Мистецтво кохання - Сторінка 6

- Овідій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Не вік же вона в настрої буде лихім!

533] І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї;

534] Щастям для себе вважай ніжки її цілувать!

535] Що я, однак, про дрібне? До високого дух мене кличе,

536] Тож про високе почну — пильно вслухайтесь усі!

537] За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки

538] Мужність? В науці тонкій шляху легкого нема.

539] Знехтуй суперником — і переможеш; в мистецтві самого

540] Батька богів, повторю, ти перемоги сягнеш.

541] Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб, що в Додоні:

542] Це з-між моїх настанов найголовніша, повір.

543] Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не запитуй,

544] Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.

545] Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,

546] Надто як ти на наш бік, сне найсолодший, стаєш.

547] В цьому мистецтві (не стану брехать) не дійшов я вершини —

548] Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.

549] Чи при мені моїй дівчині хтось подавати б міг знаки,

550] Я ж, дивлячись на таке, гнівові волі б не дав?

551] От чоловік, було, поцілував її — і, пам'ятаю,

552] їй дорікав я за це — груба, нестримна любов!

553] Ось що мені заважало не раз! Більше розуму в того,

554] Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.

555] Краще не знать взагалі: що приховує — хай буде в тіні,

556] Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.

557] Тож не спішіть, юнаки, ваших любок ловить на гарячім:

558] Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!

559] Спіймані люблять палкіш: коли блудять однаково двоє,

560] Значить, завзято вони йтимуть своїм манівцем.

561] Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,

562] Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.

563] Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,

564] З грізного бога війни раптом коханцем зробивсь.

565] Тут же й сама (бо хто б міг ласкавістю з нею рівнятись?)

566] Войовникові без слів, без дорікань піддалась.

567] Як же то, кажуть, вона насміхалась, пустунка, над мужем:

568] Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кривий!

569] Часто при Марсові, наче Вулкан, жартома шкутильгала —

570] Врода й грайливість ота вкупі так личили їй!

571] Близькість свою лиш спочатку вони в таємниці тримали,

572] Тільки спочатку їх блуд ще зарум'янитись міг.

573] Сонце викрило їх (чи б міг одурити хтось Сонце?) —

574] Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона.

575] Приклад невдалий ти, Світоче, дав: таж вона за мовчанку

576] Гарний'дарунок тобі — лиш попросив би — дала!

577] Ну, а тим часом Вулкан і над ложем і довкола нього

578] Сіті розставив тонкі — годі їх спостерегти —

579] Й ніби на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа,

580] Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких.

581] Свідків скликає Вулкан... А було там на що подивитись!

582] Кажуть, Венера ледь-ледь втримати сльози могла.

583] Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити:

584] Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали.

585] Хтось із присутніх на жарт: "Раз тобі, наймогутніший Марсе,

586] Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!"

587] Лиш на твоє, Моревладче, прохання Вулкан змилостививсь —

588] Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф.

589] Цим одного ти, Вулкане, домігся: раніше кохались

590] Нишком, а в наші часи? Сорому — мов не було!

591] Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався:

592] Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло!

593] Й ви не чиніте того! Спіймавшись, Венера не зичить

594] Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать.

595] Отже, не став на суперника пастки і не перехоплюй

596] Писаних нишком листів, тих, що вістують любов.

597] Хай перехоплюють чоловіки, якщо зайде потреба, —

598] Ті, хто робитиме це правом вогню і води.

599] Тут, уже вкотре кажу, про дозволені втіхи йде мова —

600] Не для поважних жінок вірші грайливі сную!

601] Хто про Церерин обряд перед людом розводитись стане?

602] Хто розголосить пісні самофракійськйх жерців?

603] То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,

604] Хиба найбільша зате — про таємницю плескать.

605] Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,

606] Хоч у воді, й не сягне з гілки рясної плодів!

607] Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —

608] Хто язикатий, тому краще до неї не йти!

609] Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,

610] Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б'ють,

611] Все, їй належне, однак, — серед нас, у постійному вжитку,

612] Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.

613] Навіть Венера, скидаючи одяг, відводить лівицю

614] Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.

