Мобі Дік - Сторінка 26

Як теслярські гвіздки поділяються на два види — ковані й дротяні,— так можна поділити на два види й усіх людей. Малий Фласк належав до виду кованих: тих, що тримають міцно й тримаються довго. На "Пекводі" Фласка прозивали Льодоламом, бо його постать справді чимось нагадувала короткий прямокутний брус, який має в північних китобоїв таку назву. З того бруса в усі боки стирчать кілки, що захищають судно від ударів крижин у буремних арктичних водах.

Такі були три помічники капітана — Старбак, Стаб і Фласк, — найзначніші люди на судні. За звичаєм усього китобійного флоту, вони ж і командували трьома вельботами — китобійними човнами "Пеквода", — як старшини човнових екіпажів. У тому великому бойовому порядку, в якому капітан Ахав збирався вести свої сили на китів, ці троє старшин були ніби ротними командирами. Озброєних довгими, гострими китобійними списами, їх іще можна назвати трійкою добірних списників, а гарпунники були ніби метальники дротиків.

Оскільки ж у цьому уславленому промислі кожного старшину вельбота, наче середньовічного рицаря, завжди супроводить гарпунник, який при потребі подає йому нового списа, коли старий погнеться чи вислизне з рук під час нападу на кита, і навіть більше, оскільки між ними обома здебільшого панує щира злагода й приязнь, то саме зараз годиться розповісти й про гарпунників "Пеквода": котрий з них був приставлений до котрого зі старшин вельбота.

Першим треба згадати Квіквега, якого обрав собі за зброєносця Старбак, старший помічник капітана. Але Квіквега ми вже знаємо.

Другий був Тештіго, чистокровний індіанець із Гейхеду — найзахіднішого мису острова Мартас-Віньярд, де й досі ще існують останні рештки селища червоношкірих, яке довго постачало сусідньому Нентакіту багатьох найвідважніших гарпунників. У китобійному флоті їх так і називають "гейхедцями". Довге, тонке чорне волосся Тештіго, випнуті вилиці, круглі чорні очі, по-східному великі, як на індіанця, але по-південному блискучі й виразисті — все це свідчило, що він спадкоємець незіпсутої крові тих гордих воїнів-мисливців, котрі в погоні за могутніми лосями Нової Англії з луком у руках блукали лісами цього краю. Але сам Тештіго давно вже не вистежував мисливської здобичі в лісі, тепер він полював у морі на велетнів китів, і несхибні стріли його предків заступив нащадкові незрадний гарпун. При погляді на його смагляві, м’язисті, зміїно-гнучкі руки й ноги легко було повірити в забобонні уявлення декого з перших пуритан і подумати, що й справді цей дикий індіанець — син Князя Повітряних Стихій.[35]

Тештіго був зброєносцем Стаба, другого помічника капітана.

Тепер розповімо про Дагу, третього гарпунника, — здоровезного, чорного як смола негра-дикуна з левиною ходою, справжнього царя Агасфера[36] на вигляд.

З вух його звисали золоті обідки, такі великі, що моряки жартома називали їх "римами" — кільцями, до яких на палубі кріплять снасті,— і казали, що до них би можна кріпити марсель-фали. Замолоду Дагу самохіть найнявся на китобійне судно, що запливло до відлюдної затоки на його рідному узбережжі. За весь свій вік він не бував ніде в світі, крім своєї Африки, Нентакіту та ще далеких поганських гаваней, куди найчастіше заходять китобійні судна. Вже багато років він прожив геройським життям китобоя на палубі кораблів, власники яких добирали екіпажі надзвичайно ретельно; тому Дагу зберіг усі свої варварські чесноти й ходив по палубі прямий та високий, мов жирафа, в усій величі своїх шести з половиною футів. Хто знизу вгору дивився на нього, той почував якесь фізичне приниження, і біла людина, стоячи поряд нього, скидалася на білий прапор, піднятий фортецею, що просить замирення. За кумедним збігом, цей величний негр був зброєносцем малого Фласка, що здавався поруч з ним шаховим пішаком. Що ж до решти екіпажу "Пеквода", то тут слід врахувати таке: серед багатьох тисяч матросів, які служать у американському китобійному флоті, нема й половини американців родом, хоч майже всі командири там — таки американці. Тобто в китобійному флоті Америки справа стоїть так само, як і у військовому та торговельному або ж як у американській армії чи в тих інженерних загонах, що споруджують у Америці залізниці й канали. Так само, кажу я, бо в усіх цих випадках американський народ дає розумні голови, а решта світу — в не меншому достатку — робочі руки. Немало цих матросів-китобоїв родом з Азорських островів, куди нерідко заходять під час плавання нентакітські судна, щоб поповнити команду сміливими жителями цих скелястих берегів. Отак китобійні кораблі з Гулля чи Лондона, вирушаючи на промисел у гренландські води, заходять на Шетландські острови добрати там екіпаж до повного складу. А вертаючись до Англії, завозять тих людей додому. Не знаю, чого воно так, але найкращі китобої, здається, виходять з остров’ян. І на "Пекводі" теж були майже самі остров’яни, "ізоляціоністи", як я ще назвав би їх; вони, ці "ізоляціоністи", не визнають спільного для всіх людей континенту, кожен з них живе на своєму власному, осібному. Проте коли їх об’єднала одна палуба, яка федерація "ізоляціоністів" вийшла з них! Справжня депутація Анахарсіса Клоотса[37] з усіх островів моря, з усіх кінців землі супроводила на "Пекводі" капітана Ахава, що прагнув викликати на бій усі кривди світу; небагато їх вернулося з того бою… Маленький чорношкірий Піп… о, він не вернувся! Бідолашне хлоп’я з Алабами! Незабаром ми побачимо його на баку похмурого "Пеквода", почуємо, як він вибиває в свій бубон, ніби провіщаючи ту вічність, коли, покликаний на великий ют у високостях, він попаде до ангельського оркестру і там у славі знов битиме в свій бубон! Тут його називали боягузом, там вітатимуть, як героя!

