Митіна любов - Сторінка 11

Відчувалось же все це через дитину з великим білим лицем, яку, перегнувшись назад, несла на руках і гойдала молоденька нянька. Митя намагався обігнати її, обігнав і вже хотів заглянути їй у лице, — чи не Альонка це, — та несподівано опинився в похмурій класній кімнаті гімназії з замазаними крейдою вікнами. Та, що стояла в ній перед комодом, перед дзеркалом, не могла його бачити, — він раптом став невидимим. Вона була в шовковій жовтій нижній спідниці, що туго облягала округлі стегна, в туфельках на високих каблучках, в тонких ажурних чорних панчохах, крізь які просвічувало тіло, і вона, солодко ніяковіючи і соромлячись, знала, що зараз буде. Вона вже встигла сховати дитину в ящик комода. Перекинувши косу через плече, вона швидко заплела її і, поглядаючи скоса на двері, дивилась в дзеркало, де відбивалось її припудрене личко, оголені плечі і молочно-голубі, з рожевими сосками, маленькі груди. Двері розчинились – і, бадьоро й жахливо озираючись, ввійшов пан у смокінгу, з безкровним поголеним лицем, з чорним і коротким кучерявим волоссям. Він витяг плоский золотий портсигар, почав зухвало закурювати. Вона, доплітаючи косу, боязко дивилась на нього, знаючи його мету, потім жбурнула косу на плече, підняла голі руки… Він милостиво обійняв її за талію – і вона охопила його шию, показуючи свої темні пахви, пригорнулась до нього, сховала обличчя у нього на грудях…

XXIX

І Митя прийшов до тями, весь у поту, з приголомшливо чітким усвідомленням, що він загинув, що в світі так страхітливо безнадійно і похмуро, як не може бути і в пеклі, за могилою. В кімнаті була пітьма, за вікнами шуміло й плюскотіло, і цей шум і плескіт були нестерпні (навіть одним своїм звуком) для тіла, що все тремтіло від остуди. Та найнестерпнішою і найжахливішою була страхітлива протиприродність людського злягання, яке нібито і він щойно поділяв з голеним паном. Із зали були чутні голоси і сміх. І вони були жахливі і протиприродні своєю відчуженістю від нього, грубістю життя, його байдужістю, безпощадністю до нього…

— Катя! – сказав він, сідаючи на ліжку, скидаючи з нього ноги. – Катя, що ж це таке! – сказав він вголос, цілком переконаний, що вона чує його, що вона тут, що вона мовчить, не озивається лише тому, що сама розчавлена, сама розуміє непоправний жах всього того, що вона наробила. – Ах, все одно, Катя, — прошепотів він гірко і ніжно, бажаючи сказати, що він вибачить їй усе, тільки б вона, як перше, кинулась до нього, щоб вони разом могли врятуватись, — врятувати свою прекрасну любов в тому прекрасному весняному світі, який ще так недавно був подібний до раю. Але, прошепотівши: "Ах, все одно, Катя!" — він відразу ж зрозумів, що ні, не все одно, що порятунку, повернення до того дивного видіння, що було йому дане колись в Шаховському, на балконі, зарослому жасмином, вже нема, не може бути, і тихо заплакав від болю, який роздирав йому груди.

Він, цей біль, був такий сильний, такий нестерпний, що, не думаючи, що він робить, не усвідомлюючи, що з усього цього вийде, пристрасно бажаючи тільки одного – хоч на хвилину позбутися його і не потрапити знову в той жахливий світ, де він провів весь день і де він щойно був у найжахливішому і огиднішому з усіх земних снів, він намацав і відсунув ящик нічного столика, спіймав холодний і тяжкий метал револьвера і, глибоко й радісно зітхнувши, розкрив рот і з силою, з насолодою вистрелив.

14 вересня. 1924

Приморські Альпи