615] Тільки тварина будь-де, просто неба, годить своїй хіті —

616] Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.

617] Нашим же втіхам годяться і спальня, й зачинені двері,

618] І покривало: не все ж має оголеним буть.

619] Хай вже не темряви — тіні жадаємо, врешті, — півтіні:

620] Все ж не така виднота, як ото в сонячний день.

621] Навіть тоді, коли люд — чи дощі, чи спекота — під крівлю

622] Ще не ховавсь, коли дуб їжу давав й окриття, —

623] Десь у печерах, дібровах єдналися, не просто неба, —

624] Про соромливість, ще й як, дбав, кажу, первісний люд!

625] Нині ж забави нічні — це для нас наче славні діяння,

626] Дорого платимо ми, щоб на хвалу заслужить.

627] Оком дівчаток пасеш. А для чого? Аби похвалитись

628] Першому-ліпшому: "Глянь: цю я також обіймав!"

629] Тільки б на кожному кроці ти міг показувать пальцем,

630] Тільки б неславу пустить, тільки підняти б на глум.

631] Все це дрібниці! Набреше, бува, з чого сам би сміявся:

632] Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!

633] Всіх не торкнеться, це так, та зачепить ім'я — і неслава

634] Навіть на цноті самій темне тавро покладе.

635] Йди й запирай тепер, стороже клятий, ворота дубові,

636] Двері міцні зачиняй хоч і на сотню замків —

637] Що з тих старань, як чутки розпускає брехливий коханець —

638] Хоче, щоб вірили в те, в чому насправді програв.

639] Ми ж хіба зронимо скромне слівце про свій успіх любовний,

640] А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.

641] Перша засада — не бачити в подрузі вади якоїсь:

642] Тут не один привітав короткозорість свою.

643] Чи дорікав крилоногий герой Андромеді за те, що

644] Личко її чарівне надто вже смагле було?

645] Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —

646] Гектор її лиш один просто стрункою вважав.

647] Щось тобі прикре? Стерпи: стане милим. Докучливе? Згладить

648] Час: лиш спочатку любов, пильна, завважує все.

649] Поки із стовбуром ще не з'єдналась прищеплена гілка,

650] Навіть легкий вітерець може її відламать.

651] Та незабаром вона й буревію опертися зможе,

652] Й дереву свіжу снагу, з ним поєднавшися, дасть.

653] Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:

654] Що неприємним було — згодом не є вже таким.

655] Запах бичачої шкіри, скажімо, гидкий на початку,

656] Всоте понюхай її — запаху наче й нема.

657] Вадам ще й назвами можна зарадити: в дівчини шкіра —

658] Мов іллірійська смола — буде "смаглявка" тобі;

659] Зиза — Венера; котра світлоока — буде Мінерва;

660] Висохлу, ледве живу — зграбною тут же назви;

661] Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:

662] Що кожній ваді близьке, тим і приховуй її.

663] Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась

664] Консулі: хай цьому лік цензор суворий веде.

665] Надто — коли відцвіла, коли весни її — вже позаду

666] Й по волоскові щодня сивінь вискубує вже.

667] Є в цьому віці, навіть у старшому, чар свій, юначе:

668] Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.

669] Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:

670] Кроком нечутним ось-ось старість надсуне хмурна.

671] Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,

672] Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,

673] Чи своє тіло, і міць, і труди віддавайте обранкам:

674] Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!

675] В старших кмітливості більше, завваж; до неї додай ще

676] Досвід, а він лиш один робить з людини митця!

677] Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —

678] Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.

679] Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,

680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!

681] Щоб насолоди сягнуть, не треба таким заохоти:

682] Тут як йому, так і їй рівна слугує жага.

683] Гидко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі

684] (Ось чому рідше вдаюсь до хлопчаків по любов).

685] Що то за жінка, яка лиш тому віддається, що — жінка,

686] В думці ж навіть тоді вовну завзято пряде.

687] Втіху давати з обов'язку? Ні, не для мене ця втіха!

688] Будь ти хоч кралею з краль — ласки не треба мені!

