Мистецтво поетичне - Сторінка 3

Та дарма читачі, на присуди швидкі,
Надії втішити хотять йому палкі:
Блідому хистові своєму фіміами
Він сам палитиме без міри і без тями.
Куди Вергілію! — він скаже —що Гомер!
Правдивий геній — він! І хай собі тепер
Не визнає його юрба сліпа і дика,
Та слава в майбутті пов'є його велика.
Тим часом, на тріумф чекаючи ясний,
В книгарні жмут писань валяється товстий,
І марні дні його вкривають шаром пилу,
І точать хробаки папір його зжовтілий.
Такий поетів ми в спокої залишім
І далі на шляху збираймося своїм.
Вінчались лаврами видовища трагічні,
А з того виросли й комедії античні.
Насмішкуватий грек ув ігрищах смішних
Людей на кпини брав, отруту лив на всіх,
За здобич витівкам блазенським там узято
І честь, і ум,і все, що треба шанувати.
Там той поет хвали добився в глядачів,
Що на позорище високий дух повів:
Сократа черні дав у "Хмарах" на поталу —
І чернь із мудреця шалено реготала.
Зухвальство отаке росло без перепон,
Але нарешті край поклав йому закон.
Поетам велено обачніше писати
І знаних всім людей на глум не виставляти.
Зникає з кону геть ненависть і злоба,
І вже не злоститься, лиш тішиться юрба.
В невинних дотепах без жовчі і отрути
Зумів тоді Менандр хвали собі здобути.
Глядач, одбившися в цім дзеркалі новім,
Сміявся, — а себе не пізнава у нім.
Скупого бачивши, скупий за боки брався,
Не знаючи, що сам тут за взірець придався,
А хвертик і хвастун, бувало, не впізна
Портрета власного в портреті хвастуна.
Коли комедії ви хочете служити,
Природу лиш саму за вчительку візьміте.
Хто вміє глибоко в серця людські сягать
І таємниці там заховані читать,
Хто знає й джигуна, і скнару, й марнотратця,
Од кого дивакам, ревнивцям не сховаться —
Той у комедії змалює легко їх
І разом виведе на сцену, як живих.
Малюйте образи ясні усюди і прості,
Хай жваві кольори панують на помості.
У різних відтінках природа нам жива
Людські характери і вдачі розкрива;
Багато змісту є у жесті,у дрібниці, —
Але не легко нам до того додивиться.
Час відміняє все — і норови зміня:
Що любе молодим, те для старих бридня;
У юнака киплять і міняться бажання,
І він порокові дається без вагання;
Непоміркований у пристрастях буйних,
Порад не любить він і сердиться за них.
Хто ж у літа ввійде — ума той набереться:
Коло людей значних та дужих треться;
З лихою долею стає він до борні
І ловить завтрашнє в сьогоднішньому дні.
Старі, скупуючи, багатство все збивають,
Хоча самі з того користі не зазнають;
Не поспішаючи, вперед вони ідуть
І хвалять давній час, а нинішній кленуть.
Усе здаєтьсяїм і прикре, і немиле,
Чому віддатися уже не мають сили.
Тож дбайте, щоб у вас актор не говорив,
Старого граючи, словами юнаків,
Вивчайте пильно двір і спізнавай те місто:
Тут є усі зразки для автора й артиста.
Якби мольєр отут взірці для себе брав,
То, може б, вищої він слави доказав:
В мішку, де зважився Скапена він сховати,
Вже "Мізантропа" нам творця не упізнати.
Дарма в комедії виображали б ми
Обличчя, скроплені гарячими слізьми, —
Але не слід у ній, хоч часом так і пишуть,
Пласкими шутками простолюд марно тішить.
Хай будуть жарти всі шляхетні і тонкі.
Інтриги хитрої розплутуйте клубки,
Щоб дія, розуму піддавшися покірно,
Не припинялася і розгорталась вірно.
Де треба — стиль простий належно піднесіть,
Цікавте публіку, дотепністю смішіть,
І, тонкі пристрасті узявшись виявляти,
Одною ниткою умійте все зв'язати.
