Місячна ніч - Сторінка 2

Я виразно бачив їх при світлі місяця; вони, наче мурашки, роїлися на жовтому лані.

Усе стихло, заснуло, тільки чоловік у своїх злиднях не спить, кривавим потом виборює право на трагічно-сміхотворне існування, до якого палко прагне і яке так само палко ненавидить. Усі його думки спрямовані на те, як прожити день від сірого світання до глибокої ночі. Його серце судомно стискається, а бідолашну голову лихоманить від тривожних думок, коли він бачить загрозу своєму буттю, коли бачить, як укорочується, окрадається те, що він цінує понад усе, у чому вбачає насолоду, і навіть уві сні його мозок напружено працює на завтрашній день, і на післязавтрашній, і ще далі; навіть уві сні не дають йому спокою картини його мізерного буття. Усе його єство повниться одвічним неспокоєм, як утвердити й оборонити себе; він будує, творить для вічності, чи то розкраюючи на скиби пухку землю, яка, єдина, годує його, чи то спрямовуючи своє вутле суденце через хвилі житейського моря, чи то спостерігаючи за круговертю зірок, чи то з дитячою старанністю укладаючи письмена про долю та минувшину свого роду — він вчиться, осмислює, планує і винаходить лише для того, щоб не дати розлетітися на друзки бідолашній машині — власному життю; усі його найліпші помисли водно працюють на те, як добути шматок хліба. Жити — ось чого він прагне понад усе, жити і мати поживу для нужденної лампадки, яка щомиті може згаснути навіки.

А звідси і його страх продовжити своє життя в наступних поколіннях, яким він заповість свої радощі, а ті не успадкують нічого іншого, окрім його болю, його труднощів, його страждань. Як він їх любить, отих нащадків, як оберігає, і плекає, і виховує, ніби сподівається потроїти, подесятерити своє кохане я!

Не менш винахідливим є чоловік у прагненні подовжити своє буття і використати його на власний розсуд, невтомно й нещадно загрожуючи і піддаючи небезпеці життя інших, руйнуючи його задля забезпечення свого існування. Він обманює, краде, грабує, убиває, незважаючи ні на що; вибудовує глобальні, божевільні теорії, щоб безкарно задовольнити власне самолюбство, хай навіть на шкоду братам та сестрам по крові. Без тіні сумніву підкорює собі тварин чи людей з іншим кольором шкіри, іншою мовою, тільки б жити коштом живих.

Вічна кривава війна — нині тиха, від печі до печі, від трапези до трапези, а завтра — гамірлива, з брязкотом зброї на полях битв та на океанах, і завжди під незмінними священними, фальшивими стягами й гаслами — без милосердя, без кінця і краю...

І все ж, якщо ти готовий до терпкого, священного зречення, твоїм єдиним щастям залишатиметься таке властиве нам, людям, прагнення надійного миру, спокою, тиші, сновидінь без жахіть, без смерті... Чому ми все ж так боїмося смерті, яка позбавляє усіх сумнівів, позбавляє болю? Чому лампадка в наших грудях так сполохано блимає, коли над її полум'ям війне крижаний подих тліну? Як ми хапаємося за наші спомини, як хочемо йодовжити життя у нас самих! Не споминати, не думати, не мріяти! Усвідомлення цього наганяє розпучливий страх на людську істоту; глибокий, невиліковний жах огортає її німотними ночами.

Невиліковний? Де там! Жаху можна позбутися силою думки. Ясна думка підтримує нас повсюди. Вона світить нам холодно і яскраво, однак не жахає уночі чи на краю безодні, рівним світлом осяває наші душі, розганяє жахкі тіні, робить нас розсудливими, миролюбними та спокійними.

Тихе, м'яке світло місячної ночі западає мені в душу, викликаючи перед моїм внутрішнім зором прояснені образи знайомих, любих моєму серцю людей; наче тіні проклятих богів, пропливають повз мене схожі на великі білі мовчазні хмарини ідеали минулих часів: постаті, які я любив і від яких відрікся в ненависті чи непоступливості, і ті, які вже давно спочивають у землі; і шляхетні ідеали зухвалої золотої молоді; і той, що, метаючи громи і блискавиці, промовляв до свого народу з гори Синай; і той, іще величніший, з терновим вінцем на голові, який завдав на свою закривавлену, зранену спину хрест людства. Клапті туману майорять у місячному сяйві, наче коштовні, старовинні, давно пошматовані стяги, зів'ялі квіти, зсохлі вінки. І кохана жінка з розкішними білявими косами та ніжним обличчям дивиться на мене вірними тужними очима; і щораз нові примари убираються в плоть, і щораз нові високі помисли зринають в голові! Місячне сяйво запалює тисячі блакитних вогників, котрі, наче жертовні свічі, палахкотять навстріч небові; пахощі місячної ночі витають над землею, немов фіміам; тихо й урочисто бринить лісовий орган. Я обертаюся.

Мені, врешті-решт, стає моторошно від цих невиразних марень, оманливих ідеалів бездумної, спраглої до насолод молоді.

Дійсність сувора, однак правдива. Брехня, ніби природа, і знати нічого не хоче про тебе. У своїй одвічній мінливості природа таки незмінна і ще й нині, як і тисячі тисяч років тому, являє нам те ж саме холодне, похмуре, однак материнське обличчя. Ти ж відірвався від неї, байдуже спостерігаєш за нею, зневажаєш її дітей — своїх братів менших, — бо вони мізерніші за тебе, ти вивищуєшся над нею, а тому висиш, як польський Фавст* поміж небом та землею. Та все ж її перса годують невдячного сина, а її руки завжди готові знову взяти його в свої обійми. її суворі закони, записані на гранітних скрижалях, доступні для всіх, ти завжди зможеш їх відчитати, досить лише захотіти пізнати її сутність...

