Місячна долина - Сторінка 48

Ну, що ж, коли доля не хоче здійснити їх, вони самі це зроблять, і той фільм стане для них живою дійсністю.

Пройнявшись раптом напівудаваним страхом, Сексон скралася до кімнати, де помер Берт, і уважно приглянулась до себе у дзеркалі на комоді. Ні, вона майже не змінилася. Вона ще досить озброєна для боротьби за кохання. Вона не вродлива, це для неї не таємниця. Але ж Мерсідіз казала, що великі жінки в історії, які завойовували чоловіків, — теж не були вродливі. Проте, придивляючись до свого образу в дзеркалі, Сексон мусила визнати, що вона непогана. Вона вивчала свої великі сірі-сірі очі, завжди жваві й мінливі, що на їхній поверхні і в глибині завжди світилися думки, спливали одні й виринали інші. А брови в неї чудові,— це безперечно: тоненькі, мов намальовані пірцем, трошки темніші за ясно-каштанове волосся, вони дуже личили до її некласичного жіночного носа, який аж ніяк не свідчив про слабку вдачу, ба навіть навпаки — був задерикуватий, мало не зухвалий.

Сексон бачила, що обличчя її трохи змарніло, губи були не такі червоні, як колись, а свіжий тон шкіри прибляк. Але все це вернеться! Губи її не лежали рожевим пуп'янком, як у панночок з модних журналів. Сексон особливо оглянула свій рот — ні, він зовсім не поганий, навіть дуже милий, створений, щоб сміятися і викликати сміх в інших. І вона почала всміхатися, — так, що в куточках рота поробилися ямки. Вона знала, що коли всміхається, люди мимоволі відповідають їй усмішкою. Потім вона всміхнулася самими очима — то був її власний фокус — і нарешті, закинувши голову, засміялася і очима й ротом, милуючись рівною смужкою своїх білих міцних зубів.

Вона згадала, як похвалив її зуби Біллі ще того вечора в "Джерманії", коли дав одкоша Чарлі Лонгові. Він сказав, що вони не великі й не дрібні, як у дитини, саме в міру і… дуже їй личать; а потім сказав ще: "Вони такі гарні, що хочеться їх з'їсти".

Сексон пригадала всі Білові компліменти. Його захоплення, його закохані слова й похвали були для неї найдорожчий, найкоштовніший скарб. Він казав, що її шкіра свіжа, м'яка, як оксамит, і ніжна, як шовк. Сексон закотила рукав до плеча, потерлася щокою об руку й прискіпливо приглянулася, чи й справді шкіра її така вже ніжна. Він ще казав, що вона "солодка" і що він не розумів цього слова, доки не спізнав її. І казав ще, що голос її дихає прохолодою і що, коли вона говорить, у нього таке відчуття, немовби вона кладе руку йому на чоло. А голос її проймає його всього, наче вечірня прохолода. Він порівнював цей голос до подиху морського надвечірнього вітру після пекучого дня. А коли вона говорить стиха, її голос лунає так оксамитово й мелодійно, як віолончель в оркестрі.

Біллі називав її своїм Еліксиром Життя, чистокровкою, гарячою і сміливою, чутливою, витонченою і ніжною. Йому подобалася її одіж. Він казав, що вбирається вона — просто мрія і що кожна одежина Сексон — така сама частка її самої, як і свіжість її голосу й шкіри, як аромат її волосся.

А її стан! Сексон стала на стільця і нахилила дзеркало, щоб побачити себе від пояса до закаблуків. Вона розправила й трохи підібрала спідницю. Ні, щиколодки не погрубшали, дозрілі литки не розпливлися надміру. Сексон оглянула свої стегна, груди, шию, поставу голови — і задоволено зітхнула. Біллі, певно, таки має рацію, коли каже, що вона збудована, як француженка, і щодо ліній та форм може заткнути за пояс навіть Анету Келерман.