поради іншої тут авторам нема:
В природи вчітеся, питайтеся в ума.
Теренцій змалював, як батько докоряє
Своєму синові за те, що він кохає,
Як син, послухавши суворі ті слова,
В обіймах милої їх зараз забува.
Не думайте лише, що просто це портрети6
Ні, ви само життя у сценах тих найдете.
Люблю я авторів, що, тішачи людей,
Своєї гідності не втрачують ніде,
І розумові скрізь і завжди улягають.
А тим, що все слівця двозначні розсипають,
Що безсоромністю безстидний будять сміх,
Є рада: Міст Новий — найкращий кін для них.
Там їхні витівки простолюд привітає,
І брудним жартам їх плескатимуть льокаї.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

В ясній Флоренції колись-то лікар жив,
Убивця вславлений, брехун із брехунів;
Багато людям він чинив і горя, й знути;
Там син благав отця померлого вернути,
Там брат за братиком отруєним ридав:
Усіх він ліками на той світ заганяв.
Хто нежить захопив — він звертав на легені
І скажениною оголошав мігрені.
Всіма знелюблений, покинув місто він.
Із друзів лиш абат зоставсь йому один,
Що й запросив до себе в дім чудовий, —
Абат той над усе любив стрункі будови.
Тут лікар, мов би він родився будувать,
Як той Мансар, почав усе критикувать:
Оцей, мовляв, фасад в салоні заширокий,
Цей темний, так і так поставте передпокій,
А в сходах лінія годилась би така.
Господар по свого оді будівника,
Той вислухав усе і всі прийняв поради.
Що ж лікар? З успіху в новому ділі радий,
Убійчого свого відрікся ремесла —
І між людьми тому зложилася хвала,
Хто, Галієнову лишивши путь непевну,
архітектурної узявся штуки ревно.
Із цього прикладу наука добра всім:
Вже краще будь собі каменярем простим, —
Як доля іншої не припекла кебети, —
Ніж марно пнутися поміж лихі поети.
У ділі кожному, хоч би й з не перших ти,
Здолаєш людської шаноби засягти, —
Лиш в небезпечному письменстві й віршуванні
Між "злим" і "так собі" немає зовсім грані.
Хто каже: зимний твір, той каже: що за нуд!
Пеншена з Буайє рівняє людський суд,
І не читаємо Рампаля й Менардьєра
Так само, як Суе, Корбена й Ля Морльєра.
На блазня дивлячись, нас опаде хоч сміх,
А віршник без життя лише приспить усіх.
Химерний Бержерак нам більше тішить розум,
Аніж скучний Мотен, що все пройма морозом.
Не оп'яняйтеся з облесної хвали,
Що вам у захисті крикливому сплели,
Де всі ладні горлать: чудово! знаменито!
Могли, читаючи, ви уші обманити,
Та в світлі повному, серед ясного дня
Від ока не тече безглуздість і бридня.
Кінчають деякі письменники трагічно:
Гомбо прославлений лежить в книгарнях вічно,
Всіх пильно слухайте, хто раду подає:
І вітрогон, бува, в пригоді нам стає.
Як часом віршики нам Аполлон надише, —
читати не біжіть між люди їх скоріше.
Остерігайтеся, щоб схожими не буть
На того, хто, коли напише що-небудь,
Читає зараз же і в сінях, і в хоромах
Або й на вулиці спиняє незнайомих.
Та що! Сховайтеся од нього в божий храм, —
Декламуватиме запально він і там!
Іще нагадую6 на присуди зважайте
Ів згоді з розумом писання поправляйте,
Але на дурневі не годьтеся слова.
Невіглас цілий твір осуджує, бува,
Смаку не маючи та беручи за гірші,
Найкраще складені, шляхетно смілі вірші.
Шкода й перечити оцінниками таким:
З них кожен, стоячи уперто на своїм,
Хоч і мальнький ум, і око має кволе,
Упевнений, що хид не промине ніколи.
прийнявши вказівки од нього ви страшні,
Замісто берега опинитесь на дні.
Судді звіряйтеся одважному й тонкому,
В науці сильному і розумом ясному,
Чий строгий олівець одкреслив вам умить
Місця, що їх би ви воліли потаїть.
