Місячна ніч - Сторінка 8

Наступного вечора Ольга з'явилася в зручній кацабайці з темного оксамиту, підбитій з вивороту й отороченій куничим хутром.

— Ось так чудово! — зауважив Володимир, вперше вдоволено замилувавшись нею.

— Ніколи більше не одягну корсета, — рвіійно пообіцяла Ольга.

— Чом це? і

— Ви ж самі його не схвалюєте! — вигукнула вона. — А Ви визнаєтеся на цьому ліпше за всіх нас...

Трохи згодом, за чаєм, Ольга випадково ледь торкнулася його витонченої руки краєм свого хутряного рукава і помітила, як це його схвилювало. Серце стріпнулося їй у грудях, в очах спалахнув вогник тріумфу.

Проте Володимир одразу розпізнав її наміри і став іще стри-манішим, уникав її, де лиш міг, і ще тісніше потоваришував з її чоловіком.

Якось зайшла мова про кокетку-шляхтянку, заради якої загинув на дуелі молодий офіцер.

— Чи ж то можна сподіватися від жінки, яка не гребує смертю, почуття честі, любові до дітей? — обурився Михайло.

— Ах! Честь таких жінок, то як честь завойовника, яка вимірюється ціною успіху! — глумливо кинув Володимир. —Така жінка готова пожертвувати на вівтар свого марнославства все: щастя, кохання, повагу... Але чоловік честі, з твердим характером

завжди триматиметься якнайдалі від неї, тому її здобиччю стають хіба лишень жевжики, телепні та мерзотники. Вона як кицька, котра не здатна вполювати здобич у шляхетній борні, вдовольняєть-ся мишами чи мухами в хаті. Однак кралі такого пошибу трапляються дедалі частіше, бо наше освічене жіноцтво тільки байдики б'є та марнує час за читанням романів або ж грою на фортепіано. Ось у чому біда!

— Ви зневажаєте мистецтво? — втрутилася Ольга.

— О ні, — жваво відгукнувся на її слова Володимир. — Та без праці не буває справжнього задоволення. Чоловіки, що створили невмирущі твори мистецтва, також важко працювали, скупавши пензель чи перо у крові свого серця. Лише той, хто сам на щось здатний, зуміє це оцінити й насолодитися здобутками інших.

— Ваша правда, — з сумом у голосі погодилася Ольга. — Як часто, буває, відчуваю я жахливу пустку в^своїй душі, огиду до життя...

— Спробуйте працювати, — суворо порадив Володимир. — Ви ще молода... Вас ще можливо порятувати.

Ольга не зважилася глянути на нього.

Минали тижні. Панський маєток огортали сиві тумани, глибокі сніги знову встелили неозорі рівнини, ставок покрився іскристою кригою, однак сани припадали пилюкою у стодолі, а ведмежі шкури занапащала міль. Ольга, обклавшись м'якими подушками отоманки, думала. Що менше Володимир звертав уваги на її палкі звабливі погляди, то більше прагнув пихатий норов марнославної жінки його упокорення. Вона почувалася ображеною, скривдженою, приниженою у власних очах. Він мусить упасти їй до ніг, а тоді вона переможно розтопче його. Уперше їй трапився чоловік, вартий завоювання, то невже її принади, краса, її мистецтво спокуси виявляться безсилими перед ним?

Нізащо не можна цього допустити! Він належатиме їй будь-якою ціною, хай навіть найвищою...

Знаючи, як високо поважає він працю, Ольга взялася до справи.

— Ти маєш чудодійний вплив на мою дружину, — зауважив одного вечора її чоловік Володимирові, дивлячись на Ольгу за п'яльцями. — Останнім часом вона зовсім не сидить без діла.

Володимир глянув на неї.

— Хіба я радив Вам псувати очі й сутулити спину? — сухо мовив він. — Негайно облиште!

Ольга послухалася.

