Мистецтво кохання - Сторінка 6
- Овідій -
Не вік же вона в настрої буде лихім!
533] І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї;
534] Щастям для себе вважай ніжки її цілувать!
535] Що я, однак, про дрібне? До високого дух мене кличе,
536] Тож про високе почну — пильно вслухайтесь усі!
537] За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки
538] Мужність? В науці тонкій шляху легкого нема.
539] Знехтуй суперником — і переможеш; в мистецтві самого
540] Батька богів, повторю, ти перемоги сягнеш.
541] Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб, що в Додоні:
542] Це з-між моїх настанов найголовніша, повір.
543] Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не запитуй,
544] Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.
545] Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,
546] Надто як ти на наш бік, сне найсолодший, стаєш.
547] В цьому мистецтві (не стану брехать) не дійшов я вершини —
548] Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.
549] Чи при мені моїй дівчині хтось подавати б міг знаки,
550] Я ж, дивлячись на таке, гнівові волі б не дав?
551] От чоловік, було, поцілував її — і, пам'ятаю,
552] їй дорікав я за це — груба, нестримна любов!
553] Ось що мені заважало не раз! Більше розуму в того,
554] Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.
555] Краще не знать взагалі: що приховує — хай буде в тіні,
556] Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.
557] Тож не спішіть, юнаки, ваших любок ловить на гарячім:
558] Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!
559] Спіймані люблять палкіш: коли блудять однаково двоє,
560] Значить, завзято вони йтимуть своїм манівцем.
561] Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,
562] Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.
563] Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,
564] З грізного бога війни раптом коханцем зробивсь.
565] Тут же й сама (бо хто б міг ласкавістю з нею рівнятись?)
566] Войовникові без слів, без дорікань піддалась.
567] Як же то, кажуть, вона насміхалась, пустунка, над мужем:
568] Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кривий!
569] Часто при Марсові, наче Вулкан, жартома шкутильгала —
570] Врода й грайливість ота вкупі так личили їй!
571] Близькість свою лиш спочатку вони в таємниці тримали,
572] Тільки спочатку їх блуд ще зарум'янитись міг.
573] Сонце викрило їх (чи б міг одурити хтось Сонце?) —
574] Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона.
575] Приклад невдалий ти, Світоче, дав: таж вона за мовчанку
576] Гарний'дарунок тобі — лиш попросив би — дала!
577] Ну, а тим часом Вулкан і над ложем і довкола нього
578] Сіті розставив тонкі — годі їх спостерегти —
579] Й ніби на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа,
580] Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких.
581] Свідків скликає Вулкан... А було там на що подивитись!
582] Кажуть, Венера ледь-ледь втримати сльози могла.
583] Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити:
584] Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали.
585] Хтось із присутніх на жарт: "Раз тобі, наймогутніший Марсе,
586] Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!"
587] Лиш на твоє, Моревладче, прохання Вулкан змилостививсь —
588] Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф.
589] Цим одного ти, Вулкане, домігся: раніше кохались
590] Нишком, а в наші часи? Сорому — мов не було!
591] Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався:
592] Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло!
593] Й ви не чиніте того! Спіймавшись, Венера не зичить
594] Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать.
595] Отже, не став на суперника пастки і не перехоплюй
596] Писаних нишком листів, тих, що вістують любов.
597] Хай перехоплюють чоловіки, якщо зайде потреба, —
598] Ті, хто робитиме це правом вогню і води.
599] Тут, уже вкотре кажу, про дозволені втіхи йде мова —
600] Не для поважних жінок вірші грайливі сную!
601] Хто про Церерин обряд перед людом розводитись стане?
602] Хто розголосить пісні самофракійськйх жерців?
603] То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,
604] Хиба найбільша зате — про таємницю плескать.
605] Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,
606] Хоч у воді, й не сягне з гілки рясної плодів!
607] Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —
608] Хто язикатий, тому краще до неї не йти!
609] Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,
610] Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б'ють,
611] Все, їй належне, однак, — серед нас, у постійному вжитку,
612] Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.
