Мобі Дік - Сторінка 38

А тому він кінець кінцем почав навівати такий панічний жах, що небагато тих китобоїв, до котрих доходили хоч би чутки про Білого Кита, мали охоту зустрітися з його смертоносною зубатою пащею.

Та діяли тут ще й інші, поважніші практичні чинники. Бо ще й до сьогодні не згасла в уяві всіх китобоїв первісна грізна слава кашалота, так страхітливо вирізненого природою з-поміж усіх інших видів китового плем’я. Серед китобоїв і нині чимало є таких, кому не бракує відваги викликати на двобій гренландського, або ж справжнього, кита, але змагатися з кашалотом вони, мабуть, відмовилися б — чи то за браком досвіду, чи то через невміння, чи то з боязні. В кожному разі, вдосталь є китобоїв — особливо серед тих національностей, котрі плавають не під американським прапором, — які ніколи не стиналися в бою з кашалотом і знайомі з левіафанами тільки в образі отієї неблагородної потвори, на яку споконвіку полюють у північних водах. Сидячи на лядах палубних люків, вони, немов цікаві дітлахи перед коминком, заніміло, з роззявленими ротами слухають неймовірні, дивні розповіді про китоловство в Південних морях. Та ніде незвичайна грізна слава великого Спермацетового Кита не знайде такого живого розуміння, як на палубі тих самих кораблів, що за ним ганяються.

Ця могутність кашалота, тепер уже добре відома людям, ще й у давнину витала над ними в туманних здогадах і легендах, і деякі автори-природознавці, як-от Олассен і Повельсон, твердили, ніби кашалот є не тільки пострахом для всіх інших живих створінь у морі, а ще й відзначається неймовірною люттю саме на людей, жадобою саме людської крові. Подібні погляди дожили навіть до недавніх часів: ще й Кюв’є в своїй "Природничій історії" заявляє, що при появі кашалота будь-яких інших риб (навіть акул) "охоплює якнайсильніший страх" і що "часто вони, спрожогу втікаючи від нього, самі налітають на скелі з такою силою, що розбиваються на смерть". І хоч досвід, нагромаджений китобоями, почасти спростовує такі твердження, та часто в уяві китобоїв під враженням різних знегод їхнього ремесла оживає забобонна віра в усі вияви моторошної страхітливості кашалота — аж до отієї Повельсонової згадки про його кровожерність.

Через те чимало китобоїв, нажаханих усілякими поголосками та віщуваннями про Мобі Діка, пригадують, почувши про нього, як у ті дні, коли промисел кашалотів ще тільки започинався, частенько бувало дуже важко переконати навіть досвідчених мисливців на гренландського кита, щоб вони зважились пуститися в небезпеки цієї нової зухвалої війни. Такі люди твердили, що, хоч інших левіафанів можна успішно промишляти, проте гнатися за такою жахливою потворою, як кашалот, і кидати в неї гарпун — не до снаги смертній людині. Мовляв, хто спробує це зробити, той умить попаде на той світ. На цю тему можна навести деякі цікаві документальні свідчення.

Та все ж знаходились і такі сміливці, котрі, навіть знаючи все це, ладні були рушити в погоню за Мобі Діком; а ще більше було таких, котрі, чувши про нього тільки випадкові й невиразні поголоски без подробиць жодної конкретної катастрофи й без ніяких забобонних прикрас, мали принаймні досить відваги, щоб не ухилятися від бою, наткнувшись на Білого Кита.

Багато всяких неймовірних байок про нього ходило серед людей, схильних до забобонів, — зокрема фантастичне переконання, що Білий Кит всюдисущий. Його нібито бачили в той самий час у протилежних широтах океану.

Звісно, так думали тільки легковірні люди, проте їхнє переконання не було позбавлене легенького, присмаченого марновірством відтінку правдоподібності. Бо ж навіть найретельніші наукові дослідження ще не розкрили всіх таємниць морських течій, отож таємні підводні шляхи кашалотів значною мірою лишаються невідомі їхнім переслідувачам, і це час від часу породжує вкрай химерні та суперечливі домисли, особливо щодо загадкових способів, якими кашалот, поринувши на величезну глибину, з неймовірною швидкістю переноситься в якнайвіддаленіші місця.

І американським, і англійським китобоям добре відомий факт, авторитетно засвідчений ще багато років тому капітаном Скорсбі в його книжці,— той факт, що в тілах китів, упольованих на крайній півночі Тихого океану, не раз знаходили залізка з гарпунів, кинутих у гренландських водах. Не можна заперечувати й того, що в декотрих із цих випадків ішлося про гарпуни, кинуті не так-то й багато днів перед тим. Із цього деякі китобої виводять, що так званий Північно-Західний прохід[59], досі ще не відкритий людьми, ніколи не був недоступний для китів. Отже, тут безпосередній, живий досвід живих людей майже не поступався дивовижністю легендам давнини про гору Естрелла, що височить у Португалії, далеко від моря, і нібито має біля самої вершини озерце, в якому зринають уламки загиблих у морі кораблів, або ж іще дивовижнішій легенді про Аретузине джерело поблизу Сіракуз (води якого буцімто плинуть підземним каналом аж із Святої землі); цим фантастичним історіям майже дорівнюються реальні враження китобоїв.