Тепер, перебираючи все в пам'яті, Сексон згадувала, чого тільки не наговорив їй Біллі. А її губи! Тієї неділі, як освідчився їй у коханні, він сказав, що йому приємно стежити за її губами, коли вони балакають, бо кожний рух їхній — мов лоскітливий поцілунок. Того ж таки дня надвечір він ще сказав, що вона сподобалася йому з першого погляду. Він хвалив її як господиню, казав, що після шлюбу дістає кращий харч, живе вигідніше, частує товаришів, та ще й відкладає гроші. І ще вона згадала, як він був схопив її в обійми й скрикнув, що вона найкраща жіночка в світі.

Сексон ще раз глянула на себе в дзеркало, підтягнулась, обсмикнула спідницю і залишилася собою вдоволена: ось вона яка пружна й миловида! І вона переможе. Якщо Біллі по-чоловічому привабливий, то вона як жінка — не згірша від нього. Вони з Біллі — чудова пара. І вона варта всього, що він міг їй дати, всього найкращого. Але вона не засліплювалася: чесно зважуючи свої власні хиби й переваги, вона так само чесно зважувала і його. Коли Біллі був собою, був справжнім Біллі, коли його не заїдали турботи, не мучила безвихідь, не дурманила горілка, — він, її мужній хлопчик і коханець, теж був вартий усього, що вона давала йому і що могла дати.

Сексон востаннє глянула в дзеркало. Ні! Вона не вмерла, як і не вмерло Біллине кохання, як і не вмерло її кохання. Потрібен тільки сприятливий грунт, і їхнє кохання забуяє й розквітне. Вони заберуться з Окленда і підуть шукати того сприятливого грунту.

— О Біллі! — гукнула вона йому через переділку, все ще стоячи на стільці й нахиляючи дзеркало вперед і назад, щоб бачити своє відбиття від щиколодок і литок аж до щік, розпалених задьористим рум'янцем.

— Агов? — озвався Біллі.

— Я закохана сама в себе! — заявила вона.

— А що це за чудасія? — почувся його здивований голос. — Чого це ти раптом?

— Того, що ти мене кохаєш, — відказала вона. — Я люблю кожну дрібку себе, бо… бо… ну, бо ти кохаєш кожну дрібку мене.

РОЗДІЛ XIX

Дні збігали непомітно й приємно: Сексон багато працювала — годувала й доглядала Біллі, поралася по господарству, складала плани на майбутнє і розпродувала свої власні вишивані дріб'язки. Важко їй було вирвати в Біллі згоду на цей продаж, але вона таки вблагала його.

— Я ж продам тільки те, чого сама не вдягала, — доводила вона. — Хіба я собі нового не надбаю, коли ми десь осядемо на новому місці?

Неспродані речі, а також скатертини й зайву одежу, свою та Біллі, вона залишила в Тома на схованку.

— Що ж, ставай на чолі,— заявив Біллі.— Це твій замір. Як скажеш, так і буде. Ти — Робінзон Крузо, а я твій П'ятниця. Ти вже надумала, куди ми вирушимо?

Сексон похитала головою.

— І як ми помандруємо?

Вона піднесла одну ногу, а тоді другу. На ногах у неї були грубезні дорожні черевики, які вона цього дня почала розношувати.

— На своїх двох, еге ж?

— Так прийшли наші предки на Захід, — гордо відказала Сексон.

— Це вже пахне бурлакуванням, — зауважив Біллі.— А я щось не чував, щоб жінки бурлакували.

— Ну, то почуєш. А що тут ганебного — мандрувати пішки? Таж моя мати пройшла пішки трохи не через усі прерії! І майже всі матері за тих часів так мандрували. А що люди скажуть — мені байдуже. Наше плем'я мандрувало світами одвіку і так само й ми помандруємо шукати шматка землі, щоб осістися й зажити по-людському.

За кілька днів, коли рана на Біловій голові більш-менш загоїлась і кістки рук почали зростатися, він уже міг підводитись, але все ще був безпорадний щось робити, бо обидві руки мав у лубках.