613] Навіть Венера, скидаючи одяг, відводить лівицю
614] Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.
615] Тільки тварина будь-де, просто неба, годить своїй хіті —
616] Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.
617] Нашим же втіхам годяться і спальня, й зачинені двері,
618] І покривало: не все ж має оголеним буть.
619] Хай вже не темряви — тіні жадаємо, врешті, — півтіні:
620] Все ж не така виднота, як ото в сонячний день.
621] Навіть тоді, коли люд — чи дощі, чи спекота — під крівлю
622] Ще не ховавсь, коли дуб їжу давав й окриття, —
623] Десь у печерах, дібровах єдналися, не просто неба, —
624] Про соромливість, ще й як, дбав, кажу, первісний люд!
625] Нині ж забави нічні — це для нас наче славні діяння,
626] Дорого платимо ми, щоб на хвалу заслужить.
627] Оком дівчаток пасеш. А для чого? Аби похвалитись
628] Першому-ліпшому: "Глянь: цю я також обіймав!"
629] Тільки б на кожному кроці ти міг показувать пальцем,
630] Тільки б неславу пустить, тільки підняти б на глум.
631] Все це дрібниці! Набреше, бува, з чого сам би сміявся:
632] Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!
633] Всіх не торкнеться, це так, та зачепить ім'я — і неслава
634] Навіть на цноті самій темне тавро покладе.
635] Йди й запирай тепер, стороже клятий, ворота дубові,
636] Двері міцні зачиняй хоч і на сотню замків —
637] Що з тих старань, як чутки розпускає брехливий коханець —
638] Хоче, щоб вірили в те, в чому насправді програв.
639] Ми ж хіба зронимо скромне слівце про свій успіх любовний,
640] А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.
641] Перша засада — не бачити в подрузі вади якоїсь:
642] Тут не один привітав короткозорість свою.
643] Чи дорікав крилоногий герой Андромеді за те, що
644] Личко її чарівне надто вже смагле було?
645] Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —
646] Гектор її лиш один просто стрункою вважав.
647] Щось тобі прикре? Стерпи: стане милим. Докучливе? Згладить
648] Час: лиш спочатку любов, пильна, завважує все.
649] Поки із стовбуром ще не з'єдналась прищеплена гілка,
650] Навіть легкий вітерець може її відламать.
651] Та незабаром вона й буревію опертися зможе,
652] Й дереву свіжу снагу, з ним поєднавшися, дасть.
653] Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:
654] Що неприємним було — згодом не є вже таким.
655] Запах бичачої шкіри, скажімо, гидкий на початку,
656] Всоте понюхай її — запаху наче й нема.
657] Вадам ще й назвами можна зарадити: в дівчини шкіра —
658] Мов іллірійська смола — буде "смаглявка" тобі;
659] Зиза — Венера; котра світлоока — буде Мінерва;
660] Висохлу, ледве живу — зграбною тут же назви;
661] Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:
662] Що кожній ваді близьке, тим і приховуй її.
663] Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась
664] Консулі: хай цьому лік цензор суворий веде.
665] Надто — коли відцвіла, коли весни її — вже позаду
666] Й по волоскові щодня сивінь вискубує вже.
667] Є в цьому віці, навіть у старшому, чар свій, юначе:
668] Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.
669] Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:
670] Кроком нечутним ось-ось старість надсуне хмурна.
671] Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,
672] Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,
673] Чи своє тіло, і міць, і труди віддавайте обранкам:
674] Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!
675] В старших кмітливості більше, завваж; до неї додай ще
676] Досвід, а він лиш один робить з людини митця!
677] Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —
678] Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.
679] Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,
680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!
681] Щоб насолоди сягнуть, не треба таким заохоти:
682] Тут як йому, так і їй рівна слугує жага.
683] Гидко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі
684] (Ось чому рідше вдаюсь до хлопчаків по любов).
685] Що то за жінка, яка лиш тому віддається, що — жінка,
686] В думці ж навіть тоді вовну завзято пряде.
687] Втіху давати з обов'язку? Ні, не для мене ця втіха!
688] Будь ти хоч кралею з краль — ласки не треба мені!
