Мобі Дік - Сторінка 64

Згадайте й те, що хірург тут мусить оперувати згори, на відстані восьми-десяти футів, і що об’єкт операції майже схований у збаламученому, часто навіть схвильованому морі. Не забувайте й про те, що за таких несприятливих обставин йому треба прорізати китову плоть на багато футів углиб, і то прорізати ніби під землею, не маючи змоги навіть заглянути в розріз, який зступається вслід за лезом, і в таких умовах він повинен уміло обминати всі непотрібні суміжні частини, а врешті перетнути хребет точно в тому місці, де він зчленовується з черепом. Чого ж дивуватись, коли Стаб хвалиться тим, що йому треба всього десять хвилин, щоб відрізати китову голову?

Відокремивши ту голову від тулуба, її залишають за кормою, прив’язану линвою, і там вона плаває, поки з тулуба не обдеруть усього сала. Після цього, якщо кит невеликий, її піднімають талями на палубу і там не кваплячись розбирають. Та з головою дорослого левіафана так учинити неможливо, бо в кашалота голова займає близько третини всього об’єму тіла, і витягати її всю з води навіть за допомогою потужних китоловних талів було б так само марно, як пробувати зважити голландську клуню на терезах ювеліра.

Коли в того кита, що його уполював "Пеквод", відтяли голову й обдерли сало з тулуба, голову підтягли талями до борту, наполовину піднявши її з води, так що велика частина її ще лишалась у рідній стихії. Весь корабель круто накренився до неї, бо її вага з величезною силою відтягувала вниз салінг грот-щогли; а кожна рея по тому борту стриміла над хвилями, мов кранова стріла, і голова, з якої стікала кров, висіла на боці "Пеквода", наче голова велетня Олоферна на поясі в Юдіфі.[109]

Коли цю роботу скінчили, настав полудень, і моряки подались обідати. На палубі, щойно такій гамірній, запанувала тиша. Важке мідне безгоміння, немов якийсь всесвітній жовтий лотос, усе ширше й ширше розгортало над морем свої безмірні, безшелесні пелюстки.

Минув недовгий час, і в це безгоміння вийшов зі своєї каюти самотній Ахав. Він кілька разів пройшовся туди й сюди по юту, зупинився, визирнув через борт, а потім повільно підійшов до грот-щогли, взяв Стабову лопатку — вона стояла там ще відтоді, як нею відрізано китову голову, — встромив її в нижню частину завислої за бортом голови, затис кінець держална під пахвою, наче милицю, і застиг, перехилившись через борт і втупивши в китову голову уважний погляд.

Та голова була чорна й загадкова; висячи серед важкої тиші, вона скидалась на сфінкса в пустелі.

— Озвись, велетенська, достойна голово, — прошепотів Ахав, — ти хоч і не маєш бороди, але поросла наче мохом, озвися, могутня голово, розкрий нам таємниці, сховані в тобі. З усіх норців на світі ти пірнала найглибше. Ця голова, що на неї тепер світить з неба сонце, рухалась серед самих підвалин цього світу. Там, де дотлівають невідомі імена й невідомі флоти, де іржа точить невисловлені надії і якорі, де в повних смерті трюмах оцього нашого корабля — Землі — баластом лежать кістки мільйонів потонулих людей, — там, у тому страхітному підводному краю, твій найрідніший дім. Ти бувала там, куди ще не спускався жоден норець-людина, жоден водолазний дзвін; ти спочивала поряд з багатьма моряками, чиї матері, що забули про сон, радо віддали б життя, аби лягти там на спочинок. Ти бачила коханців, що, обнявшися, стрибали в воду з охопленого полум’ям судна; серце коло серця, зникали вони під переможними хвилями, вірні одне одному й тоді, коли само небо неначе зрадило їх. Ти бачила, як пірати зі сповитої в глибоку темряву палуби скидали в море замордованого капітана, і він годину за годиною падав у ще глибшу темряву ненаситної хлані, а вбивці його пливли далі живі й цілі, тоді як мигтючі блискавки стрясали сусідній корабель, що міг би донести чесного чоловіка в розкриті назустріч йому нетерплячі обійми дружини. О голово! Ти бачила досить, щоб від того розкололися планети й сам Авраам утратив віру, а проте не хочеш промовити й слівця!

— Вітрило! — пролунав з грот-марса радісний голос.

— Так? Ну що ж, приємна новина, — гукнув Ахав, раптом випроставшись, і з чола його відлетіли всі грозові хмари. — Такий бадьорий окрик серед цієї мертвотної тиші міг би зм’якшити серце і комусь кращому за мене… З якого боку?

— Попереду, три румби від правого борту, сер! Несе нам свій вітер!

— Ще краще! Якби оце святий Павло простував зараз тією дорогою та приніс свій вітер у моє безвітря! О природо! О душе людська! Словами й не скажеш, як багато у вас подібного! Нема в матерії найдрібнішого атома, щоб йому не знайшлося хитромудрого відповідника в людській душі.

71

ІСТОРІЯ "ЄРОВОАМА"

Корабель і вітер летіли опліч, та вітер був прудкіший від корабля, і незабаром "Пеквод" теж загойдався на хвилі.

У підзорну трубу дедалі виразніше видно було по вельботах та по варті на марсах, що незнайомий корабель — китолов. Але курс його пролягав далеко з навітряного боку, і він мчав швидко, прямуючи, очевидно, на інші терени, тому "Пеквод" не міг надіятись на зустріч. Отож на щоглі підняли сигнальний вимпел і стали чекати, яка буде відповідь.

