Місячна ніч - Сторінка 5

Земля стала йому пухом. А Ольга невдовзі покинула отчий дім. Михайло приїхав за нею бричкою, запряженою четвериком коней, і гордо забрав молоду дружину до свого маєтку.

Якийсь час Ольга була по-справжньому щасливою. Принаймні всі так вважали, і вона теж. Як усі жінки, вона сприймала світ так, ніби він створений лише для вдоволення її примх: смачні їства, гарне вбрання, коні, карети, байдикування на канапі, цигарка, цікавий роман. А чоловіки? Вони існують лише на те, думала Ольга, аби незлостиво кепкувати з наших утіх, допомагати нам згаяти час, а ще, звісно, милуватися нами й уклінно догоджати. Отак знічев'я спливало її життя, минали дні, схожі один на одного. Потім з'явилися діти, майже повністю зайнявши всі її помисли. Отож довгі роки Ольга почувалася цілком задоволеною життям. Бо ж не відала нічого іншого. її серце німувало й було неначе мертвим. Лише часом, коли вона — а це траплялося дуже зрідка — читала поезію, у її душі починало жевріти якесь невиразне передчуття, бриніла туга, не знати звідки й бралася, незбагненний неспокій тривожив кров, лихома-нив усе її єство аж до кінчиків пальців.

Усе б воно так і зосталося, якби її чоловік зумів і надалі вдовольняти її марнославство.

Чи, може, Леопольд їй не вірить?

Ольга лукаво засміялася й обернулася до мене. її вії тремтіли, вона промовляла голосом довірливого дитинчати, і хоч мала стулені повіки, мені здавалося, ніби жінка пронизує мене поглядом — я не витримав, потупив очі.

Ольга підвелася, поволі, ніби й не торкаючись підлоги, зробила кілька кроків до відчиненого вікна, спинилася і глянула на повний місяць. Вона ґраційно закинула голівку, опустивши руки вздовж тіла, немов купаючись у теплому присмерковому сяєві; пахощі й мелодії ночі витали навколо неї, вітерець колошкав їй волосся, горнувся до її вбрання.

— Я хотіла б полетіти, — озвалася Ольга за мить з соромливою тугою в голосі. — Чи він уже літав?

— Я?

Вона по-дитячому засміялася.

— Уві сні, правда ж?

— Хіба що вві сні...

— Тоді він знає оте відчуття солодкої млості — ширяєш у тихому прозорому повітрі, над головою — хмаринки, а внизу, у благословенному присмерку, котяться хвилі моря, пропливає земля... Я хотіла б політати!

Ольга розпростерла руки, широкі білі рукави її мереживної сорочки тріпотіли в неї за плечима, немов іскристі крила ангела.

Цієї миті неможливе видалося мені можливим. Я втратив здатність тверезо думати.

— Чому ж ти не летиш? — запитав я.

— Я могла б, — відповіла вона з невимовним туском, — але Ольга мене не пускає...

Мені стало моторошно.

— По той бік лісу стежкою простує селянин! — раптом збуджено вигукнула Ольга. — Він наставить силець на чорних дроздів, яких Ольга так любить. Хіба Леопольд не чує?

— Ні.

— Надто далеко... але це так...

— Розповідатимеш далі? — запитав я після довгої мовчанки.

— Так. Я охоче йому розповім. Мені стане так легко... При ньому я бачу все так виразно, мої уста самі повідають про те, що бачить душа...

— І як тобі вдається так злагоджено, так докладно вести оповідь? — озвався я. — Як вдається усе зображувати до найменших дрібниць, кожне слово, кожен відтінок голосу, кожен рух? Скрупульозно і водночас відсторонено, ніби й не про тебе мова? Ольга похитала головою. Усмішка ковзнула її обличчям.