Знову долинула з ланів пісня женців, хиткі трави викрешували полум'я у місячному сяйві, велично шелестів ліс. Повітря було напоєне терпкістю і свіжістю.

Я поволі роздягнувся, оглянув рушницю і поставив її в кутку в головах, а тоді упав на скромне, мов чернече, ложе, що стояло під холодною стіною. Мій пес, як завжди, простягнувся перед ліжком, метляючи хвостом; ще раз глянув на мене своїми вірними розумними очима, а тоді поклав голову на стомлені передні лапи. Хвіст щораз слабше молотив по підлозі, глибшим ставало дихання; пес зітхнув уві сні — щось йому снилося. Вікно я залишив відчиненим.

Якийсь час я також снив з розплющеними очима, а потім, мабуть, таки заснув. Я втомився, невдовзі нас огорнуло оте блаженне забуття, що є приязним двійником смерті.

Скільки часу проспав, не знаю.

Раптом я почув якийсь дивний шерех, спершу уві сні, а тоді виразно, з уже розплющеними очима. Пес ворухнувся, підвів красиву голову, насторожено глянув на мене, понюшкував повітря і коротко, хрипко гавкнув, немов на велику дичину. Сон цілковито злетів з мене, рука мимоволі обхопила холодну цівку рушниці.

Глибока тиша панувала в природі й наче дихала, важко та сумно. Знову почувся той дивний, моторошний шерех, що нагадував шарудіння одягу, немовби десь витала примара.

І ось зненацька перед відчиненим вікном з'явилася біла постать — жінка королівської постави, ледь прикрита легкими шатами, що розвівалися навколо неї; її обличчя, відвернене убік від мене, здавалося у холодному сяйві повного місяця прозорим; простягнена рука немов палала червоним полум'ям.

У мого пса від ляку здибилася шерсть на загривку, він поволі зі скавулінням позадкував. Я схопив рушницю й наготувався стріляти. Ще й нині не збагну, чому схопився за зброю, зробив це інстинктивно. Мене вкинуло в холодний піт.

Запіяв півень.

Тієї ж миті жінка повернула до мене голову.

То була господиня маєтку. Розпущене чорне волосся хвилями спадало на білу нічну сорочку. Обличчя жінки стало ще блідішим і аж наче світилося, як місяць уповні. Вона усміхнулася, махнула мені рукою. Аж тепер я помітив, що в неї заплющені очі. Жах пронизав мене. Вона, здавалось, зазирала до кімнати і бачила мене крізь стулені повіки. На мить завагалася.

Коли я встав з ліжка, жінка ще раз махнула мені рукою, притулила пальця до уст, озирнулася, не розплющуючи очей, і, переступивши підвіконня, увійшла до кімнати; Незважаючи на мою присутність, пройшла повз мене, впевненим твердим кроком з заклопотано схиленою головою підступила до ліжка і поволі стала навколішки в ногах. її права рука обхопила стовбець, сама ж вона, нічого не помічаючи навколо, впала ниць і притулилася чолом до шерехуватої дерев'яної побічниці. Так вона лежала якийсь час, а тоді тихо заплакала.

Мене ніколи не розчулювали жіночі сльози, але жінка плакала так гірко, немов звірина, яка не може висловити своїх страждань словами, так розпачливо, що її ридання глибоко вразило мене, я схилився до неї.

— Він мертвий, я це знаю, — мовила вона тихим голосом, що гостро пронизав мою душу. — Вони поховали його за мурами

цвинтаря, як самовбивцю, а я хочу до нього, — жінка підперла голову рукою і зітхнула. — Але він так далеко, так далеко... — повторила вона сухо, їй наче перехопило горло. — То я сюди приходжу до нього. Він і тут є...

З тими словами вона підвелася, навпомацки поволі пройшла попід стіною, ніби боялася, що ноги будь-якої миті можуть їй відмовити; раптом повернулася до мене й, здавалося, довго та уважно роздивлялася мене, потім похитала головою.

— Ні, його тут немає... — мовила твердо. — Він мертвий.

Жінка затремтіла всім тілом, заскрипіла зубами і з приглушеним криком впала долі. Вона лежала, учепившись руками у волосся, голосно хлипаючи. Потім плач став тихішим.

І ось вона зовсім затихла. Навіть не ворушилася.

Я хотів було кинутися їй на допомогу,Ъле вона враз підхопилася на рівні ноги. її обличчя дивно злагідніло і наче зсередини освітилося усміхом, а сама вона, здавалось, урочисто витала в повітрі, навіть не торкаючись землі. Жінка нечутно пропливла понад підлогою і, огорнена спокоєм, скупана в блакитних променях, завмерла обличчям до місяця.

Звівши очі на світило, заговорила до мене.

— Що подумає Леопольд про Ольгу? — запитала вона з тужливою ніжністю в голосі. Про нас вона мовила від третьої особи, називаючи хрещеними іменами. Я мовчки дивився на неї, серце мені завмирало. Жінка, без сумніву, була сновидою, або, як кажуть наші селяни, мала "місячну хворобу". Я усе ще безтямно стискав у руці рушницю. Жінка підійшла ближче й простягнула руку до рушниці. Я злякано відсахнувся. Усмішка ледь не бешкетливо вигравала на її устах. — Хай Леопольд не турбується, — знову озвалася вона. — Він може віддати Ользі рушницю, вона бачить більше за нього.

Коли ж я відхилив зброю до стіни, вона насупила брови і нетерпляче шарпнула її до себе, як людина, що сердиться на недовіру і хоче довести несправедливість такого ставлення.