Тут треба зазначити, що, як і кораблі військових флотів, судна американського китобійного флоту мають кожне свій сигнальний вимпел, і всі ці вимпели разом з назвами відповідних суден зібрані в спеціальній книзі, яка є в кожного капітана. Таким чином командири китобійних суден мають змогу дуже легко розпізнавати один одного в океані навіть на досить далекій відстані.

Нарешті другий корабель відповів на сигнал "Пеквода", піднявши свій вимпел. Виявилося, що то "Єровоам" з Нентакіту. "Єровоам" змінив курс, підійшов ближче, ліг у дрейф із завітряного боку від нас і спустив на воду човен. Незабаром той човен підплив до нашого борту, та коли на Старбаків наказ спустили трапа, щоб прийняти капітана, прибулого з візитом, той махнув рукою з корми свого човна: мовляв, це зайвий клопіт. Виявилося, що на "Єровоамі" лютує небезпечна пошесть, а тому Мейг’ю, його капітан, боявся занести заразу й на "Пеквод". Хоч сам він, та й уся команда його вельбота були здорові і хоч "Єровоам" лежав у дрейфі за половину відстані рушничного пострілу і між нашими суднами котилися хвилі й віяв свіжий вітер, неприступні ні для якої зарази, та він, сумлінно дотримуючись обачливих карантинних правил суходолу, рішуче відмовився піднятись на борт "Пеквода".

Проте це анітрохи не перешкодило розмові. Зберігаючи відстань у кілька ярдів між собою й нашим бортом, човен з "Єровоама" нечастими гребками примудрявся держатись поряд із "Пекводом", що важко сунув по хвилях під самим грот-марселем (бо вітер на той час знявся вже досить свіжий). Правда, час від часу великий бурун, несподівано набігши, кидав човен трохи вперед, але веслярі зразу вправно вертали його куди треба, і тоді на хвилину перервана розмова поновлювалася. Отак вона й точилася далі, проте час від часу переривалась і з зовсім іншої причини.

Один з веслярів на човні з "Єровоама" мав зовнішність досить чудну навіть як на члена екіпажу китобійного судна, де звичайно кожен окремий член команди і в загальне враження вносить якусь буйну своєрідність. То був невисокий, кремезний чоловік з обличчям у густому ластовинні й пишною золотою чуприною. Він мав на собі довгополий каптан якогось чорнокнижницького крою, споловілого горіхового кольору, з надто довгими й через те позакачуваними рукавами. В його очах горіло глибоке, незціленне, фанатичне безумство.

Тільки-но побачивши ту химерну постать, Стаб вигукнув:

— Це він! Це він! Той самий довгополий блазень, що про нього нам розказували на "Таун-Го"!

Стаб мав на увазі дивовижну історію про "Єровоама" та одного матроса з цього корабля, яку ми почули, коли незадовго перед тим "Пеквод" зустрівся з "Таун-Го". Згідно з тією історією і з тим, що ми почули тепер, згаданий "блазень" здобув якийсь дивний вплив майже на всю команду "Єровоама". Ось що ми дізналися про нього.

Він зріс і виховався в середовищі отієї чудернацької секти шекерів, чи то трясунів, у Неск’єюні, де певний час вважався за великого пророка. На їхніх навісних таємних збориськах він кілька разів сходив з неба крізь відкидну ляду в стелі, звістуючи, що незабаром відкриється сьома чаша. Ту "сьому чашу" — баклажку, схожу на порохівницю, але наповнену, як гадали, опієм, — він носив у жилетній кишеньці. Потім на нього набігла дивна манія апостольства, і він перебрався з Неск’єюни на Нентакіт, де з характерною для маніяків хитрістю почав про людське око поводитись наче зовсім нормальна людина і прийшов найматись як новачок у плавання на "Єровоамі". Його взяли, та ледве-но корабель вийшов у море, як його божевілля розбуялось, мов буря. Габрієль на ім'я, він оголосив себе архангелом Гавриїлом і звелів капітанові стрибнути за борт. Тоді оповістив маніфест, у якому називав себе спасителем тихоокеанських островів і генеральним вікарієм усієї Океанії. Непохитна поважність, із якою він виголошував усі ці речі, загадкова смілива гра його збудженої уяви в сполученні з усіма надприродними страхіттями справжнього божевілля оповила цього Габрієля в очах матросів якимсь ореолом святості. Навіть більше: його боялись. Оскільки практичної користі на судні з нього було небагато, бо він погоджувався працювати лише коли сам хотів, то скептик капітан був би радий спекатись його; але архангел, почувши, що капітан має намір висадити його в першому ж підходящому порту, негайно повідкривав усі свої запечатані чаші й заявив, що, коли з ним так учинять, корабель з усією командою неминуче загине. І зумів так уплинути на своїх прихильників серед команди, що ті гуртом пішли до капітана й сказали йому: якщо Габрієля зсадять з корабля, то й жоден з них на ньому не зостанеться. І капітан був змушений облишити свій намір. Вони не дозволяли також кривдити божевільного в будь-який спосіб, хоч би що він казав чи робив, і, кінець кінцем, дійшло до того, що Габріель міг робити на судні, що йому заманеться. Внаслідок цього "архангел" зовсім перестав зважати на капітана та його помічників, а відколи на судні спалахнула пошесть, він почав поводитися ще зухваліше: заявив, що "моровиця", як називав він пошесть, почалася з його волі й не припиниться, поки він того не забажає.