689] Слухати любо зате, як вона зізнається в розкошах,
690] Як поспішать не дає — хоче продовжити їх.
691] Хочу жагою потьмарені очі велительки бачить —
692] Як, переможена, все ж млосно пручається ще.
693] Втіхи ті — не для зелених ще (так повеліла природа):
694] Можна їх звідать лише після семи п'ятиріч.
695] Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх
696] В амфори влите було — п'яного дайте вина!
697] Тільки розлогий платан — окриття від пекучого Феба,
698] Та, що молодша, трава — надто шорстка для стопи.
699] Чи Герміоні б ти, а не Єлені надав перевагу?
700] Горгу б хіба подивляв більше, ніж матір її?
701] Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,
702] Будеш, повір, смакувать щонайсолодші плоди!
703] Втім, нашу парочку вже прийняло втаємничене ложе:
704] Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!
705] Наймилозвучніша мова сама там без тебе пливтиме
706] І бездіяльною там ліва не буде рука:
707] Знатимуть пальці, за що їм узятись на ніжних частинах
708] Тіла, куди тайкома стріли пускає Амур.
709] Із Андромахою так забавлявсь найхоробріший Гектор —
710] Не на одній лиш війні користь од нього була.
711] Так — із лірнеською бранкою велет Ахілл, як по битві,
712] Втомлений, ложе м'яке тілом могутнім гнітив.
713] Пестив тебе, Брісеїдо, руками, що кров'ю фрігійців
714] Часто багрились, і ти не відтручала тих рук!
715] Може, й сама грайливо тяглась до них, нездоланних,
716] Як лиш до любощів хіть заполонила тебе.
717] Поспіх, повір мені, — тільки завада втіхам любовним:
718] Крок по крокові тут, якнайповільніше йди!
719] Знайдеш місця, що до них дає з радістю жінка торкатись, —
720] От і торкайся до них, соромом тут не в'яжись!
721] Сам же помітиш в очах її мовби вогні перелітні:
722] Так по тремтливій воді сонце, бува, пробіжить.
723] Далі почнуться жалі, воркотіння, зітхання солодкі
724] Й ті, що забаві такій гарно сприяють, слова.
725] Лиш під вітрилом тугим не вихоплюйся ти вперед неї,
726] Поперед тебе й вона поспіхом хай не пливе:
727] Разом ідіть до мети! Впадете водночас у знемозі —
728] То привітайте себе: повною втіха була!
729] Тим і керуйсь, коли час є, коли тобі, мов крадієві,
730] Страх не велить чимскоріш діло вести до кінця.
731] Ну, а коли зволікать небезпечно — до весел візьмися,
732] Чвалом пусти скакуна, хвацько його приострож!
733] Ось і праці кінець! Тож подай мені, вдячне юнацтво,
734] Пальму й чоло увінчай з мирту вінком запашним!
735] Як Подалірій був першим цілителем серед данайців,
736] Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,
737] Даром пророцтва — Калхант, войовничістю — син Теламона,
738] Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!
739] Шану складіть мені, чоловіки, як співця мене славте,
740] Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!
741] Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові зброю:
742] Як володів нею він, так ви й себе покажіть!
743] Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях
744] Напис залишить такий: "Учнем Назона я був".
745] Хочуть, однак, послухать мене також ніжні дівчата:
746] Книги наступної зміст — це настанови для них.
КНИГА ТРЕТЯ
001] На амазонок данайцям я зброю дав, зараз озброю,
002] Пентесілає, тебе й тих, що з загону твого.
003] Йдіть рівносильними в бій! Перемогу дарує Діона
004] Й той, хто над світом усім пурхати звик, — її син.
005] Несправедливо було б, якби збройні — на голих рушали,
006] Взяти вам гору, мужі, тільки б ганьбою було.
007] Тут не один дорікне: "Хочеш зміям додати отрути?
008] Хижу вовчицю пустить до безборонних кошар?"
009] Похибки небагатьох не спішіть на всіх перекласти:
010] В кожної вчинки свої, кожну за ними й судіть.
011] Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру, —
012] Старший; підставу на це мають обидва брати.
013] Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея
014] В темінь Аїда, живий, з кіньми живими спустивсь.
015] Два п'ятиріччя зате Пенелопа чекала на мужа,
016] Поки блукав він, а ще — стільки ж, коли воював.
017] А Філакіда жона? Хіба ж не вона передчасно
018] За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла?
019] Й Феретіада дружину згадай: вона впала в обійми
020] Смерті, аби при житті міг залишитися муж
021] "Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!" —
022] Кинулась, мовивши так, Іфіса донька в огонь.
023] Зрештою, Мужність — це жінка: жіноче ім'я в неї, одяг —
024] От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.
025] Втім, у науці своїй я висот аж таких не сягаю,
026] Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил.
027] Я — пустотливої втіхи наставник, легкого кохання:
028] Знатимеш, як тобі слід жіночці-любці годить.
029] Жінці перед вогнем, перед стрілами встоять нелегко —
030] Чоловікам той вогонь, стріли ті менше грозять.
031] Часто, власне, вони на обман ідуть, а не дівчата —
032] Тут, хоч як приглядайсь, не запримітиш вини.
033] Вигнав колхідянку зрадник Ясон (не дивився, що — мати!)
034] Й другу в обійми свої підлий узяв Есонід.
035] Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині Аріадна
036] На узбережжі морськім чайок лякалась усе.
037] А запитай, чому Дев'ять доріг, хоч одна лиш дорога, —
038] "Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь".
039] Гість твій (вершина чеснот!) залишив тобі меч свій, Дідоно,
040] Й смерті причиною став — плата за ласку твою!
041] Що вас згубило? Не вміли любить: бракувало мистецтва —
042] Тільки мистецька любов може тривалою буть.
043] Певно, донині б не знались на тім, та сама Кітерея,
044] Тут об'явившись мені: "Вчи їх, — веліла, — любить!"
045] І додала: "За які ж то провини страждають дівчата?
046] Збройним мужам оддавать їх безоружну юрбу?
047] Дві твої книги зробили умільцями справи своєї
048] Чоловіків, а тепер — зброю жіноцтву подай!
049] Хто Менелая жону в своїх віршах ганьбив, той потому
050] їй же хвалу проспівав на щасливішій струні.
051] Ніжних дівчаток (якщо тебе знаю направду) не скривдиш —
052] Буде тобі все життя гарна віддяка од них".
053] Мовивши, з мирту листок (прикрашав тоді мирт їй волосся)
054] Й декілька ягід мені, мило всміхнувшись, дала.
055] їх лиш узяв я — натхнення відчув: заясніло повітря,
056] Легше дихнулося враз, наче позбувсь тягаря.
057] Поки триває той дар, до науки беріться, дівчата —
058] Цноти, законів і прав тут не порушите ви!
059] Нині міркуйте над тим, що й вам загрожує старість —
060] Хай ні хвилина життя марно для вас не майне!
061] Поки ще можна, допоки сприяють літа повносилі —
062] Бавтесь! Рікою пливуть — не почекають! — роки.
063] Хвилі, що ген промайнула за обрій, назад не повернеш,
064] Як і години: втекла — вже не відкличеш її.
065] З віку свого користайсь: він збігає нечутно; до того ж
066] Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро.
067] Де засірів чагарник, там недавно я бачив фіалки,
068] А з того терня колись квіти я рвав для вінка.
069] Прийде той час, коли ти, що тепер одганяєш коханців,
070] Будеш, самотня, стара, в ліжку тремтіти всю ніч.
071] Біля дверей своїх в пору нічну суперечок не вчуєш,
072] А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд.
073] О, як то скоро — гай-гай! — вкривається зморшками тіло
074] Й щойно квітуче лице в'яне, безбарвним стає!
075] Сйвінь зненацька тобі (те пасмо, мовляв, — од дитинства)
076] Вибілить голову всю, не омине й волоска.
077] Змії зі шкірою враз свою старість скидають із себе,
078] Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть,
079] Нам же — онови нема.