Лиш він розвіє вам усі смішні вагання
І сміло виправить несміливе писання,
Він дасть вам приклади, як помахом одним
Потужний ум зліта у твориві своїм
І, давніх приписів рвучи тісні мережі,
Мистецтву відданий, мистецтва ширить межі.
Та рідко вам суддя зустрінеться такий:
Той римувать митець, а в присудах дурний;
Той віршами припав до серця городянам,
А переплутає Вергілія з Луканом.
На певну, автори, я вас виводжу путь.
Ви слави хочете повсюдної здобуть?
Тож музі вашій слід і тішити й навчати,
З приємним щоразу й корисне сполучати.
Читач розсудливий не любить слів дзвінких,
Як пожиточного не міститься у них.
Ви в творах стаєте на очі всенародні,
Являйте ж почуття самі лиш благородні.
Тих небезпечних я співців не визнаю,
Що честь, віршуючи, утратили свою,
Чесноту зрадили — і на папері білім
Порок малюють нам привабливим і милим.
Та не належу я й до авторів нудних,
Що скрізь женуть любов із утворів своїх,
Оздоби ніжної позбавлюючи сцену,
За грішних беручи Родріго та Хімену.
І нечестивий пал в уборі з чистих слів
У нас не викличе ганебних почуттів.
Коли Дідону я в сльозах прекрасну бачу, —
Я гріх її суджу, та разом з нею плачу.
Цнотливі автори нам серця не псують,
Вінця лаврового розпусті не плетуть
І до злочинної не надять нас любові.
Тож майте над усе чистоту ви, панове,
Бой найсильнішому уму не пощастить
Знак серця ницого у віршах потаїть.
Найпаче ж заздрості цурайтеся низької,
Щораз підбитої вульгарною злобою.
Уму високому вона повік чужа
І точить лиш нездар, немов залізо — ржа.
Блискучі успіхи печуть її й тривожать,
Супроти сильного всякчас вона ворожить.
Нездатна дорости до велетнів міцних,
Вона принизити до себе хоче їх.
Ми хитрощів таких ганебних уникаймо.
І слави в підступах безславних не шукаймо.
Мети єдиної із віршів не робіть.
І друзям інколи годину присвятіть:
Хай повелося вам зложити твір чудовий,
А вчіться й жити ви, й ставати до розмови.
За заповідь собі візьміте славу лиш,
Нехай не зваблює мерзенний вас бариш.
Щоправда, ні ганьби, ні злочину немає,
Як працею поет своєю заробляє,
Та давній ворог я хваленим тим співцям,
Що, ситі славою, у віршах бачать крам,
Грошовий тільки зиск у поетичнім дарі —
І вроздріб музою торгують на базарі.
Допоки ум людський, не знавши жодних слів,
Для наших пращурів законів не створив,
Жили вони в лісах, за здобиччю ганялись
І мало чим тоді од звіра відрізнялись.
Не право — сила їм вершила всі діла,
І кара, як тепер, по злочині не йшла.
Лиш мови людської музика легкокрила
Суворі звичаї чудовно пом'якшила,
В громади злагідні з'єднала дикунів,
Твердині вивела круг міст і городів,
Грізними карми вжахнула непокору
І право немощним створила на підпору.
Це все з поезії, запевнюють, пішло.
Відсіль і красне те подання розцвіло,
Що нібито Орфей здвигав піснями скелі
І тигрів зборкував, набіглих із пустелі,
Що змусив Амфіон, музика чарівний,
Каміння рушитися і стати в вал міцний.
Усі такі дива з гармонії вродились.
Тоді й оракули у віршах об'явились,
І жрець, напоєний божистим почуттям,
Гучними віршам стрясав високий храм.
Небавом, про діла співавши вікопомні,
Гомер скликав людей на подвиги невтомні,
А там і Гесіод досвічений учив,
Як жниво раннє нам з ледачих брати нив.
Так тисячі писань, віршованих уміло,
Земному родові являли мудру силу
І, ставши з давньою темнотою на герць,
Ушима сприйняті, доходили до серць.