Місячна долина - Сторінка 83

Та й обидва ці китайці були сумирної вдачі. Сексон гадала, що доведеться приручати двох небезпечних злочинців, а насправді вийшло, що працювати з ними — чиста втіха. Вона наказувала їм, що робити, а як — вони знали краще за неї. Від них Сексон навчилася тисячі мудрих способів і викрутів умілого садівництва і незабаром зрозуміла, якою безпорадною була б вона, якби замість них працювали місцеві робітники.

Не боялася Сексон своїх помічників ще й тому, що була тепер не сама. Вона побачила, що одній не впоратися з хатньою й надвірною роботою, тож запросила приїхати заповзятливу вдову-прачку, яка жила поруч із ними в Юкаї, на що та радо погодилася. Місіс Поль мала сорок років, була кремезна й присадкувата і важила двісті фунтів, хоч у роботі була невтомна. Не боялася вона нічого в світі і, як запевняв Біллі, могла однією своєю важкою рукою впоратися з обома китайцями. Місіс Поль прибула зі своїм сином, шістнадцятирічним парубком; він уже розумівся на конях і міг доїти Гільду, чудову джерсейську корову, що витримала з честю оглядини досвідченого ока містера Гейла. Дарма що місіс Поль дуже добре порала всіляку хатню роботу, одного Сексон не дозволяла їй нізащо: свою тонку білизну вона прала сама.

— Коли я не здолаю сама цього робити, — казала вона Біллі,— то візьми лопату й викопай мені яму он під тією секвойєю за Дикункою. То вже, виходить, не жити мені більш на світі.

Одного разу, під час других відвідин місіс Мортімер, Біллі в'їхав на подвір'я свого ранчо з кількома водогінними трубами; а незабаром — і в будинок, і в клуню, і в курник він провів воду зі старого бака, поставивши його під джерелом.

Еге ж, баняк недурно у мене на в'язах, — сказав він. — По тім боці долини я подивився на одну жінку, що тягає воду за двісті футів, і обрахував дещо. По воду вона ходить тричі на день, а коли прання, то куди частіше. І знаєте, скільки вона проходить пішки за рік? Сто двадцять дві милі, ось що. Добираєте? Сто двадцять дві милі! Я її спитав, чи давно вона тут живе. Каже — тридцять один рік. Ану, помножте. Виходить три тисячі сімсот вісімдесят дві милі — і то все за браком двохсот футів водогінної труби! Чи ж то не сміх!

О, це ще не все. Незабаром я роздобуду ще й ванну, баки й шаплики. Сексон, ти пригадуєш невеликий лужок,

де Дикунка впадає в Соному? Там землі тільки-но акр. І він мій, мій власний! Добираєш? Щоб ти не ходила мені там по траві. То моя трава. Трохи вище над потоком я поставлю помпу; я наглянув уже, — правда, не нову, — її віддадуть за десять доларів; вона мені подаватиме воду на всі мої потреби. І в мене там ростиме така люцерна, що аж ну. Для своїх поїздок мені треба іншого коня. Гезл і Геті в тебе завжди працюють, мені до них і не доступитись, а коли ти ще й городину почнеш розвозити, я їх і зовсім не побачу. Ну, а моя люцерна, либонь, таки прогодує ще одного коня.

Але Біллі довелося забути на деякий час про свою люцерну: набігли поважніші справи. Спочатку обсіли його турботи. Ті кількасот доларів, з якими він прибув до Сономи, і зароблені тут комісійні пішли на різні господарчі видатки та на життя. Вісімнадцятьох доларів на тиждень за коней, зданих в оренду, вистачало тільки на платню робітникам. Купити собі верхового коня, як виявилося, нема за що. Але пометикувавши добре, Біллі дещо надумав і впіймав одразу двох зайців. Він узявся виїжджати молодих коней і користався з них, коли треба було поїхати кудись на розвідини.