533] І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї;
534] Щастям для себе вважай ніжки її цілувать!
535] Що я, однак, про дрібне? До високого дух мене кличе,
536] Тож про високе почну — пильно вслухайтесь усі!
537] За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки
538] Мужність? В науці тонкій шляху легкого нема.
539] Знехтуй суперником — і переможеш; в мистецтві самого
540] Батька богів, повторю, ти перемоги сягнеш.
541] Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб, що в Додоні:
542] Це з-між моїх настанов найголовніша, повір.
543] Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не запитуй,
544] Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.
545] Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,
546] Надто як ти на наш бік, сне найсолодший, стаєш.
547] В цьому мистецтві (не стану брехать) не дійшов я вершини —
548] Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.
549] Чи при мені моїй дівчині хтось подавати б міг знаки,
550] Я ж, дивлячись на таке, гнівові волі б не дав?
551] От чоловік, було, поцілував її — і, пам'ятаю,
552] їй дорікав я за це — груба, нестримна любов!
553] Ось що мені заважало не раз! Більше розуму в того,
554] Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.
555] Краще не знать взагалі: що приховує — хай буде в тіні,
556] Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.
557] Тож не спішіть, юнаки, ваших любок ловить на гарячім:
558] Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!
559] Спіймані люблять палкіш: коли блудять однаково двоє,
560] Значить, завзято вони йтимуть своїм манівцем.
561] Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,
562] Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.
563] Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,
564] З грізного бога війни раптом коханцем зробивсь.
565] Тут же й сама (бо хто б міг ласкавістю з нею рівнятись?)
566] Войовникові без слів, без дорікань піддалась.
567] Як же то, кажуть, вона насміхалась, пустунка, над мужем:
568] Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кривий!
569] Часто при Марсові, наче Вулкан, жартома шкутильгала —
570] Врода й грайливість ота вкупі так личили їй!
571] Близькість свою лиш спочатку вони в таємниці тримали,
572] Тільки спочатку їх блуд ще зарум'янитись міг.
573] Сонце викрило їх (чи б міг одурити хтось Сонце?) —
574] Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона.
575] Приклад невдалий ти, Світоче, дав: таж вона за мовчанку
576] Гарний'дарунок тобі — лиш попросив би — дала!
577] Ну, а тим часом Вулкан і над ложем і довкола нього
578] Сіті розставив тонкі — годі їх спостерегти —
579] Й ніби на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа,
580] Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких.
581] Свідків скликає Вулкан... А було там на що подивитись!
582] Кажуть, Венера ледь-ледь втримати сльози могла.
583] Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити:
584] Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали.
585] Хтось із присутніх на жарт: "Раз тобі, наймогутніший Марсе,
586] Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!"
587] Лиш на твоє, Моревладче, прохання Вулкан змилостививсь —
588] Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф.
589] Цим одного ти, Вулкане, домігся: раніше кохались
590] Нишком, а в наші часи? Сорому — мов не було!
591] Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався:
592] Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло!
593] Й ви не чиніте того! Спіймавшись, Венера не зичить
594] Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать.
595] Отже, не став на суперника пастки і не перехоплюй
596] Писаних нишком листів, тих, що вістують любов.
597] Хай перехоплюють чоловіки, якщо зайде потреба, —
598] Ті, хто робитиме це правом вогню і води.
599] Тут, уже вкотре кажу, про дозволені втіхи йде мова —
600] Не для поважних жінок вірші грайливі сную!
601] Хто про Церерин обряд перед людом розводитись стане?
602] Хто розголосить пісні самофракійськйх жерців?
603] То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,
604] Хиба найбільша зате — про таємницю плескать.
605] Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,
606] Хоч у воді, й не сягне з гілки рясної плодів!
607] Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —
608] Хто язикатий, тому краще до неї не йти!
609] Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,
610] Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б'ють,
611] Все, їй належне, однак, — серед нас, у постійному вжитку,
612] Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.
613] Навіть Венера, скидаючи одяг, відводить лівицю
614] Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.