689] Слухати любо зате, як вона зізнається в розкошах,

690] Як поспішать не дає — хоче продовжити їх.

691] Хочу жагою потьмарені очі велительки бачить —

692] Як, переможена, все ж млосно пручається ще.

693] Втіхи ті — не для зелених ще (так повеліла природа):

694] Можна їх звідать лише після семи п'ятиріч.

695] Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх

696] В амфори влите було — п'яного дайте вина!

697] Тільки розлогий платан — окриття від пекучого Феба,

698] Та, що молодша, трава — надто шорстка для стопи.

699] Чи Герміоні б ти, а не Єлені надав перевагу?

700] Горгу б хіба подивляв більше, ніж матір її?

701] Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,

702] Будеш, повір, смакувать щонайсолодші плоди!

703] Втім, нашу парочку вже прийняло втаємничене ложе:

704] Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!

705] Наймилозвучніша мова сама там без тебе пливтиме

706] І бездіяльною там ліва не буде рука:

707] Знатимуть пальці, за що їм узятись на ніжних частинах

708] Тіла, куди тайкома стріли пускає Амур.

709] Із Андромахою так забавлявсь найхоробріший Гектор —

710] Не на одній лиш війні користь од нього була.

711] Так — із лірнеською бранкою велет Ахілл, як по битві,

712] Втомлений, ложе м'яке тілом могутнім гнітив.

713] Пестив тебе, Брісеїдо, руками, що кров'ю фрігійців

714] Часто багрились, і ти не відтручала тих рук!

715] Може, й сама грайливо тяглась до них, нездоланних,

716] Як лиш до любощів хіть заполонила тебе.

717] Поспіх, повір мені, — тільки завада втіхам любовним:

718] Крок по крокові тут, якнайповільніше йди!

719] Знайдеш місця, що до них дає з радістю жінка торкатись, —

720] От і торкайся до них, соромом тут не в'яжись!

721] Сам же помітиш в очах її мовби вогні перелітні:

722] Так по тремтливій воді сонце, бува, пробіжить.

723] Далі почнуться жалі, воркотіння, зітхання солодкі

724] Й ті, що забаві такій гарно сприяють, слова.

725] Лиш під вітрилом тугим не вихоплюйся ти вперед неї,

726] Поперед тебе й вона поспіхом хай не пливе:

727] Разом ідіть до мети! Впадете водночас у знемозі —

728] То привітайте себе: повною втіха була!

729] Тим і керуйсь, коли час є, коли тобі, мов крадієві,

730] Страх не велить чимскоріш діло вести до кінця.

731] Ну, а коли зволікать небезпечно — до весел візьмися,

732] Чвалом пусти скакуна, хвацько його приострож!

733] Ось і праці кінець! Тож подай мені, вдячне юнацтво,

734] Пальму й чоло увінчай з мирту вінком запашним!

735] Як Подалірій був першим цілителем серед данайців,

736] Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,

737] Даром пророцтва — Калхант, войовничістю — син Теламона,

738] Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!

739] Шану складіть мені, чоловіки, як співця мене славте,

740] Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!

741] Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові зброю:

742] Як володів нею він, так ви й себе покажіть!

743] Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях

744] Напис залишить такий: "Учнем Назона я був".

745] Хочуть, однак, послухать мене також ніжні дівчата:

746] Книги наступної зміст — це настанови для них.

КНИГА ТРЕТЯ
001] На амазонок данайцям я зброю дав, зараз озброю,

002] Пентесілає, тебе й тих, що з загону твого.

003] Йдіть рівносильними в бій! Перемогу дарує Діона

004] Й той, хто над світом усім пурхати звик, — її син.

005] Несправедливо було б, якби збройні — на голих рушали,

006] Взяти вам гору, мужі, тільки б ганьбою було.

007] Тут не один дорікне: "Хочеш зміям додати отрути?

008] Хижу вовчицю пустить до безборонних кошар?"

009] Похибки небагатьох не спішіть на всіх перекласти:

010] В кожної вчинки свої, кожну за ними й судіть.

011] Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру, —

012] Старший; підставу на це мають обидва брати.

013] Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея

014] В темінь Аїда, живий, з кіньми живими спустивсь.

015] Два п'ятиріччя зате Пенелопа чекала на мужа,

016] Поки блукав він, а ще — стільки ж, коли воював.

017] А Філакіда жона? Хіба ж не вона передчасно

018] За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла?

019] Й Феретіада дружину згадай: вона впала в обійми

020] Смерті, аби при житті міг залишитися муж

021] "Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!" —

022] Кинулась, мовивши так, Іфіса донька в огонь.

023] Зрештою, Мужність — це жінка: жіноче ім'я в неї, одяг —

024] От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.

025] Втім, у науці своїй я висот аж таких не сягаю,

026] Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил.

027] Я — пустотливої втіхи наставник, легкого кохання:

028] Знатимеш, як тобі слід жіночці-любці годить.

029] Жінці перед вогнем, перед стрілами встоять нелегко —

030] Чоловікам той вогонь, стріли ті менше грозять.

031] Часто, власне, вони на обман ідуть, а не дівчата —

032] Тут, хоч як приглядайсь, не запримітиш вини.

033] Вигнав колхідянку зрадник Ясон (не дивився, що — мати!)

034] Й другу в обійми свої підлий узяв Есонід.

035] Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині Аріадна

036] На узбережжі морськім чайок лякалась усе.

037] А запитай, чому Дев'ять доріг, хоч одна лиш дорога, —

038] "Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь".

039] Гість твій (вершина чеснот!) залишив тобі меч свій, Дідоно,

040] Й смерті причиною став — плата за ласку твою!

041] Що вас згубило? Не вміли любить: бракувало мистецтва —

042] Тільки мистецька любов може тривалою буть.

043] Певно, донині б не знались на тім, та сама Кітерея,

044] Тут об'явившись мені: "Вчи їх, — веліла, — любить!"

045] І додала: "За які ж то провини страждають дівчата?

046] Збройним мужам оддавать їх безоружну юрбу?

047] Дві твої книги зробили умільцями справи своєї

048] Чоловіків, а тепер — зброю жіноцтву подай!

049] Хто Менелая жону в своїх віршах ганьбив, той потому

050] їй же хвалу проспівав на щасливішій струні.

051] Ніжних дівчаток (якщо тебе знаю направду) не скривдиш —

052] Буде тобі все життя гарна віддяка од них".

053] Мовивши, з мирту листок (прикрашав тоді мирт їй волосся)

054] Й декілька ягід мені, мило всміхнувшись, дала.

055] їх лиш узяв я — натхнення відчув: заясніло повітря,

056] Легше дихнулося враз, наче позбувсь тягаря.

057] Поки триває той дар, до науки беріться, дівчата —

058] Цноти, законів і прав тут не порушите ви!

059] Нині міркуйте над тим, що й вам загрожує старість —

060] Хай ні хвилина життя марно для вас не майне!

061] Поки ще можна, допоки сприяють літа повносилі —

062] Бавтесь! Рікою пливуть — не почекають! — роки.

063] Хвилі, що ген промайнула за обрій, назад не повернеш,

064] Як і години: втекла — вже не відкличеш її.

065] З віку свого користайсь: він збігає нечутно; до того ж

066] Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро.

067] Де засірів чагарник, там недавно я бачив фіалки,

068] А з того терня колись квіти я рвав для вінка.

069] Прийде той час, коли ти, що тепер одганяєш коханців,

070] Будеш, самотня, стара, в ліжку тремтіти всю ніч.

071] Біля дверей своїх в пору нічну суперечок не вчуєш,

072] А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд.

073] О, як то скоро — гай-гай! — вкривається зморшками тіло

074] Й щойно квітуче лице в'яне, безбарвним стає!

075] Сйвінь зненацька тобі (те пасмо, мовляв, — од дитинства)

076] Вибілить голову всю, не омине й волоска.

077] Змії зі шкірою враз свою старість скидають із себе,

078] Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть,

079] Нам же — онови нема.