З цього боку все налагодилося. Та незабаром нова міська управа у Сан-Франціско з міркувань ощадності вирішила припинити брукування вулиць. Робота в лондейській каменярні через це припинилася, і шестеро кобил поверталися назад до Біла, і їх же треба було чимось годувати. А звідки взяти грошей на платню місіс Поль, Гоу Юмові та Чан Чі, Біллі вже зовсім не уявляв.

— Мабуть, ми таки трохи зарвалися, — признався він Сексон.

Того вечора він повернувся додому пізно, але зате з сяючим обличчям. Сексон зустріла його не менш радісна.

— Все гаразд, — озвалась вона, підходячи до стайні, куди щойно під'їхав Біллі на стомленому норовистому жеребці.— Я перебалакала з усіма трьома. Вони розуміють наше становище і охоче зачекають з платнею. Наступного тижня Гезл і Геті вже повезуть на продаж городину, і почнуть надходити гроші з готелів. І знаєш, Біллі,— ні, ти б і не подумав! — старий Гоу Юм має гроші в банку. Після нашої розмови він підійшов до мене, — мабуть, обміркував уже все, — і запропонував позичити в нього чотириста доларів. Ну, що ти на це скажеш?

— Скажу, що я не такий гордій, і не відмовлюся від грошей, хоча б і китайцевих. Він однаково, що білий, а гроші ці можуть стати мені в пригоді. Ти ж бо ще не знаєш, що зі мною трапилося сьогодні! Я був такий заклопотаний, що цілий день і ріски в роті не мав.

— Крутив мозком? — засміялася Сексон.

— Про мене, хай буде й так. — Біллі теж засміявся. — Я сипав грішми, як половою.

— Але ж у тебе не було чого сипати, — заперечила Сексон.

— У цій долині я маю кредит, щоб ти знала, — відказав він. — І сьогодні я скористався з нього повного мірою. А тепер угадай, для чого?

— Для верхового коня?

Біллі так зареготався, що кінь, з переляку ставши цапа, мало не скинув його на землю, — добре, хоч вершник устиг учепитись жеребцеві за шию.

— Ні, ти направду вгадай, — знову почав Біллі, коли кінь трохи заспокоївся.

— Для двох верхових коней?

— Ой, не дуже ж ти в мене метка! Ну, то слухай. Ти знаєш Тіркрофта? Я відкупив у нього його велику підводу за шістдесят доларів. По тому купив ще одну підводу в кенвудського коваля — але вже за сорок п'ять. І в Пінга купив — золото, а не підвода! — за шістдесят п'ять. Був би купив зо п'ятдесят, та він помітив, що мені дуже її треба.

— Але ж гроші? — несміливо запитала Сексон. — Ти ж і сотні доларів не мав у кишені!

— Хіба я тобі не сказав, що маю кредит? Отже, раз я маю, то я й використав його на ці підводи. Ні цента готівкою я не заплатив, тільки й того, що купив два довгих батога. Потім купив ще три комплекти збруї на трьох биндюгів — уживаної, правда, по двадцять доларів за кожну. Це в того чоловіка, що возив бруківку з каменярні, вони йому тепер не потрібні. В нього ж таки я найняв ще чотири підводи й чотири пари коней по півдолара в день за коня й по півдолара за підводу, тобто шість доларів у день. А три комплекти запасної збруї,— то для моїх власних коней. Потім… як його… Ага, я заорендував ще дві стайні в Глен-Елені й замовив у кенвудській крамниці п'ятдесят тонн сіна й вагон висівок та ячменю — треба ж буде прохарчувати чотирнадцять коней. А ще ж підкови й усяко таке… Ага! Я найняв ще семеро конюхів по два долари на день і… Ой! Що це ти робиш, Сексон?

— Ні, ти паче не мариш, — без тіні жарту промовила вона, вщипнувши його за руку. Тоді помацала йому пульс і чоло. — І гарячки немає…— Потім нюхнула повітря. — І горілки ніби не пив… Ну, то що ж далі?.. Кажи вже все, хоч би що там воно було.

