Мобі Дік - Сторінка 113

Але в цьому ділі з китом твоє обличчя для мене — як долоня: без уст, без очей, без ніяких рис. Бо Ахав довіку лишиться Ахавом. І все, що я роблю, вирішене раз і назавжди. Ми обидва розучували свої ролі за мільярд років до того, як постав оцей океан. Дурню! Я помічник самої Долі й мушу коритись її наказам. Гляди ж і ти, мій підлеглий: корися мені! Матроси, станьте круг мене. Ви бачите старого чоловіка, скаліченого, як пень дерева. Він стоїть на одній нозі й спирається на поламаний спис. Це Ахав, тобто його тілесна частина. Але душа Ахавова має сотню ніг, вона стонога! Я розбитий, у мені тріщать жили, наче сталки троса, що ним буксирують корабель без щогли під час шторму. Таким ви, мабуть, і бачите мене. Та поки той трос урветься, ви ще почуєте тріск. А поки ви його не почули — знайте, що Ахавів трос іще тягне! Ви вірите в те, що називають призвістками? Тоді смійтесь уголос і кричіть: "Браво, біс!" Бо те, що тоне, двічі виринає, перше ніж піде на дно нававжди. Отак і Мобі Дік — двічі він зринав, два дні підряд, а завтра буде третій. Так, матроси, він зрине ще раз, але тільки для того, щоб пустити останній свій струмінь! Ну, як ви, хоробрі люди, молодці мої?

— Як безстрашний вогонь! — крикнув Стаб.

— І так само бездушні, — шепнув Ахав сам до себе. А коли матроси відійшли на бак, додав теж пошепки: — "Те, що називають призвістками"! А вчора я казав це саме Старбакові про свій розтрощений човен. О, як відважно силкуюсь я вигнати з чужих сердець те, що так міцно вп’ялося в моє! Парс! Парс! Пропав? Пропав? А він же мав піти попереду мене… але я ще маю побачити його, перше ніж загину сам. Як же це? Така загадка може збити з плигу всіх адвокатів разом з привидами цілого покоління суддів! Наче дзьоб яструба, довбе вона мій мозок. Та я розгадаю її, розгадаю!

Коли смеркало, кита було ще видно з навітряного боку.

Отож вітрила знову зарифили, і все відбувалося так само, як минулої ночі, тільки стук молотків та скрип гострильних брусків чути було аж до світанку, бо матроси працювали при ліхтарях над повним і старанним спорядженням усіх човнів та гострили на завтрашній день зброю. Тим часом тесля зробив Ахавові нову ногу з поламаного кіля його човна, а сам Ахав, як і попередньої ночі, стояв у своєму люку, насунувший на очі капелюха, і схований під крисами погляд, ніби геліотроп, був спрямований весь час на схід: він нетерпляче дожидав, коли покажеться сонце.

135

ПОГОНЯ — ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Почався ранок третього дня, ясний і свіжий, і ще раз самотнього нічного марсового на фок-щоглі змінила ціла юрба денних дозорців, що обліпили всі щогли й реї.