— Бо мова й справді не про мене, — простодушно мовила вона, — а про Ольгу. Я бачу Ольгу ніби збоку, однак у реальному часі. Йому не під силу мене зрозуміти. Простір і час для мене зникли, минуле і майбутнє стали для мене теперішністю. Я охоплюю зором усе нараз. Коли бачу Ольгу, як вона лежить на подушках отоманки захоплена читанням французького роману, то бачу водночас, як ворушиться від її дихання куниче хутро кацабайки, і золотисто-зелену муху бачу, яка дзижчить над її кучерями, і павука, що чатує на стелі за тією мухою...

Ольга прихилилася спиною до віконної лиштви, сплівши руки за потилицею.

— То що, розповідати?

— Так, дуже прошу...

— Те, що я бачу, таке сумне, — повела вона далі. — Ольга вже не щаслива жінка... Чоловік кохає її і з безмежною недовірою оберігає своє щастя. Він хоче, щоб його дружина цілком належала йому, лише йому і нікому більше. Не терпить жодної, як сам висловлювався, сторонньої спідниці в домі, розігнав усіх друзів, ненавидить пустопорожні балачки про визначні постаті та речі, про книжки та політику з людьми, яких ми не розуміємо і які ніколи не розумітимуть нас. Сам він живе лише заради своєї дружини, заради дітей, працює задля їхнього добробуту, намагається сам їх навчати і розважати.

Але його молодій дружині згодом стає нестерпно самотньо в сутінному маєтку в оточенні похмурих тополь. Колючка застрягла в її гордому, марнославному серці, і Ольга заганяє її щораз глибше, безповоротно позбавляючи себе надії на зцілення.

Колись її вважали неперевершеною партнеркою в танці, і це тішило її самолюбство; тепер згадки про це завдають тільки болю. З ким їй танцювати? Інколи вона бере на руки найменше дитя, кружляє й витанцьовує з ним по кімнаті, а тоді її очі враз наливаються слізьми.

Вона малює природу, комбінує і щось придумує, ставить сценки за прочитаними разом книжками. Чоловік прискіпливо приглядається, а потім може хіба зронити: "Незле, але я зробив би ось так..."І що більше рації він мав, то вразливішою ставала вона.

Ось Ольга сидить за фортепіано, грає Мендельсона, Шумана, Бетговена — для кого? Співає пісні Шуберта, чудову серена-

ду, та хто її слухає? Хіба, можливо, якийсь селянин, йдучи з поля додому, спиниться під вікном або її чоловік, повернувшись з фільварку, сяде поруч на дивані покурити сиґару.

Вона вродлива, а, дозріваючи як жінка, ставатиме ще вродливішою. Риси її обличчя стали інтелігентнішими, виразнішими, гармонійнішими, а тіло набуло розкішних царських форм. Для кого? Люстерко каже їй: ні для кого... Чоловік не помічає жодних змін. Хіба недостатнім пошанівком є його кохання, його цілковита відданість?

Вона зі смаком одягається. Для кого? Для сільської бабки, яка приносить їй гриби з лісу? Для єгеря, який тягає за своїм паном впольованих качок? Для годувальниці своїх дітей? Для чоловіка, який усе це сприймає за належне? Він і так дорого за неї заплатив своїми статками, своєю свободою; він прагне мати вродливу дружину, він любить розкішний затишок своєї оселі і її присутність у ній. Бути гарною, підкреслюючи свої зваби вишуканими туалетами, — її обов'язок, а не заслуга.

Вона гідно тримається в сідлі, сміливо перестрибує верхи яруги та чагарники — хто захоплюється нею тієї миті? Аж ніяк не чоловік, він просто зневажав би її, якби вона виявилась боягузкою. Навпаки, він не заохочує її захоплення верховою їздою, нагадуючи про дітей...

Вона почувається актором, який змушений грати без публіки; урешті-решт вона аж скрипить зубами від люті й безсонними ночами ридає у подушку. Якось чоловік помічає її спохмурніле чоло, що ніяк не бажає розпогоджуватися.

