Місячна долина - Сторінка 43

І куди вони йшли? До чанів з розсолом і до могили. Мерсідіз лиха й жовчна жінка, але вона мала рацію. Дурні завжди будуть під чоботом розумних. Тільки вона, Сексон, дочка Дезі, що писала такі гарні вірші, і солдата, що гарцював на баскому коні, дочка тих дужих поколінь, що відвоювали півсвіту від первісної природи та диких індіян, — вона не дурна! То сталась якась фатальна помилка, якесь непорозуміння. Вона знайде вихід!

На Томові два долари Сексон купила мішок борошна і півмішка картоплі. Це урізноманітнило її харчування, бо устриці й мушлі вже приїлись. Так само, як італійки та португалки, Сексон ходила тепер на берег збирати тріски, тільки, щоб не ранити своїх гордощів, поверталася додому вже смерком. Одного разу, бувши на Скелястому мурі, з того боку, де мулиста мілизна, вона побачила на піщаному березі рибальського човна. Згори Сексон добре було видно, як італійці-рибалки сиділи кружка біля жарівниці з деревним вугіллям, їли хрусткий італійський хліб та тушковане м'ясо з городиною і щедро запивали підживок дешевим червоним вином. Сексон позаздрила їхній волі: з яким смаком вони їдять, як безжурно сміються й гергочуть, як легко їм почувається в тому човні, що не прикутий до одного місця, а несе їх, куди їм заманеться! Попоївши, рибалки через мулисту мілизну витягли на пісок невода й відібрали для себе тільки найбільшу рибу. Коли вони відпливли, на березі лишилися подихати цілі тисячі дрібніших рибинок — таких, як сардини. Сексон набила повний мішок риби. Відразу не подужавши всього забрати, вона прийшла ще й удруге, а вдома посолила рибу в кадубі.

Провали пам'яті і далі непокоїли Сексон. Найдивніше, що вона зробила в такому стані, це коли була на денді-Січі.

Одного вітряного пополудня вона отямилася, лежачи в ямі, яку сама й викопала, і застелила мішками, і навіть спорудила над нею якусь подобу даху з трісок та морської трави, притрушених згори ще піском.

Іншого разу вона прийшла до тями, коли була на мочарі, з оберемком трісок за плечима. Обіч неї ступав Чарлі Лонг. Навкруги було темно — його обличчя їй було видно при світлі зір. Сексон напівсвідомо запитувала себе, відколи він балакає і що він казав. Потім їй нараз закортіло почути його слова. Вона зовсім не боялася його сили й дикої вдачі, дарма що була самотня в темряві, серед болотяної околиці.

— Сором, щоб така дівчина, як ви, докотилася до цього! — казав він, очевидячки, чи не вдесяте. — Скажіть тільки слово, Сексон. Одне лише слово.

Сексон спинилася й спокійно глянула йому у вічі.

— Послухайте, Чарлі Лонгу, Білів присуд тільки тридцять день, і його термін уже виходить. Коли я розкажу йому, що ви чіплялися до мене, пропала ваша голова. Послухайте-но тепер: якщо ви зараз же заберетеся відси й дасте мені спокій, я йому не розказуватиму. Це все, що я вам хочу відповісти.

Здоровань коваль понуро зупинився в нерішучості; на обличчі його проступала дика жага, а руки несвідомо стискалися в кулаки.

— І ви така маленька, така крихітка, — розпачливо озвався він. — Я міг би роздушити вас однією рукою, міг би… я міг би зробити з вами що завгодно. Але я не хочу кривдити вас, Сексон. Ви це знаєте. Скажіть одне лише слово…

— Я сказала все, що мала сказати.

— Хай йому чорт! — скрикнув він у мимовільному захваті.— Ви не боїтеся! Ви зовсім не боїтеся!

Вони втупилися одне в одного і довго мовчали.

— І чого ви не боїтеся? — промовив він нарешті, приглянувшись до навколишньої темряви, неначе вивіряючи, чи не сховався тут десь її оборонець.

— Бо маю справжнього чоловіка, — як ножем відрубала Сексон. — А тепер краще йдіть собі!

Коли він пішов, Сексон перекинула оберемок на друге плече й рушила додому, подумки пишаючись своїм Біллі. Навіть сидячи за гратами, він боронив її своєю силою. Самого ймення його вистачило укоськати такого палисвіта, як Чарлі Лонг.

Того дня, як повісили Отто Френка, Сексон не виходила з хати. Вечірні газети докладно повідомили про виконання вироку. Френкові не дали навіть часу на оскарження. В Сакраменто{27} губернатором штату був залізничний магнат, і він мав право відстрочити кару чи навіть і помилувати будь-якого виломника банку й крадія, але за робітника він і пучкою не смів кивнути. Так сказали сусіди, і так само були казали й Біллі та Берт.

Другого дня Сексон пішла до Скелястого муру. Поряд з нею ішов привид Отто Френка, а за ним посувалася ще непевніша й моторошніша тінь — Вілова. Невже її на Біллі чекає такий самий страшний кінець? А певно, — якщо тільки не припиниться кровопролиття й насильство. Біллі з природи борець, він відчуває, що має право боротись. А вбити людину так легко, навіть мимохіть! Скажімо, він заведеться з якимось страйколомом, а той упаде на тротуар або на брук і поб'є собі черепа. І тоді Біллі повісять. Повісили ж за це Отто Френка. Він теж не хотів убивати Гендерсона. Гендерсонів череп тріснув цілком випадково. А проте — Отто Френка повісили.