615] Тільки тварина будь-де, просто неба, годить своїй хіті —
616] Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.
617] Нашим же втіхам годяться і спальня, й зачинені двері,
618] І покривало: не все ж має оголеним буть.
619] Хай вже не темряви — тіні жадаємо, врешті, — півтіні:
620] Все ж не така виднота, як ото в сонячний день.
621] Навіть тоді, коли люд — чи дощі, чи спекота — під крівлю
622] Ще не ховавсь, коли дуб їжу давав й окриття, —
623] Десь у печерах, дібровах єдналися, не просто неба, —
624] Про соромливість, ще й як, дбав, кажу, первісний люд!
625] Нині ж забави нічні — це для нас наче славні діяння,
626] Дорого платимо ми, щоб на хвалу заслужить.
627] Оком дівчаток пасеш. А для чого? Аби похвалитись
628] Першому-ліпшому: "Глянь: цю я також обіймав!"
629] Тільки б на кожному кроці ти міг показувать пальцем,
630] Тільки б неславу пустить, тільки підняти б на глум.
631] Все це дрібниці! Набреше, бува, з чого сам би сміявся:
632] Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!
633] Всіх не торкнеться, це так, та зачепить ім'я — і неслава
634] Навіть на цноті самій темне тавро покладе.
635] Йди й запирай тепер, стороже клятий, ворота дубові,
636] Двері міцні зачиняй хоч і на сотню замків —
637] Що з тих старань, як чутки розпускає брехливий коханець —
638] Хоче, щоб вірили в те, в чому насправді програв.
639] Ми ж хіба зронимо скромне слівце про свій успіх любовний,
640] А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.
641] Перша засада — не бачити в подрузі вади якоїсь:
642] Тут не один привітав короткозорість свою.
643] Чи дорікав крилоногий герой Андромеді за те, що
644] Личко її чарівне надто вже смагле було?
645] Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —
646] Гектор її лиш один просто стрункою вважав.
647] Щось тобі прикре? Стерпи: стане милим. Докучливе? Згладить
648] Час: лиш спочатку любов, пильна, завважує все.
649] Поки із стовбуром ще не з'єдналась прищеплена гілка,
650] Навіть легкий вітерець може її відламать.
651] Та незабаром вона й буревію опертися зможе,
652] Й дереву свіжу снагу, з ним поєднавшися, дасть.
653] Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:
654] Що неприємним було — згодом не є вже таким.
655] Запах бичачої шкіри, скажімо, гидкий на початку,
656] Всоте понюхай її — запаху наче й нема.
657] Вадам ще й назвами можна зарадити: в дівчини шкіра —
658] Мов іллірійська смола — буде "смаглявка" тобі;
659] Зиза — Венера; котра світлоока — буде Мінерва;
660] Висохлу, ледве живу — зграбною тут же назви;
661] Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:
662] Що кожній ваді близьке, тим і приховуй її.
663] Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась
664] Консулі: хай цьому лік цензор суворий веде.
665] Надто — коли відцвіла, коли весни її — вже позаду
666] Й по волоскові щодня сивінь вискубує вже.
667] Є в цьому віці, навіть у старшому, чар свій, юначе:
668] Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.
669] Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:
670] Кроком нечутним ось-ось старість надсуне хмурна.
671] Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,
672] Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,
673] Чи своє тіло, і міць, і труди віддавайте обранкам:
674] Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!
675] В старших кмітливості більше, завваж; до неї додай ще
676] Досвід, а він лиш один робить з людини митця!
677] Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —
678] Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.
679] Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,
680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!
681] Щоб насолоди сягнуть, не треба таким заохоти:
682] Тут як йому, так і їй рівна слугує жага.
683] Гидко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі
684] (Ось чому рідше вдаюсь до хлопчаків по любов).
685] Що то за жінка, яка лиш тому віддається, що — жінка,
686] В думці ж навіть тоді вовну завзято пряде.
687] Втіху давати з обов'язку? Ні, не для мене ця втіха!
688] Будь ти хоч кралею з краль — ласки не треба мені!