— Ви можете ліпше застосувати своє старання! — вів він далі. — Хоч як мені подобається Ваша господарка, та все ж у цьому домі бракує отієї сліпучої чистоти, властивої Голландії та подекуди Німеччині. Ось Вам завдання, яке збереже Ваше здоров'я та красу!

То була перша похвала з уст неприступного чоловіка з криці. Вражена Ольга обернулася, обличчя їй спалахнуло рум'янцем, вона глянула на Володимира сумирно й водночас вдячно.

Наступного разу Володимир застав її, коли вона знімала павутиння зі стелі в трапезній. Він забрав у неї з рук віника і поставив його в кутку.

— Ця робота не для Вас, — м'яко сказав він. — Я анітрохи не бажав, щоб Ваші ніжні повнокровні легені наковталися пилюки...

— То чим же мені зайнятися? Моя челядь не з Голландії!

— Ви їх навчите голландської охайності! — вигукнув Володимир. — Будьте з ними суворими й справедливими, та не раз і не двічі, а сотні разів, щоднини, упродовж року. Ні на мить не забувайте, що Ви господиня дому! Виконуючи замість служниць їхню роботу, Ви чините точнісінько, як Наполеон, що замінив свого заснулого на чатах ґренадера.

Володимир подав Ользі руку і провів її почерез увесь будинок— від кухні і аж до льоху.

— Від ранку до вечора Ви не матиме навіть коли догори глянути, наглядаючи за цим господарством! Керувати, повелівати, віддавати розпорядження — ось Ваше завдання! А якщо візьмете на себе ще й ведення рахунків, то дуже допоможете СВОЄМУ чоловікові.

Вони вийшли на терасу, Володимир обвів рукою сад.

— Коли прийде весна, Ви зможете тут сіяти, садити, розпушувати землю, поливати і полоти — усе неодмінно принесе Вам задоволення. Ви знайдете вихід і для своєї жорстокості, час до часу в кожної жінки з'являється така потреба... Провадьте нещадну боротьбу із шкідниками саду! А ще я Вам пораджу завести пасіку і навіть подарую своїх маленьких невтомних трудівниць. А тепер заграйте мені щось, будь ласка, — попросив він її, коли вони повернулися до салону. — Ви вкладаєте в гру стільки відчуттів і уміння...

Ольга затремтіла усім тілом. Опустивши очі, вона сіла за фортепіано, її пальці пробігли клавішами.

— Я розумію Вашу гру, дивлячись на Ваші пальці, такі витончені аж прозорі, немов наділені душею, — тихо зронив він.

Ольга зблідла, навіть уста стали безбарвними. На мить вона приклала руку до серця, а тоді заграла — "Місячну сонату" Бетговена.

Із першими тихими, жалібними звуками адажіо Володимир затулив очі долонею. Чар місячної ночі огорнув їх обох, накрив

глибокою тінню, що враз змінилася магічним, тремтливим і тужним сяєвом; їхні душі впивалися сумною присмерковою мелодією. Коли останній звук розтанув у повітрі, Ольга поволі опустила руки. Обоє мовчали.

— Зречення і відданість, — урешті озвався Володимир, — ось чого навчає нас ця чарівна соната, як і сама природа, і весь світ, що нас оточує. Відданість серця, самовідречення... І не важливо, що це: зневірене кохання, яким і далі палає вірне серце, чи кохання, яке само засудило себе до вічного мовчання. Ми всі повинні навчитися самозречення.

Володимир глянув на Ольгу, очі в нього волого блищали, і сам він якось, на диво, зм'як.

Вітоді юнак уникав відвідин панського маєтку. Ольга розуміла його.

А потім настав день, коли Михайло поїхав до повітового містечка на закупи. Ольга залишилася удома. Серце раз у раз завмирало їй в грудях — вона знала, що він прийде... Коли до покоїв заповзли перші сутінки, Ольга поспіхом одягнула хутряну каца-байку й сіла до фортепіано. Майже через силу вона взяла перші акорди сонати, і раптом урвала гру дисонансом. їй стало надто гаряче в пухнастому хутрі, вона розхристала на собі кацабайку й стрімко почала міряти кроками вітальню, схрестивши руки під грудьми.