Сексон ламала руки й голосно ридала, спотикаючись об каміння. Збігали години, а вона забула про все на світі, крім свого горя. Так дійшла вона аж до краю скелястого бар'єра, що врізувався в бухту поміж Оклендом та Аламедською дамбою. Але самого муру вона вже не бачила. Як завжди о цій порі високі хвилі припливу покрили все каміння. Сексон стояла по коліна у воді, а круг неї борсалися десятки здорових щурів, що з писком намагалися видряпатися по її ногах, рятуючись від припливу. Сексон скрикнула з жаху й огиди і труснула у воді ногою. Декотрі щурі пірнули у воду, інші тільки відступилися трохи, а одне пацюрище схопило зубами за її черевик. Вона наступила на нього другою ногою і роздушила. Сексон усе ще тремтіла, але тепер хоч могла бодай розглянутися спокійніше. Вона схопила ломаку, що гойдалася на хвилях неподалік, і швидко відігнала щурів.

Якийсь хлопчак, посміхаючись, саме підплив близько до берега на маленькому, яскраво пофарбованому човні. Вітер напнув вітрило на суденці.

— Хочете на борт? — гукнув він.

— Хочу, — озвалася Сексон. — Тут тисячі здоровезних пацюків. Мені дуже страшно.

Хлопчак кивнув головою, спустив трохи вітрило і підплив мало не впритул до Сексон.

— Відштовхніть прову, — наказав він. — Ось так. Гаразд. Я боюся потрощити кіля… А тепер мерщій на корму, — сюди, поруч мене!

Сексон легко скочила в човна й опинилася біля хлопця. Той перевів шкоти, вітрило напнулося під вітром, і човен помчав по брижастій поверхні моря.

— Ви в човні, як удома, — схвально промовив хлопчак.

Це був худенький, аж тендітний парубійко років на

дванадцять-тринадцять, проте здоровий виглядом; його великі сірі очі на засмаглому обличчі, вкритому ластовинням, дивились ясно й задумливо. Гарненький човен, очевидячки, був його власність, але Сексон одразу відчула, що він з їхнього табору, що він дитя народу.

— Я вперше в житті на човні, як не лічити поромного катера, — засміялася Сексон.

Хлопчак пильно глянув на неї.

— Але по вас цього не знати. Ви так наче й народилися на воді. Де ви хочете пристати?

— Мені байдуже.

Хлопчак розкрив рота ще щось сказати, тоді знов глянув на Сексон, поміркував хвилину, і раптом:

— Вільний час маєте?

Сексон кивнула.

— Цілий день?

Вона ще раз кивнула.

— Послухайте! Я збираюся на Козиний острів по тріску, а назад повернуся з вечірнім припливом. Вудок і принади в мене чимало. Хочете, поїдьмо разом? Ви теж надитимете рибу. А що вловите, те ваше.

Якусь хвилину Сексон вагалася. Її спокушала легкокрилість маленького човника — він прямував у море, як і ті судна, такі любі Сексон.

— А ти ж не втопиш мене? — жартома спитала вона.

Хлопчак гордо закинув голову.

— Я сам-один плаваю не перший день і досі, здається, ще не втопився.

— Ну, то гаразд, — згодилася вона. — Тільки пам'ятай: я зовсім не знаюся на човнах.

— Та це нічого! Ну, то я повертаю. Вважайте: коли я гукну: "За вітром!", то нахиліть голову, щоб вас не зачепило, і пересідайте на протилежний бік.

Хлопчак здійснив цей маневр, Сексон пересунулася й опинилась поряд нього, але з другого борту, а самий човен, змінивши напрямок, поплив до Довгої набережної, де містилися вугільні склади. Сексон була в захваті, тим більше, що плавба під вітрилами видавалась їй складним і таємничим мистецтвом.

— Де це ти цього навчився? — спитала вона.

— Самотужки. Бачите, я змалку любив човни, а що любиш, того й легко навчишся. Це вже мій другий човен. На першому не було такого кіля. Я купив його за два долари і на ньому чимало навчився, хоч він безперестану протікав. Як ви гадаєте, скільки я заплатив за цього? Тепер він вартий двадцять п'ять доларів, а вгадайте, скільки я дав за нього?

— Бігме, не вгадаю, — відказала Сексон. — То скільки?

— Шість доларів. Подумайте, — такого човна за шість доларів! Звичайно, коло нього довелося добре попоморочитись, і вітрило коштувало два долари, весла — долар сорок центів, фарба — долар сімдесят п'ять центів. І все-таки одинадцять доларів п'ятнадцять центів за такого човника — це майже задарма. Я довго збирав ці гроші. Я розношу ранкові й вечірні газети, а сьогодні мене взявся замістити один товаришок — я йому даю за це десять центів, і з екстрених випусків увесь заробіток — його. Я був би й давніш купив собі човна, якби не платити за лекції стенографії — мама хоче, щоб з мене став судовий репортер: вони деколи заробляють по двадцять доларів денно. Та моя душа до нього не лежить. Пхе! Просто соромно переводити гроші на якісь там лекції!

— А до чого ж у тебе лежить душа? — спитала Сексон трохи знічев'я, а трохи із щирої цікавості, бо це довірливе, розумне хлоп'я припало їй до серця.

— До чого? — повторив він, звільна обертаючи голову до обрію; погляд його зупинився на брунастому силуеті Контра-Костських горбів, а тоді повз Алькатраз{28} пересунувся в бік океану, туди, де Золота Брама. Мрійливий вираз його очей зворушив Сексон.

— Ось до цього, — сказав він, широким жестом обводячи далекий крайобрій.

— Цього? — не зрозуміла вона.

Хлопчак глянув на неї, дивуючись, що їй неясно.

— Невже ж у вас ніколи не буває такого почуття? — запитав він, розкриваючи свою заповідну мрію. — Невже вам ніколи не здається, що ви б умерли, якби не побачили, що криється за цими горами і за тими горами, які далі, і за тими, які ще далі?..