Мобі Дік - Сторінка 37

От вам білі люди: оце вони навивають розвагою. Пхе! Мені шкода свого поту.

Старий моряк із Мену. Цікаво, чи ці веселі хлопаки хоч знають, що в них під ногами? "Я в тебе на могилі потанцюю", — адже це найстрашніший проклін у нічних дівчат, що тупцяють на розі, піджидаючи вас. О господи! Як подумаєш про отих зелених матросиків, що їхні кістки вже позеленіли десь на дні морському! Ну, дарма: кажуть же вчені люди, буцім земля кругла, як м’яч, то чом би й не поганяти цей м’яч ногами? Танцюйте собі, хлопці, поки молоді, я й сам колись такий був.

Третій матрос-нентакітець. Ху! Треба відсапатись. Це гірше, ніж на веслах у штиль доганяти кита. Дай-но затягтися, Тешу.

(Матроси кидають танцювати й збираються в купки. Тим часом небо темніє, зривається вітер).

Матрос-індієць. Присягаюся Брамою! Хлопці, скоро треба буде згортати вітрила. Священний повноводий Ганг обернувся на вітер! Ти являєш нам своє гнівне чоло, о Шіво!

Матрос-мальтієць (зводячись на лікті, махає шапкою). О, хвилі йдуть танцювати джигу! Хвилі в білих чепчиках! Зараз труснуть китичками. О, якби всі хвилі були дівчатами, то я радий би утопитись і вже довіку танцювати з ними! Нічого нема любішого на всій землі — та й небові куди там рівнятись, — ніж оті гарячі розхвильовані перса танцюристки, оті схрещені над ними руки, що прикривають такі достиглі, налиті грона!

Матрос-сіцілієць (потягується). І не кажи. Згадай, братку… руки з руками сплітаються, черк-черк, торк-горк, губи — до губів, серце — до серця, стегно — до стегна. Торкнулись — і розійшлись, і ще, й ще, й ще! Тільки гляди, знай міру, а то об’їсися. Га, поганине? (Штовхає ліктем сусіда-таїтянина).

Матрос-таїтянин (лежачи на маті). Слава тобі, священна нагота наших дівчат, що танцюють гіву-гіву, танець миру! О Таїті, окутаний серпанком, о високі пальми! Я й зараз спочиваю на твоїй маті, але твоя пухка земля вислизнула з-під неї! Я бачив, як ти, моя мато, ткалась у лісі! Звідти я приніс тебе ще зеленою, але тепер ти витерлась і висохла. Ой-ой-ой!.. Ні ти, ні я не можемо знести такої переміни. Та й ще б пак, коли нас перенесено під це небо… Та що я чую? Невже то ревуть потоки, збігаючи з гострих шпилів Пірогіті, спадаючи зі скель і затоплюючи селища?.. Ні, це шквал, це шквал! Випростуйся, мій хребет, назустріч йому! (Схоплюється на ноги).

Матрос-португалець. Як ті хвилі садять у борт! Нумо брати рифи на вітрилах, хлопці! Вітри саме схрещують мечі, зараз почнеться веремія!

Матрос-датчанин. Рипи, рипи, стара посудино! Доки ти рипиш, доти й держишся. Чудово повернули! Старбак тебе добре тримає в шорах! Він не знає страху, як отой острівний форт над Каттегатом, поставлений там, щоб бити по Балтиці з гармат-громобоїв, морською сіллю оброслих!

Четвертий матрос-нентакітець. Бо так йому наказано, щоб ви знали! Я сам чув, як старий Ахав учив його завжди гнати судно в саме серце шквалу й розбивати той шквал, як ото, бува, розбивають смерч пострілом із пістоля!

Моряк-англієць. Сто чортів! То він чолов’яга хоч куди — наш старий! І ми таки вполюємо йому того Білого Кита!

Усі. Вполюємо!