Раптом вона побачила його посеред покою. Кров шугонула до щік, вона загорнулася в кацабайку і подала йому руку.

— Де пан Михайло? — запитав він.

— У Коломиї.

— То я...

— Невже поїдете геть? Володимир завагався.

— Я від самого ранку тішилася нагоді порозмовляти з Вами... на самоті... — мовила Ольга приглушеним голосом. — Будь ласка, залишіться!

Володимир поклав шапку на фортепіано і сів в один з невеличких брунатних фотелів. Ольга раз і вдруге пройшлася вітальнею, а тоді спинилася перед ним.

— Чи Ви кохали, Володимире? — різко запитала вона. — О, звісно, кохали! — її уста зневажливо заломилися.

— Ні, — заперечив він дуже серйозно. Ольга мовчки дивилася на нього.

— А чи вмієте Ви кохати? Гадаю, що ні...

— Ви знову помиляєтеся, — спокійно відповів Володимир. — Такі натури, як я, не розмінюються на дрібниці й не схильні до солодкої сентиментальності, а, досягнувши зрілості тільки вони здатні на справжнє кохання. Хіба спроможні на глибокі почуття жовтодзьобий юнак чи зелене дівчисько? Лише зрілий чоловік зуміє кохати. Можливо, й жінка, але більшість з них до зрілого віку уже встигає роздарувати своє серце по крихтах.

— Якою мала би бути жінка, варта Вашого кохання? — розпитувала далі Ольга.

Володимир мовчав.

— Це мене цікавить найбільше, — мовила вона.

— Я мушу відповісти?

— Прошу Вас.

— Цілковитою Вашою протилежністю, — відповів він сухим, здушеним голосом.

Ольга від цих слів пополотніла, а тоді нараз кров шугонула їй до обличчя, з очей бризнули сльози. Вона мовчки потупила погляд.

— Чому ж Ви не смієтеся? — вигукнув Володимир, у його голосі вчувався смуток. — Мої слова мали би видатися Вам смішними...

— Ви не надто ґречний, — сльози перехоплювали їй горло.

— Зате правдивий, — заперечив Володимир, нітрохи не зважаючи на її сльози.

— До мене ж Ви відчуваєте лише відразу, — Івердо промовила Ольга, пихато стріпнувши голівкою. — Я вже давно це відчула.

Із невимовним сумом Володимир коротко й хрипко засміявся.

— То я скажу Вам усю правду! — скрикнув він згірчено. — Я почуваю до Вас більше, ніж до будь-якої іншої жінки у світі!

Ольга злякано глянула на нього; її серце стугоніло десь аж у горлянці, кров шуміла у вухах.

— Я міг би Вас кохати, — вже спокійніше мовив Володимир, підвівши на неї погляд, сповнений муки і відданості.

— То кохайте!

— Ні, — тихо відповів він. — Щоб кохати, треба насамперед поважати.

Вона змахнула рукою, хотіла щось сказати, але Володимир її урвав.

— Прошу, зрозумійте мене правильно! Я не хочу Вас образити, лише пояснити свої почуття. Людей, як і тварин, зводить докупи природний потяг, хоч і не такий нерозбірливий, як у звірини. Йдеться-бо, зрештою, не про нас самих, а про наш рід, не про

наші втіхи, а про життя, бо кожний день є днем творення! Чоловік і жінка інстинктивно шукають в іншому тих рис, яких бракує їм самим, які вони найбільше поважають та цінують. А що зріліший розум, то важчим і вимогливішим стає вибір. Ось чому справжнє кохання, народжене потужним покликом природи, покликане магнетичним інстинктом, може існувати лише на підставі взаємної поваги. Якщо мої роздуми завели мене надто далеко, то висмійте мене!

— Я не сміятимуся, — похмуро відповіла Ольга.