Тому не слід дуже дивуватися, що дехто з китобоїв, стикаючись із такими дивами і знаючи, як Білий Кит багато разів утікав живий від сміливих нападів на нього, заходив у своїх забобонних уявленнях іще далі й оголошував Мобі Діка не тільки всюдисущим, але й безсмертним (адже безсмертя — це тільки всюдисущість у часі). Мовляв, хоч би в його боки всадити цілий гай списів, він однаково втече живий, і хоч би навіть хтось колись побачив, як він пускає вгору струмінь не води, а густої крові, то все це буде тільки пекельна мана, бо згодом його чистий, не зачервонений фонтан побачать серед зелених, не скривавлених бурунів за багато сотень миль звідти.

Та навіть як відкинути всі ці містичні фантазії, самого реального вигляду й незаперечно хижої натури цього страховища вистачало, щоб вражати людську уяву з незвичайною силою. Бо його вирізняли з-поміж інших кашалотів не стільки незвичайно великі розміри, скільки, як ми вже згадували, зморшкуватий лоб дивовижного сніжно-білого кольору і високий пірамідальний горб, теж білий. Такі були його разючі прикмети, знаки, по яких ті, хто вже знав Мобі Діка, впізнавали його ще здалеку навіть у безкраїх, не позначених на жодній карті морях.

Решта його тіла була така посмугована, поцяткована, помережана тим самим кольором савана, що кінець кінцем його взагалі прозвали Білим Китом, і це прізвисько цілковито виправдовував його разючий вигляд, коли він під опівденним сонцем плив по яскраво-синьому морю, лишаючи за собою схожий на Молочний Шлях слід із густої піни, в якій рясно спалахували золоті блискітки.

Та найбільше жахала в цьому китові, природно, не його незвичайна величина, не дивовижна масть, не скривлена нижня щелепа, а та безприкладна хитрість і злостивість, що її він, як розповідали очевидці, виявляв у всіх своїх нападах. І, можливо, найбільший жах викликала його підступна звичка заманювати напасників за собою. Бо вже не раз спостерігали, як він, спочатку нібито наполохано втікаючи від завзятих переслідувачів, несподівано повертав назад, налітав на них і розбивав їхні човни в дрізки або гнався за переляканими людьми аж до самого судна.

Погоня за ним уже не раз кінчалася трагічно. Правда, такі пригоди, хоч на суходолі про них чують не часто, в китобійному промислі не дивина; але в більшості випадків Білий Кит виявляв у своїй кровожерності такі диявольські хитрощі, що важко було повірити, ніби всі ці каліцтва та смерті заподіяла сліпа, нерозумна сила.

Тож судіть самі, яка пекуча, несамовита лють спалахувала в серцях найвідчайдушніших мисливців на нього, коли серед трісок із розгризених човнів, серед розшарпаних тіл їхніх товаришів, що поволі йшли на дно, вони випливали з білої піни убивчого кашалотового гніву на погідне сонячне сяйво, що глумливо всміхалося їм, немовби в день заручин чи уродин.

Один капітан, бачачи, як кружляють у водоверті довкола нього уламки трьох його вельботів, весла й люди, вхопив з носа розбитого човна ніж для перерізання линв і рвонувся до кита, немов арканзаський дуелянт до свого супротивника, безтямно силкуючись шестидюймовим лезом дістати осередок життя, схований у киті на добрий сажень завглибшки. Той капітан був Ахав. І саме тоді Мобі Дік, несподівано підсунувши під нього свою криву, наче серп, нижню щелепу, відтяв Ахавові ногу, як жнець на луці стинає травинку. Жоден турок у чалмі, жоден венеціанський чи малайський найманець не зміг би зробити цього з більш явною жорстокістю. Тож як іще можна було сумніватися, що після того майже фатального двобою Ахав весь час живив у собі несамовиту жадобу помсти над китом, і ця жадоба ставала все запекліша, бо в своему хворобливому шалі він кінець кінцем почав пов’язувати з Мобі Діком не тільки свої фізичні страждання, а й душевні муки. Білий Кит невідступно плив перед його внутрішнім зором як утілення всіх тих лихих сил, що часом пожирають ізсередини людину глибокої душі, поки не зоставлять її хоч і живою, але з половиною серця й легенів. Перед тією невловною темною силою, яка існувала справіку і якій навіть сьогоднішні християни віддають у володіння половину всесвіту, а стародавні офіти[60] Сходу вшановували її в постаті диявола, Ахав не падав ниць, не поклонявся їй, як вони; в своєму безумстві ототожнивши ту силу із зненавидженим Білим Китом, він, тяжко скалічений, повстав проти неї. Все те, що найдужче мордує нас і доводить до шаленства, все, що збурює каламутний осад життя, всяка істина, що таїть у собі зло, все, від чого рвуться жили й висихає мозок, увесь витончений демонізм життя й мислення, все це Ахав у своєму безумстві унаочнив, утілив, уособив у образі Мобі Діка і вирішив, що зможе завдати йому смертельного удару. Він звалив на білий горб кита всю лють і ненависть, нагромаджену цілим родом людським ще з часів Адама, а потім, наче зробивши з власних грудей гармату, вистрелив у ворога ядром свого гарячого серця.

Не дуже ймовірно, що ця маніакальна ідея народилась у Ахаві зразу, в ту саму хвилину, коли його скалічено. Тоді, з ножем у руці рвонувшись до страховища, він тільки дав волю раптовому вибухові пекучої інстинктивної люті; а опинившись на зубах кашалота, мабуть, відчував тільки страшний, убивчий фізичний біль, не більше.