— Ти сумна й невесела, — каже він за якийсь час. — Мені спало на думку щось таке, що могло би розважити тебе, — він усміхнувся і приніс Ользі чудову маленьку рушницю, яку щойно привезли з міста на його замовлення. — Ось, навчишся стріляти і ходитимеш зі мною на полювання. Хочеш?

Умить забулися усі прикрощі. Ольга з радісним криком повисла в нього на шиї, обціловуючи його тверді щоки.

— Я хочу почати негайно! Ще нині!

— Гаразд, ще нині! Як накажеш! — Михайло з роками не втратив ґалантності.

— Ще до обіду, — просила Ольга.

— Звісно! Тільки ж одягнися відповідно!

— Ні, довго чекати! Почнімо вже, — і враз споважніла. — Але ж ти не матимеш часу...

—Для тебе я завжди знайду час, — сказав він, цілуючи її в чоло.

Ольга шпилькою зчепила на схвильованих грудях свій білий шляфрок* і, повиснувши в чоловіка на руці, підстрибом збігла па-радовими сходами. Був свіжий теплий червневий ранок, сухе повітря повнилося духмяном скошеного різнотрав'я, земля купалася у розігрітому жовтому сяєві сонця, закучерявленому білими хмаринками. На дорозі, що вела повз панський маєток, купалася в пилюці галаслива зграйка веселих горобців.

Михайло оглянув рушницю, скинув до плеча, прицілився, а тоді вклав її до Ольжиних рук, приклав їй до щоки і ніжно притиснув пальця до гачка. Ольга прицілилася в яблуко, що прозирало крізь зелене листя, потім у ластівку, що пурхала над землею.

— Добре, — похвалив її чоловік. — А тепер дивись, як я заряджатиму.

Ольга уважно стежила за патроном та затвором.

— А тепер насади капсуль. Обережно! Зведи гачок! Добре... — командував чоловік. — Цілься он у те яблуко!

Ольга приклала рушницю до щоки.

— Вище!

Гримнув постріл, посипалося листя.

— Заряди сама! Наступного разу піде ліпше.

Ольга схопила крихітного патрона, насипала пороху в цівку, міцно забила пижем, наладувала дробу, насадила капсуль.

— Бачиш горобців на дорозі? — запитав^ Михайло, який, по-розглядавшись навколо, ліпшої мішені не знайшов.

— Так.

— Випробуй своє щастя!

Недовго думаючи, Ольга прицілилася в горобців. Маленькі крикуни, розчепіривши крильця, безтурботно купалися у білій м'якій і теплій пилюці, пірнали в неї й знову з цвіріньканням випростували свої сірі голівки, пурхали, потішно перевертались, сварилися, щебетали.

З цівки бухнуло полум'я. Лемент з не менш як двадцяти горлечок сколихнув повітря, численна зграйка незґрабно злетіла вгору, шугнула до живоплоту й обсіла кущі, аж гілки попрогинали-ся. Ольга радісно скрикнула й кинулася на дорогу. П'ятеро маленьких шибеників лежали пошматовані на землі в закривавленій пилюці. Один ще дригався, крутився дзиґою, а потім теж затих поряд з іншими. Ольга швидко позбирала їх у поділ свого шляфроку й побігла назад.

— Я підстрелила п'ятьох! П'ятьох! — по-дитячому тішилася вона. — Ось вони!

Ольга випурхнула нагору сходами, поскладала рядочком свої трофеї на поруччя — так зносять докупи тіла полеглих на полі бою вояків перед похованням — й замилувалася ними.

— П'ятьох одним пострілом! — раділа вона. — То був гарний постріл!

Михайло знову зарядив рушницю.

Радість Ольги тим часом пригасла. Підперши голову рукою, вона незмигним поглядом дивилася на крихітних мерців, з її очей поволі скочувалися великі світлі сльози.

— Що з тобою? — схвилювався чоловік. — Ти плачеш? Ольга захлипала вголос.

— Бідні створіння! — зойкнула вона.