— Бачите? — кричав Ахав; але кита ще не було видно. — Та однаково ми йдемо його слідом! Тільки не губити сліду, і все! Стерничий, правуй, як досі, як весь час, та добре тримайся курсу! Який погожий день знову! Якби світ був новенький, зроблений як літня оселя для ангелів, а цього ранку відкрився для них уперше, і тоді б у цьому світі не могло бути кращого дня. Ось де пожива для роздумів, якби Ахав мав час думати; але Ахав ніколи не думає, він тільки відчуває, тільки відчуває. Для смертного й це нелегка праця, а думати — то було б нахабство. Таке право, такий привілей має один бог. Думати — це спокій і холод, а наші бідні серця занадто неспокійні, наші бідні мізки занадто гарячі. Правда, мені часом здається, що мій мозок дуже холодний, наче закрижанілий, і цей бідний череп тріщить так, наче склянка, в якій замерзла вода й розпирає її. Але ж волосся на ньому ще росте, навіть у цю мить росте, отже — його живить якесь тепло. Та ні, воно — як той бур’ян, що ростиме будь-де: і в розпадинах серед гренландської криги, й на лаві Везувію. Як метляє ним шалений вітер — воно розмаялося круг моєї голови, наче порвані вітрила на щоглах у бурю. Лихий вітер: він, напевне, віяв перед цим по коридорах та камерах тюрем, у палатах лікарень, провітрював їх, а тепер прилетів сюди, невинний, мов ягнятко! Геть його! Він брудний. Якби я був вітром, я б не віяв більше над таким підлим, нікчемним світом. Я б забрався десь у печеру й причаївся там. А все ж який вітер шляхетний і відважний! Хто коли переміг його? В кожному бою останнього, нищівного удару завдає він. Кинься на нього з розгону, і ти пробіжиш крізь нього. Хе! Боягуз той вітер, що б’є зовсім беззбройних, голих людей, а сам не зупиниться, щоб прийняти хоч один удар! Навіть Ахав відважніший і благородніший за нього! Якби ж цей вітер мав хоч тіло! Але всі речі, що найдужче дратують і ображають людину, не мають тіла — це, власне, не речі, а сили. Це дуже дивна, дуже хитра, о, дуже небезпечна різниця! Але я знов кажу й присягаюся, що є у вітрі щось славне й високе. Принаймні оці теплі пасатні вітри під чистим небом віють прямо, невпинно й спокійно і не відхиляються від своєї мети, хоч би як крутилися та кривуляли ниці морські течії, хоч би як звивалися найбільші Міссісіпі суходолу, не знаючи, куди їм текти. І присягаюся вічними полюсами: оцей самий пасат, що жене моє славне судно так прямо вперед, цей самий пасат — чи, може, щось подібне до нього, щось так само незмінне й так само потужне, — штовхає корабель моєї душі. Пливімо ж! Гей, на щоглах! Що бачите?

— Нічого, сер.

— Нічого! А вже ось-ось полудень! Дублон іде жебрати! Гляньте на сонце! Що ж, так мусило бути. Я випередив його. То, виходить, я попереду і він мене переслідує, не я його. Та я міг би й сам це передбачити. Дурень! Адже гарпунні линви гальмують його! Так, так, і за ніч я його випередив. Завертаймо! Завертаймо! Спускайтеся всі, тільки марсовим лишатися на щоглах! До брасів!

Доти вітер віяв "Пекводові" прямо в корму, отож тепер, лігши на зворотний курс, корабель мусив лавірувати крутим бейдевіндом, майже проти вітру, знов збиваючи піну на своєму власному кільватері.

— Тепер він пливе прямо проти вітру в роззявлену пащу, — прошепотів Старбак сам до себе, змотуючи на нагель біля фальшборту щойно вибраний брас грот-реї. — Помилуй нас, боже, але в мені вже пітніють кістки й розмочують тіло зсередини. Боюся, що я зле чиню, слухаючись капітана, а не бога.

— Піднімайте мене нагору! — закричав Ахав, підходячи до свого мотузяного сідала. — Скоро ми його зустрінемо!

— Так, так, сер, — і Старбак зразу виконав наказ. Ахава ще раз підняли нагору.

Минула ще ціла година, розтягнена на цілі сторіччя — тонко, як плівка сусального золота. Сам час тепер наче затамував дух від гострої нетерплячки. Та нарешті, румбів на три в навітряний бік, Ахав знову помітив фонтан, і зразу ж над усіма трьома щоглами злетіли вигуки, немов три язики полум’я.