689] Слухати любо зате, як вона зізнається в розкошах,
690] Як поспішать не дає — хоче продовжити їх.
691] Хочу жагою потьмарені очі велительки бачить —
692] Як, переможена, все ж млосно пручається ще.
693] Втіхи ті — не для зелених ще (так повеліла природа):
694] Можна їх звідать лише після семи п'ятиріч.
695] Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх
696] В амфори влите було — п'яного дайте вина!
697] Тільки розлогий платан — окриття від пекучого Феба,
698] Та, що молодша, трава — надто шорстка для стопи.
699] Чи Герміоні б ти, а не Єлені надав перевагу?
700] Горгу б хіба подивляв більше, ніж матір її?
701] Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,
702] Будеш, повір, смакувать щонайсолодші плоди!
703] Втім, нашу парочку вже прийняло втаємничене ложе:
704] Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!
705] Наймилозвучніша мова сама там без тебе пливтиме
706] І бездіяльною там ліва не буде рука:
707] Знатимуть пальці, за що їм узятись на ніжних частинах
708] Тіла, куди тайкома стріли пускає Амур.
709] Із Андромахою так забавлявсь найхоробріший Гектор —
710] Не на одній лиш війні користь од нього була.
711] Так — із лірнеською бранкою велет Ахілл, як по битві,
712] Втомлений, ложе м'яке тілом могутнім гнітив.
713] Пестив тебе, Брісеїдо, руками, що кров'ю фрігійців
714] Часто багрились, і ти не відтручала тих рук!
715] Може, й сама грайливо тяглась до них, нездоланних,
716] Як лиш до любощів хіть заполонила тебе.
717] Поспіх, повір мені, — тільки завада втіхам любовним:
718] Крок по крокові тут, якнайповільніше йди!
719] Знайдеш місця, що до них дає з радістю жінка торкатись, —
720] От і торкайся до них, соромом тут не в'яжись!
721] Сам же помітиш в очах її мовби вогні перелітні:
722] Так по тремтливій воді сонце, бува, пробіжить.
723] Далі почнуться жалі, воркотіння, зітхання солодкі
724] Й ті, що забаві такій гарно сприяють, слова.
725] Лиш під вітрилом тугим не вихоплюйся ти вперед неї,
726] Поперед тебе й вона поспіхом хай не пливе:
727] Разом ідіть до мети! Впадете водночас у знемозі —
728] То привітайте себе: повною втіха була!
729] Тим і керуйсь, коли час є, коли тобі, мов крадієві,
730] Страх не велить чимскоріш діло вести до кінця.
731] Ну, а коли зволікать небезпечно — до весел візьмися,
732] Чвалом пусти скакуна, хвацько його приострож!
733] Ось і праці кінець! Тож подай мені, вдячне юнацтво,
734] Пальму й чоло увінчай з мирту вінком запашним!
735] Як Подалірій був першим цілителем серед данайців,
736] Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,
737] Даром пророцтва — Калхант, войовничістю — син Теламона,
738] Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!
739] Шану складіть мені, чоловіки, як співця мене славте,
740] Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!
741] Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові зброю:
742] Як володів нею він, так ви й себе покажіть!
743] Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях
744] Напис залишить такий: "Учнем Назона я був".
745] Хочуть, однак, послухать мене також ніжні дівчата:
746] Книги наступної зміст — це настанови для них.
КНИГА ТРЕТЯ
001] На амазонок данайцям я зброю дав, зараз озброю,
002] Пентесілає, тебе й тих, що з загону твого.
003] Йдіть рівносильними в бій! Перемогу дарує Діона
004] Й той, хто над світом усім пурхати звик, — її син.
005] Несправедливо було б, якби збройні — на голих рушали,
006] Взяти вам гору, мужі, тільки б ганьбою було.
007] Тут не один дорікне: "Хочеш зміям додати отрути?
008] Хижу вовчицю пустить до безборонних кошар?"
009] Похибки небагатьох не спішіть на всіх перекласти:
010] В кожної вчинки свої, кожну за ними й судіть.
011] Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру, —
012] Старший; підставу на це мають обидва брати.
013] Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея
014] В темінь Аїда, живий, з кіньми живими спустивсь.
015] Два п'ятиріччя зате Пенелопа чекала на мужа,
016] Поки блукав він, а ще — стільки ж, коли воював.
017] А Філакіда жона? Хіба ж не вона передчасно
018] За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла?
019] Й Феретіада дружину згадай: вона впала в обійми
020] Смерті, аби при житті міг залишитися муж
021] "Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!" —
022] Кинулась, мовивши так, Іфіса донька в огонь.
023] Зрештою, Мужність — це жінка: жіноче ім'я в неї, одяг —
024] От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.
025] Втім, у науці своїй я висот аж таких не сягаю,
026] Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил.
027] Я — пустотливої втіхи наставник, легкого кохання:
028] Знатимеш, як тобі слід жіночці-любці годить.
029] Жінці перед вогнем, перед стрілами встоять нелегко —
030] Чоловікам той вогонь, стріли ті менше грозять.
031] Часто, власне, вони на обман ідуть, а не дівчата —
032] Тут, хоч як приглядайсь, не запримітиш вини.
033] Вигнав колхідянку зрадник Ясон (не дивився, що — мати!)
034] Й другу в обійми свої підлий узяв Есонід.
035] Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині Аріадна
036] На узбережжі морськім чайок лякалась усе.
037] А запитай, чому Дев'ять доріг, хоч одна лиш дорога, —
038] "Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь".
039] Гість твій (вершина чеснот!) залишив тобі меч свій, Дідоно,
040] Й смерті причиною став — плата за ласку твою!
041] Що вас згубило? Не вміли любить: бракувало мистецтва —
042] Тільки мистецька любов може тривалою буть.
043] Певно, донині б не знались на тім, та сама Кітерея,
044] Тут об'явившись мені: "Вчи їх, — веліла, — любить!"
045] І додала: "За які ж то провини страждають дівчата?
046] Збройним мужам оддавать їх безоружну юрбу?
047] Дві твої книги зробили умільцями справи своєї
048] Чоловіків, а тепер — зброю жіноцтву подай!
049] Хто Менелая жону в своїх віршах ганьбив, той потому
050] їй же хвалу проспівав на щасливішій струні.
051] Ніжних дівчаток (якщо тебе знаю направду) не скривдиш —
052] Буде тобі все життя гарна віддяка од них".
053] Мовивши, з мирту листок (прикрашав тоді мирт їй волосся)
054] Й декілька ягід мені, мило всміхнувшись, дала.
055] їх лиш узяв я — натхнення відчув: заясніло повітря,
056] Легше дихнулося враз, наче позбувсь тягаря.
057] Поки триває той дар, до науки беріться, дівчата —
058] Цноти, законів і прав тут не порушите ви!
059] Нині міркуйте над тим, що й вам загрожує старість —
060] Хай ні хвилина життя марно для вас не майне!
061] Поки ще можна, допоки сприяють літа повносилі —
062] Бавтесь! Рікою пливуть — не почекають! — роки.
063] Хвилі, що ген промайнула за обрій, назад не повернеш,
064] Як і години: втекла — вже не відкличеш її.
065] З віку свого користайсь: він збігає нечутно; до того ж
066] Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро.
067] Де засірів чагарник, там недавно я бачив фіалки,
068] А з того терня колись квіти я рвав для вінка.
069] Прийде той час, коли ти, що тепер одганяєш коханців,
070] Будеш, самотня, стара, в ліжку тремтіти всю ніч.
071] Біля дверей своїх в пору нічну суперечок не вчуєш,
072] А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд.
073] О, як то скоро — гай-гай! — вкривається зморшками тіло
074] Й щойно квітуче лице в'яне, безбарвним стає!
075] Сйвінь зненацька тобі (те пасмо, мовляв, — од дитинства)
076] Вибілить голову всю, не омине й волоска.
077] Змії зі шкірою враз свою старість скидають із себе,
078] Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть,
079] Нам же — онови нема.