28

АХАВ

Ще кілька днів по тому, як ми покинули Нентакіт, капітан Ахав не показувався на палубі. Його помічники чергувались на вахтах, і з усього здавалося, ніби вони — єдині командири на судні; тільки інколи вони вибігали з капітанової каюти з такими несподіваними й владними наказами, що неважко було зрозуміти; вони лише заступають справжнього командира. Так, їхній найвищий володар і диктатор був тут, хоча досі неприступний для очей тих, кому не дозволялося заходити в святилище капітанської каюти.

Щоразу, скінчивши вахту внизу й піднявшись на палубу, я насамперед поглядав на корму: ану ж там уже з’явилося незнайоме обличчя. Бо первісний невиразний неспокій від думки про невідомого капітана тепер, у морській самотині, переродився мало не в душевне сум’яття. І це сум’яття інколи дивним чином ще посилювали мимовільні згадки про диявольські нісенітниці, які наплів мені обшарпаний Ілайджа. Ті згадки верталися до мене так настирливо, що доти я й не повірив би. І я нізащо не міг відігнати їх, хоч інколи майже ладен був сміятися з тої урочистої бредні химерного портового пророка. Та хоч який неспокій а чи лихі передчуття — назвімо це так — володіли мною, проте щоразу, оглядівшись по судну, я бачив, що живити такі почуття — безглуздо. Бо хоч увесь екіпаж "Пеквода" (а надто гарпунники) був куди більш варварським, диким і різномастим, ніж будь-яка сумирна команда торговельного судна, з якою я мав нагоду познайомитись раніше, однак я приписував це — і слушно приписував — несамовитій неповторності того вікінгівського ремесла, в яке я так на одчай душі впрігся. А особливо сам вигляд трьох командирів судна, трьох помічників капітана був ніби свідомо розрахований на те, щоб розганяти всі невиразні страхи й навіювати бадьорість та впевненість у щасливому перебігу плавання. Бо трьох таких добрих морських командирів і таких славних людей — кожен на свій лад — навряд чи легко було б іще знайти, і всі троє були американці: один — з Нентакіту, другий — з Мартас-Віньярду, третій — з Кейп-Коду. З порту ми вийшли на різдво; спочатку стояла пронизливо холодна, арктична погода, та ми весь час утікали від неї на південь, помалу, з кожним градусом і мінутою широти зоставляючи ту немилосердну зиму з її нестерпною погодою далеко позаду. І ось одного вже не такого гнітючого, хоча ще досить сірого та похмурого ранку в ту перехідну пору, коли "Пеквод", гнаний попутним вітром, з якоюсь меланхолійною швидкістю стрибав по хвилях, мстиво розтинаючи їх, я на поклик вахтового командира вийшов на палубу, глянув, як звичайно, в бік гакаборту — і по мені перебіг дрож віщого передчуття. Дійсність перевершила сподівання: на юті стояв капітан Ахав.

На ньому не видно було й знаку тілесної недуги, хай навіть уже минулої. Він мав вигляд людини, засудженої до спалення живцем і знятої з вогнища в останню мить, коли полум’я вже облизало все її тіло, одначе не спалило його, не обпекло, не забрало й крихти з його тужавої, дозрілої моці. Вся його висока й плечиста постать була немов вилита з суцільної бронзи і дістала вже остаточну, незмінну форму, як Персей роботи Бенвенуто Челліні.[38] Вибігаючи з-під сивої чуприни, по його темній від засмаги щоці й шиї тяглась вузенька мертвотно-бліда смужка, наче пруг від дубця, і зникала під коміром. Вона нагадувала мені прямовисний слід, що його часом лишає блискавка на стрункому стовбурі могутнього дерева, не зламавши жодної галузки, але пронизавши все дерево, проривши в корі борозну від вершини аж до коріння й зоставивши лісового велетня живого й зеленого, тільки позначеного її тавром. Ніхто не міг сказати мені напевне, чи той знак на ньому був родимий, а чи то був шрам від жахливої рани. За якоюсь мовчазною згодою протягом усього рейсу ніхто — чи майже ніхто — на судні, особливо капітанові помічники, не згадував про той шрам у розмовах. Тільки одного разу Тештігів земляк, літній матрос-індіанедь з Гейхеду, почав був забобонно твердити, ніби тим шрамом Ахава затавровано аж у сорокарічному віці, і то не в якійсь смертельній сутичці, а в битві стихій на морі. Та цьому неймовірному твердженню суперечили слова іншого матроса, замогильно-похмурого старого чоловіка з острова Мен. Доти він ще ні разу не виходив у плавання з Нентакіту і в вічі не бачив Ахава, одначе прадавні морські повір’я та перекази наділяли цього старигана в очах решти моряків надприродною проникливістю, і тому жоден з білих матросів не став йому перечити, коли старий заявив, ніби якщо капітана Ахава колись поховають мирно в землі (хоч навряд чи так буде, промурмотів він), то той, кому доведеться віддавати небіжчикові останню послугу, обряджаючи його, побачить на ньому цей родимий знак, що тягнеться від маківки аж до п’ят.

Весь похмурий вигляд Ахава і ота мертвотно-бліда позначка, що підкреслювала його, так мене приголомшили, що в першу хвилину я й не помітив жахливої білої ноги, на яку він спирався і яка, власне, великою мірою й надавала йому тієї владної похмурості.