— Лице в лице я зустрічаю тебе в цей третій день, Мобі Діку! Гей, на палубі! Крутіше на вітер! Прямо проти вітру! Він ще задалеко, містере Старбак, човни спускати ще рано. Вітрила лопотять! Станьте з довбешкою над душею в отого стерничого! Так, так, він пливе дуже швидко, і мені вже треба спускатися. Але дай-но я ще раз окину очима море; ще є час для цього. Давній, прадавній краєвид — і водночас який молодий! Так, так, нітрохи не змінився відтоді, як я вперше побачив його ще хлоп’ям із нентакітських пагорбів! Той самий! Той самий! Той самий для мене, що й для Ноя. З завітряного боку проходить легкий дощик… Яке ж гарне видовище! Цей вітер, певне, прямує не до звичайної землі, а до якогось пальмового раю. За вітром! Туди пливе й Білий Кит. Ану, глянути ще проти вітру! Бо це краща сторона, хоч і грізніша. Та прощай, прощай, стара щогло! Що? Ти зеленієш? Так, так, це мох виріс у тріщинках. А на Ахавовій голові нема таких зелених плям! Ось різниця між старістю людини й старістю мертвого дерева. Та правда, стара щогло, ми з тобою постаріли разом; але корпус у нас іще міцний, хіба ні? Ось тільки ноги мені бракує, от і все! Їй же богу, це мертве дерево переважає моє живе тіло. Я не можу рівнятися з ним, і я знав не один корабель з мертвого дерева, що пережив людей дуже витривалих, створених із тривкої плоті їхніх тривких батьків. Як це він сказав? Що піде поперед мене, як мій лоцман? І я побачу його ще раз? Але де? Хіба я матиму очі на дні моря, коли спущуся туди тими нескінченними сходами? Та й до того ж я цілу ніч плив геть від нього, звідти, де він потонув. Так, так, парсе, ти, як і багато інших, провістив жорстоку правду про себе; але щодо Ахава ти схибив. Прощай же, щогло; пильнуй добре кита, поки я буду в човні. Поговоримо завтра, ні, сьогодні ввечері, коли Білий Кит лежатиме за бортом, припнутий за хвіст і за голову.

Він наказав, щоб його спускали, і швидко поплив униз, ще розглядаючись по морській і небесній синяві.

Незабаром човни спустили на воду; та вже стоячи на кормі свого вельбота, Ахав махнув рукою Старбакові, що держав у руках кінець линви талів: зажди, мовляв.

— Старбак!

— Слухаю, сер!

— Утретє корабель душі моєї вирушає в це плавання, Старбак.

— Так, сер, це була ваша воля.

— Часом кораблі відпливають, але не вертаються, Старбак!

— Правда, сер, сумна правда.

— Дехто вмирає в час відпливу, дехто — на тихій воді, а дехто — у приплив. А я зараз почуваю себе так, наче я — пінявий гребінь хвилі, Старбак. Я вже старий… Потисни мені руку, друже.

Їхні руки зустрілися, погляди злилися. В Старбакових очах стояли сльози.

— Ох, капітане, мій капітане! Благородне серце! Не пливіть! Гляньте, я плачу, а я ж не легкодух! Невже навіть сльози мужньої людини не переконають вас?

— Спускай! — крикнув Ахав, відштовхуючи помічникову руку. — Команда, за весла!

За мить вельбот уже проплив попід кормою.

— Акули! Акули! — раптом пролунав голос із низького ілюмінатора каюти. — Хазяїне, о хазяїне, верніться!

Та Ахав не почув нічого, бо сам у ту мить кричав на всю горлянку. І човен рвонувся вперед.

Але голос з ілюмінатора казав правду. Тільки-но вельботи відпливли від судна, як сила-силенна акул, що виринули неначе з темної води під кораблем, почали злобно хапати зубами за лопаті весел щоразу, як ті лопаті опускалися в воду. Отак, у їхньому супроводі, вельботи й пливли далі. В тих морях, що кишать акулами, таке трапляється з китобоями нерідко: акули інколи пливуть слідом за китобійним судном, як на Сході стерв’ятники летять услід за військом. Та це були перші акули, яких побачили з "Пеквода", відколи вистежили Білого Кита.