тому зовсім не треба мовчати,
506] Гарно співаєш — співай, п'єш собі гарно — то пий!
507] Лиш, коли бесіда йде, не хизуйся своїм красномовством,
508] Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!"
509] Так от повчає нас Феб, тож повчімось у вчителя — Феба:
510] Що то була б за пиха — віри не йняти богам!
511] Ну, а по суті: хто вміло кохатиме — той переможе,
512] Той із мистецтва мого все почерпне, що хотів.
513] Що прийняла — не всякчас повертає сторицею нива,
514] Суднам хистким не всякчас подув сприяє в путі.
515] Тим, хто кохає, не часто щастить, не щастить — найчастіше,
516] Слід готуватися їм до нелегкого життя.
517] Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі,
518] Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів,
519] Скільки в скойок у ріні, вважай — стільки горя в любові:
520] Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч.
521] "Дома нема її", — збрешуть тобі — хоч ти любку, можливо,
522] Вгледиш, та вір, що нема, власному зору — не вір!
523] Двері зачинять вночі, дарма, що впустить обіцяли, —
524] Стерпіти мусиш і це — просто на землю лягай!
525] Може, й служниця-брехунка гукне, ще й пихато: "А хто це
526] Тут під ногами у нас, наче колода, лежить?" —
527] Ніжно до грубої служки звернись, до дверей самих, врешті,
528] Знявши вінок із чола, — ружами їх ушануй!
529] Схоче впустити — ввійди; не захоче — йти геть доведеться:
530] Чемний не стане, затям, надокучати комусь.
531] "Що за настира такий!" Ти ж не хочеш од неї почути
532] Слів цих.