Лікар Гентлі не тільки погодився, а навіть сам запропонував, щоб вони розрахувалися з ним пізніше, коли справи в них налагодяться. Але на ревні розпитування Сексон про державну землю нічого не міг відповісти, хіба лише те, що, на його думку, часи, коли роздавалися ті ділянки, давно вже минули.

Том, навпаки, запевняв, що державної землі є досхочу. Він розповідав про озеро Гані, про округи Шаста і Гамболт.

— Але туди проти зими виряджатися не можна, — радив він Сексон. — Вам треба податися на південь, до тепліших країв — ну, хоча б уздовж узбережжя. Там не буває снігу. Знаєте що? Прямуйте на Сан-Хозе та Салінас і біля

Монтері вийдете на узбережжя. Там далі на південь державні землі вперемішку з лісовими масивами та мексіканськими ранчо. Місцевість там дуже дика, і битих шляхів майже нема. Люди розводять саму худобу. Але там є глибокі долини, де ростуть секвойї, і на схилах гір, що спадають до океану, трапляються добрі ділянки родючого грунту. Торік я розмовляв з одним хлопцем, що попоміряв ті гори. І я був би подався туди, як і ви, коли б не Сара. Там і золото знайдено, і золотошукачів уже чимало набрело, і дві-три золоті копальні відкрилися. Але золото лежить далі, вбік від узбережжя. Ви могли б туди заглянути.

Сексон похитала головою.

— Ми шукаємо не золота, а курей і клаптя землі на городину. Давно колись наші предки мали більше за нас надії на золото, а що від того полишилося?

— Либонь, ти маєш слушність, — погодився Том. — Вони завше гналися за надто великим і втрачали тисячі менших можливостей під самим носом. Хоча б твій батько. Він казав, що продав три ділянки на Маркіт-стріті у Сан-Франціско по п'ятдесят доларів кожну. А тепер їхня ціна п'ятсот тисяч. А дядько Віллі! Мав стільки ранчо! Але хіба задовольнився тим? Де б пак! Заманулося йому стати скотарським бароном, чистим тобі магнатом. А помер нічним сторожем у Лос-Анджелесі, дістаючи сорок доларів на місяць. Тепер зовсім інший дух часу. Тепер усім заправляють великі компанії, а ми — дрібненька рибка. Родичі наші розповідали, що колись вони жили в Західному заповіднику. Це приблизно там, де тепер штат Огайо. Кожен міг тоді завести собі ферму. Треба було тільки запрягти волів і йти за шарабанами тисячі миль на захід до самого Тихого океану. І всі оті тисячі миль та мільйони ферм тільки й чекали, коли їх загосподарюють. Сто шістдесят акрів! Пхе! За тих давніх літ в Орегоні не знали ділянок менших, як по шістсот сорок акрів.

Духом тих часів була незаймана земля, і то подостатком її. Але коли наші досягли Тихого океану, ті часи скінчилися. Прийшли великі справи, а на великі справи треба й великих діловиків, і на кожного великого діловика припадають тисячі дрібного люду, що не має іншого виходу, як працювати на багатирів. Дрібні — це ті, що програють, розумієш? А якщо це їм не до шмиги, вони можуть плюнути на все, хоч їм від того не полегшає. Вони не можуть тепер запрягти своїх волів і податися світ за очі — бо нікуди!

Є ще Китай, але між Америкою та Китаєм багато солоної води, а для господарювання з неї мало користі.

— Це все ясно, — озвалася Сексон.

— Еге ж, — провадив далі її брат. — Тепер ми розуміємо, коли все скінчилося, коли вже запізно.

— Але великі діловики — це ті, котрі спритніші,— зауважила Сексон.

— Ні, це ті, кому поталанило, — заперечив Том. — Дехто виграв, а більшість програла, і переможені зовсім не були дурніші від переможців.