— З тебе ще мало?

— Мало. Я хочу далі. Я хочу знати все.

— Гаразд. Але найперше знай, що мій оклендський хазяїн ніяк не мудріший за мене. Я й сам ділова людина, — можеш так і казати, як хто тебе запитає. А тепер слухай, що я тобі розповім, — мені лиш невтямки, як це ніхто з гленеленців не дошолопався до цього раніше! Либонь, їм позакладало. У місті такого ніколи б не прогавили! Отже, так: ти знаєш ту нову цегельню, що вироблятиме спеціальну добру цеглу для внутрішніх стін? Оце сушу я собі голову, чим прогодувати шість коней, що повернуться трутнями мені на шию — вони ж до старців мене доведуть! Десь би їх віддати в роботу, але де? Тут я й згадав про цегельню. Погнав тоді жеребця до цегельні й поговорив із їхнім хіміком-японцем — він там у них у лабораторії. Аж бачу, майстри ходять, усе оглядають, і все вже готове до роботи. Я й собі оком розкинув туди-сюди.

Потім під'їхав до вийми, звідки вони глину братимуть — пам'ятаєш, така крихка крейдяна земля, що копали її за тою ділянкою на сто сорок акрів, де три пагорби? Дорога завдовжки з милю, іде вниз, і не крута, пара коней легко її подужає. Найтяжча робота буде вертатися порожняком угору. Отож прив'язав я жеребця і давай обраховувати.

Японець сказав мені, що директор і верховоди компанії приїдуть ранковим потягом. Я нікому ні пари з вуст, а сам вирішив удати власного особою привітальну комісію. Потяг тільки зупинивсь, а я вже й тут, і простягаю їм руку від імені міста. Водночас це була рука того самого хлопця, якого ти знала колись в Окленді, тротьорядного боксера, як його… ага, ось як — Здоровий Біл Робертс, — так він називався на рингу, але тепер nom ім'я не інакше, як Вільям Робертс, есквайр.

Отож, кажу, поздоровкався я з цими, і ми асі гуртом подалися до цегельні. З розмови я побачив, що а 1111 усе

готове. Тоді я й закинув слівце щодо привозу глини. В мене перед цим душа потерпала: а що, як вони вже знюхалися з кимсь раніше? Але коли вони запитали про мої умови — мені вже відлягло трохи. Я їм виклав усе, як по писаному, а їхній найстарший занотував собі до записника.

"Ми починаємо відразу на широку ногу", — каже він мені й пронизує очима. — А який транспорт ви нам пропонуєте, містере Робертсе?" А в мене ж за плечима самі тільки Гезл і Геті, та й ті замолоді для такого вантажу.

"Я вам можу постачити чотирнадцять коней та сім підвід. А як треба буде більше — то й більше буде".

А він мені: "Дайте нам чверть години на обміркування, містере Робертсе".

"Чому б і ні,— кажу я, а сам виступаю таким козирем! — Тільки раніш ось що: я хочу підписати контракт на два роки; і потім ще одна умова. А ні, то годі й балакати".

"Яка ж то умова?" — питає.

"А крутизна, — кажу я. — І як ми вже тут, то я вам усе й покажу".

Так я й зробив, і показав їм, що через крутий узвіз мені не з руки заганяти коней, якщо вони не змінять свого первісного плану.

"Вам тільки ось що доведеться зробити… — кажу їм, — побудувати бункери на п'ятдесят футів вище, прокласти дорогу навкруги пагорба та спорудити під'їзного моста футів у сімдесят-вісімдесят завдовжки.

І знаєш, Сексон, моя проста мова зробила своє. Адже ж я казав без манівців. Коли для них найголовніше їхня цегла, то для мене — мої коні.

Радилися вони не менше, ніж півгодини, а я чекав, і серце в мене завмирало мало не так само, як і тоді, коли я чекав на твоє слово після свого освідчення.