Старий моряк із Мену. Як ці три сосни тремтять! Сосна — то таке дерево, що тяжко приймається в чужому грунті, а тут тільки й грунту, що тлінна матроська плоть. Правуй добре, стерничий, чуєш? В таку погоду й на суходолі розриваються мужні серця, а в морі розбиваються міцні кораблі… На нашому капітані є родимий знак… та гляньте, хлопці, он ще один такий знак на небі — блідим вогнем сяйнуло, а довкола все чорне, як смола.

Дагу. Ну то й що? Хто боїться чорноти, той боїться мене. Адже я витесаний із неї!

Матрос-іспанець (убік). Бач, силою хизується — а мене пече давня кривда. (Ступає до нього). Що правда, то правда, гарпуннику, твоє поріддя — чорна пляма на людстві. Чорна, як сам диявол. Не ображайся.

Дагу (похмуро). Та чого там.

Матрос із Сантьягу. Цей іспанець навіжений. Або п’яний — але з чого б то? Невже грог нашого старого Могола й досі не вивітрився в нього з голови?

П’ятий матрос-нентакітець. Що це так блиснуло? Блискавка, еге?

Матрос-іспанець. Та ні, то Дагу зуби показав.

Дагу (схопившись). Ти в мене зараз свої проковтнеш, недоростку! Біла шкіра! Чи не від страху побіліла?

Матрос-іспанець (не відступаючи). Я тебе залюбки ножем полоскочу! Виріс, як дуб, а трусишся, як осика!

Усі. Бійка! Бійка! Бійка!

Тештіго (пахкаючи люлькою). Бійка внизу — бійка й нагорі… і боги, й люди — і там, і там забіяки. Пф-ф!

Матрос із Белфаста. Бійка! Ура, бійка! Матір божа, бійка! Ну-бо, сміливіше!

Матрос-англієць. Тільки по-чесному! Відберіть у іспанця ножа! В коло станьте, в коло!

Старий моряк із Мену. Є вже й коло. Он дивіться — обрій: чим вам не коло? В цьому колі Каїн убив Авеля. Славне діло, добре зроблене! Хіба ні? А нащо ж тоді ти сотворив це коло, боже?

Голос старшого помічника з юта. Матроси, до фалів! Згорнути брамселі! Взяти рифи на марселях!

Усі. Шквал, шквал! Гайда, братва! (Розбігаються).

Піп (скулившись під кабестаном). Братва! Славна братва, хай бог милує. Трах! Клівер-штаг луснув! Бах! Брязь! Господи! Пригнися нижче, Піпе, бом-брам-рея летить. Це ще страшніше, ніж у лісі під хуртовину в новорічну ніч. Кому б тепер закортіло лазити на дерево по каштани? А вони ж полізли нагору, хоч і з лайкою; а от я не лізу. Що ж, то непогана дорога — просто до неба. Держись добре! Ненечко, оце-то шквал! Але ті хлопцюги ще страшніші, то ж тобі справдешні білі буруни. Білі буруни. Білий Кит, бр-р! Бр-р! Я тут щойно чув, як вони балакали, а отой Білий Кит… бр-р! Бр-р!.. — що про нього була мова увечері… Мене від тих балачок усього трусить, наче мій бубон… А той старий змій звелів їм заприсягтися, що вони вполюють Білого Кита! О великий білий боже десь там у темній вишині, змилосердься над оцим малим чорним хлоп’ям тут унизу, вбережи його від усіх великих чоловіків, що не знають страху, бо не мають серця в грудях!

41

МОБІ ДІК

Я, Ізмаїл, належав до тієї команди; мої вигуки летіли до неба разом з їхніми, і моя присяга злилася з їхньою, і я кричав ще гучніше, а присягався ще завзятіше за інших, бо душу мою сповнював жах. У мені жило якесь шалене, містичне почуття спорідненості: Ахавова невситима ненависть була й моєю. Жадібними вухами вбирав я розповідь про те люте страховище, якому ми всі заприсяглися помститись, яке ми заприсяглися знищити.

