Мистецтво поетичне - Сторінка 4
- Нікола Буало -
Отож у Греції, на дяку музам красним
Вселюдно курено їм фіміамом ясним,
Мистецтво їхнє культ священий оточив,
І сотні їм на честь повстало вівтарів.
Аж бідність, ведучи й підлоту за собою,
Парнас позбавила шляхетності такої.
Поживи прагнення, як пошесть, розійшлось,
І слово писане олжею пойнялось,
І книги виникли без хисту та без тями,
І слуги Фебові зробились крамарями.
Не піддавайтеся ж захланним почуттям!
Як тільки золото блискуче сниться вам, —
Пермеса світлого минайте світлі межі:
Багатство не росте на тому узбережжі.
Поет — як і герой, і їм один закон:
Їх тільки лаврами вінчає Аполлон.
Ви скажете на це: і муза гордовита
Самою славою не може бути сита,
А бідний, голодом намучений піїт,
Як жалібно щодня мурчить його живіт,
На геліконову б вершину не зіп'явся:
Горацій не натще з менадами стрічався,
не мусів, як Кольте, він з остраху тремтіть,
Чи зможе віршами на їжу заробить.
Я не перечу вам, — та рідко в нашім часі
Така біда тяжка буває на Парнасі.
Хай не лякає нас убожества ярмо,
Бо під зорею ми ясною живемо,
І мудрий наш король того пильнує дбало,
Щоб лихо слуг його уклінних не спіткало.
О, Музи! Це ім'я — дорожче над усе.
Нехай же знов воно Корнеля піднесе
На рівну "Сідові" прекрасному вершину,
Натхнення хай воно потужне дасть Расіну,
Щоб зору нашому дива він появив;
Хай Бансерад його вкладе у любий спів —
І на устах красунь той спів лунає всюди,
Розвагу несучи і радощі між юди;
Еклогу хай Сегре прикрасить цим ім'ям,
Хай славному дзвенять і стріли епіграм.
А де ж найти творця нової Енеїди,
Над Райном буде хто супутником Алкіду?
Хто в лірнім рокоті гучні його діла
Прославить, щоб луна всю землю потрясла,
І про Батавію нас слово дивне мовить,
Як з остраху вона собі наслала повідь?
Хто сонце Мастріхта ясне змалює нам
І військо, що лягло в страшному бої там?
Тимчасом, поки нам ці спогади зринають,
Героя Альпи вже новим вінцем вінчають,
Селен і Доль чоло приклонюють йому,
І пада Безансон у полум'ї й диму.
Де ж велетні, котрі, у спілку ставши грізну,
Стримали цей потік і силу цю залізну?
Чи, може, відступом одвернуть карний грім,
Раді, що повелось втекти ганебно їм?
О, скільки він твердинь і міст розбив унівець!
Якої слави він засяг собі, щасливець!
Злітайте ж, о співці, на щонайвищий шпиль:
Не досить буде тут звичайних вам зусиль.
А я, годованець колючої сатири,
Сурму не зважуся додати ще до ліри, —
Лише побачите, що я на полі цім
Допомагатиму порадами усім;
Додам до вашого натхнення і до праці
Науки, що її навчав мене Горацій;
Я покріплятиму уми вам і серця
І лаври покажу далекого вінця.
Пробачте ж, як таким керованим бажанням
Я приглядатимусь уважно всім писанням,
Од злота щирого фальшиве відділю
І витівки нездар огуджу без жалю.
Без мене іноді вам тяжко простувати,
Хоч краще я судить умію, ніж писати.
Вселюдно курено їм фіміамом ясним,
Мистецтво їхнє культ священий оточив,
І сотні їм на честь повстало вівтарів.
Аж бідність, ведучи й підлоту за собою,
Парнас позбавила шляхетності такої.
Поживи прагнення, як пошесть, розійшлось,
І слово писане олжею пойнялось,
І книги виникли без хисту та без тями,
І слуги Фебові зробились крамарями.
Не піддавайтеся ж захланним почуттям!
Як тільки золото блискуче сниться вам, —
Пермеса світлого минайте світлі межі:
Багатство не росте на тому узбережжі.
Поет — як і герой, і їм один закон:
Їх тільки лаврами вінчає Аполлон.
Ви скажете на це: і муза гордовита
Самою славою не може бути сита,
А бідний, голодом намучений піїт,
Як жалібно щодня мурчить його живіт,
На геліконову б вершину не зіп'явся:
Горацій не натще з менадами стрічався,
не мусів, як Кольте, він з остраху тремтіть,
Чи зможе віршами на їжу заробить.
Я не перечу вам, — та рідко в нашім часі
Така біда тяжка буває на Парнасі.
Хай не лякає нас убожества ярмо,
Бо під зорею ми ясною живемо,
І мудрий наш король того пильнує дбало,
Щоб лихо слуг його уклінних не спіткало.
О, Музи! Це ім'я — дорожче над усе.
Нехай же знов воно Корнеля піднесе
На рівну "Сідові" прекрасному вершину,
Натхнення хай воно потужне дасть Расіну,
Щоб зору нашому дива він появив;
Хай Бансерад його вкладе у любий спів —
І на устах красунь той спів лунає всюди,
Розвагу несучи і радощі між юди;
Еклогу хай Сегре прикрасить цим ім'ям,
Хай славному дзвенять і стріли епіграм.
А де ж найти творця нової Енеїди,
Над Райном буде хто супутником Алкіду?
Хто в лірнім рокоті гучні його діла
Прославить, щоб луна всю землю потрясла,
І про Батавію нас слово дивне мовить,
Як з остраху вона собі наслала повідь?
Хто сонце Мастріхта ясне змалює нам
І військо, що лягло в страшному бої там?
Тимчасом, поки нам ці спогади зринають,
Героя Альпи вже новим вінцем вінчають,
Селен і Доль чоло приклонюють йому,
І пада Безансон у полум'ї й диму.
Де ж велетні, котрі, у спілку ставши грізну,
Стримали цей потік і силу цю залізну?
Чи, може, відступом одвернуть карний грім,
Раді, що повелось втекти ганебно їм?
О, скільки він твердинь і міст розбив унівець!
Якої слави він засяг собі, щасливець!
Злітайте ж, о співці, на щонайвищий шпиль:
Не досить буде тут звичайних вам зусиль.
А я, годованець колючої сатири,
Сурму не зважуся додати ще до ліри, —
Лише побачите, що я на полі цім
Допомагатиму порадами усім;
Додам до вашого натхнення і до праці
Науки, що її навчав мене Горацій;
Я покріплятиму уми вам і серця
І лаври покажу далекого вінця.
Пробачте ж, як таким керованим бажанням
Я приглядатимусь уважно всім писанням,
Од злота щирого фальшиве відділю
І витівки нездар огуджу без жалю.
Без мене іноді вам тяжко простувати,
Хоч краще я судить умію, ніж писати.