Уже віддавна, хоча й не часто, в тих диких морях, куди найчастіше виряджаються ловці кашалотів, показувався самотній Білий Кит. Він завжди плавав одинцем. Та не всі китобої знали про його існування; порівняно небагато їх упізнавали його, а таких, що, упізнавши, не вагались напасти на нього, було й зовсім мало. Докладні відомості про Мобі Діка не дуже швидко поширювались по всесвітньому китобійному флоті з багатьох причин: хоч китобійних суден плавало по морях безліч, але вони були розпорошені по світовому океану нерівномірно, без ніякого ладу, і чимало їх у пошуках китів відважно запливали в такі широти, де вони, бувало, не бачили чужого вітрила по цілому рокові чи й довше, отож і не могли почути ніяких новин ні від кого; і взагалі кожне таке плавання тривало безмірно довго, а з рідного порту кораблі відпливали не в один час. Були й інші обставини, прямі й непрямі, які перешкоджали швидкому поширенню тих відомостей. Нема сумніву, що кілька китобійних суден, як повідомляли вони самі, в такий чи такий час на такому чи такому меридіані справді зустрічали незвичайно великого й лютого кашалота, який, заподіявши багато шкоди своїм напасникам, потім утікав від них без сліду; і багато хто вважав за цілком імовірне, що в усіх цих випадках ішлося саме про Мобі Діка. Та оскільки останнім часом у промислі кашалотів досить часто траплялися такі пригоди, коли кит, якого хотіли вполювати, виявляв незвичайну лють, хитрість і підступність, то багато тих китобоїв, котрі давали бій Мобі Дікові, самі не знаючи, з ким мають справу, схильні були приписувати той пострах, що його Мобі Дік ширив по морях, не стільки якомусь конкретному китові, скільки великій небезпечності китобійного промислу взагалі. Здебільшого так само трактували доти і нещасливу Ахавову сутичку з китом.

Що ж до тих, котрі, вже чувавши раніше про Білого Кита, випадково натрапляли на нього, то спочатку майже всі вони так само безстрашно спускали човни для погоні за ним, як і за кожним іншим китом тієї породи. Та з часом з’ясувалося, що такі спроби завжди кінчались погано і нещастя не обмежувалося звихнутими, зламаними чи навіть відкушеними руками й ногами, ні, воно часом сягало останнього, найвищого, непоправного ступеня. І звістки про всі такі фатальні сутички, нагромаджуючись і створюючи Мобі Дікові моторошну славу, похитнули відвагу багатьох хоробрих китобоїв, до яких доходила поголоска про Білого Кита.

І, звичайно, всілякі несамовиті чутки неминуче перебільшували й наповнювали ще грізнішими страхіттями правдиві історії тих фатальних зустрічей. Адже мало того, що всі дивовижні й жахливі пригоди природним чином обростають усілякими фантастичними чутками, як ото обростає грибами повалене бурею дерево; річ ще й у тому, що такі несамовиті чутки множаться в морському житті куди буйніше, ніж на суходолі,— скрізь, де лишень знайдеться якийсь реальний факт, за який вони могли б учепитись. Так само як море з цього погляду перевершує суходіл, отак і китобійний промисел перевершує будь-який інший вид моряцького ремесла неймовірністю та страхітливістю чуток, які кружляють часом у його середовищі. Бо китобої загалом не тільки не вільні від традиційних для всіх моряків темноти й забобонності; вони, безперечно, частіше й ближче, ніж інші моряки, стикаються безпосередньо з усім, що є в морі дивовижного й страшного. Вони не тільки віч-на-віч бачать найбільші дива океану, а й стають із ними лице в лице до бою. Загублений у водах таких далеких, що там можна пропливти тисячі миль, проминути тисячі узбереж і не дістатися до жодного оздобленого різьбленим каменем хатнього вогнища чи іншого знаку гостинності під тамтешнім сонцем, та ще й справляючи таке ремесло, як у нього, китобій завжди буває оточений силами, здатними зродити в його уяві багато незвичайних виплодів.

Тож і не диво, що роздуті поголоски про Білого Кита, прокочуючись над безкраїми морськими просторами і наростаючи, ніби лавина, зрештою ввібрали в себе всілякі нездорові вигадки, напівсформовані зародки припущень про надприродні сили, а все це знов же наділило Мобі Діка новою страхітністю, породженою вже не тим, що можна побачити навіч.