Мобі Дік - Сторінка 66

Тому я бачив, що тут, у царстві Провидіння, настало щось схоже на міжцарів’я, бо його абсолютна справедливість нізащо в світі не погодилася б із такою кричущою кривдою. А проте, міркуючи далі, поки моя рука час від часу висмикувала Квіквега зі щілини між тушею кита й бортом "Пеквода", бо його могло затягти туди й розчавити, — міркуючи, кажу, далі, я збагнув, що таке моє становище — це достеменно становище кожної живої смертної істоти. Тільки в більшості випадків оті сіамські узи в той чи інший спосіб сполучають нас із багатьма іншими смертними. Коли збанкрутує ваш банкір — це зруйнує і вас; коли ваш аптекар помилково покладе вам у пігулки отрути — ви помрете. Звісно, ви можете сказати, що завдяки безмірній обережності можна уникнути і цих, і багатьох інших небезпек, які загрожують нам у житті. Та хоч як старанно й пильно я тримав Квіквегів "мавпячий повідець", часом він шарпав за нього так, що я мало не вилітав за борт. Ніяк не міг я забути й того, що, як не крути, в моїй владі тільки один кінець повідця[110].

Я вже сказав, що часто висмикував бідолаху Квіквега з щілини між китом і кораблем, куди він час від часу падав, бо й кит, і корабель безперестану гойдалися. Але загроза, що його розчавить там, була не єдина. Акул анітрохи не відстрашила різанина, вчинена серед них минулої ночі; знову, і навіть ще дужче приваблювані кров’ю, яка досі лишалась у жилах трупа, а тепер почала виливатись у море, ці оскаженілі хижаки роїлись довкола, наче бджоли у вулику.

І якраз серед тих акул був тепер Квіквег. Він часто, послизаючись на туші, відпихав їх ногою. В це важко повірити; але акули, що звичайно не гребують будь-яким м’ясом, дуже рідко зачіпають людину, коли їх вабить така здобич, як мертвий кит.

І все ж не було сумніву: коли вони в такому кровожерному азарті, то краще не спускати їх з ока. І тому, крім "мавпячого повідця", за який я раз у раз відтягував Квіквега від занадто близької пащі котроїсь особливо лютої на вигляд акули, було вжито й інших запобіжних заходів. Стоячи на помістку, вивішеному за бортом, Тештіго й Дагу безперестану ширяли гострими кйтобійськими лопатками над головою в Квіквега, вбиваючи ними стількох акул, скількох могли дістати. Ця їхня діяльність, безперечно, була цілком некорислива й дружня. Я визнаю, що вони зичили Квіквегові якнайбільшого добра; але вони намагалися захищати його так ревно і з таким поспіхом, що лопатки в їхніх не дуже обережних руках не раз могли скоріш відтяти ногу Квіквегові, ніж хвіст акулі, тим більше, що і Квіквега, й акул часом майже ховала від їхніх очей скаламучена кров’ю вода. Але бідний Квіквег, що, напружуючи всі сили, геть засапаний, морочився там з важенним залізним гаком, — бідний Квіквег, я гадаю, тільки посилав молитви до Йоджо, віддавши життя в руки богів свого племені.

"Ну що ж, ну що ж, любий мій товаришу й нерозлучний брате, — думав я, то натягуючи, то попускаючи повідець у такт кожній хвилі, що набігала на "Пеквод", — чи не однаково, кінець кінцем? Хіба ти — не дорогоцінний образ кожного з нас у цьому китобійському світі? Цей незглибимий океан, серед якого ти так засапався, — то життя; ці акули — то твої вороги; ці лопатки — то твої друзі; і в якій же прикрій халепі, в якій же грізній небезпеці завис ти між тими акулами та лопатками, бідолашний мій!"

Та не журись! Є в запасі для тебе й радість, Квіквегу. Бо ось, коли знеможений дикун з посинілими губами й налитими кров’ю очима нарешті видерся по ланцюгу на палубу й спинився коло борту, весь мокрий як хлющ, неспроможний стримати дрож, до нього підійшов стюард і зичливим, підбадьорливим поглядом підніс йому… що? Чарку підігрітого коньяку? Ні, підніс йому — о великі боги! — підніс йому кухоль теплуватої води з імбиром!

— Імбир? Що це запахло — імбир? — підозріливо спитав Стаб, підходячи до них. Тоді зазирнув у ще повний кухоль: — Так, справді імбир. — Постояв хвильку, ніби приголомшений цим відкриттям, спокійно підступив до здивованого стюарда й протягло вимовив: — Імбир? Імби-ир? А скажіть мені, містере Пундик, будьте такі ласкаві: в чому ж сила вашого імбиру? Невже ти, Пундику, хочеш імбиром розпалити вогонь в оцьому закоцюблому канібалові? Імбир! Та що в біса таке твій імбир! Морське вугілля? Дрова? Сірники? Губка? Порох? Що таке в біса твій імбир, — питаю, — що ти приніс оцей кухлик нашому бідному Квіквегові?.. Ні, тут не обійшлося без підлих плутнів якогось товариства тверезості,— додав він раптом і ступив назустріч Старбакові, що саме надходив з носа. — Ви погляньте на цей кухлик, сер. Або принюхайтесь до нього, коли ваша ласка. — Тоді, стежачи за виразом Старбакового обличчя, пояснив: — Стюард, містере Старбак, уже до того знахабнів, що приніс Квіквегові, коли той оце щойно піднявся на палубу з кита, оцього ось каломелю з ялапою.[111] Хіба стюард — аптекар, шановний пане? І дозвольте спитати: чи такими міхами роздмухаєш життя в напівживій людині?

— Навряд, — погодився й Старбак. — Це ж бурда, та й годі.

— Чуєш, стюарде? — закричав Стаб. — Ми тебе навчимо, як труїти нам гарпунників! Забирай геть своє аптекарське зілля! Ти, мабуть, усіх нас радий потруїти, еге? Чи, може, ти прибрав до кишені наші поліси на страхування життя, а тепер хочеш звести нас зі світу й загребти грошики, га?

— Я не винен! — гукнув Пундик. — Це тітуся Харита принесла до камбуза імбир. І наказала мені, щоб я ніколи не давав гарпунникам спиртного, а тільки отаку "імбирівку" — це так вона її називає.

— "Імбирівка"! Ось тобі, ось тобі імбирівка, шахраюго! Біжи мерщій до камбуза й принеси чогось кращого. Гадаю, що я не роблю нічого поганого, містере Старбак: адже капітан сам наказував, щоб гарпунникові, котрий працював на киті, давати грогу.

— Дарма вже, — відказав Старбак. — Тільки не бий його більше, а…

— Ет, хіба я його вдарив? Я б’ю по-справжньому тільки китів та всяку велику рибу, а це ж в’юн. Ви хотіли щось іще сказати, сер?

— Нічого, тільки піди сам із ним та візьми, що тобі треба.

Стаб вернувся з темною пляшкою в одній руці і якоюсь бляшанкою, ніби на чай, у другій. У пляшці було щось міцне, і він вручив її Квіквегові, а в бляшанці — дарунок тітусі Харити, і той дарунок був щедро пожертвуваний хвилям.

73

СТАБ І ФЛАСК УБИВАЮТЬ СПРАВЖНЬОГО КИТА,

А ПОТІМ РОЗМОВЛЯЮТЬ ПРО НЬОГО

Треба пам’ятати, що весь цей час за бортом "Пеквода" висіла велетенська голова кашалота. Але нам доведеться зоставити її там, поки не діждемося зручної нагоди заходитись коло неї. А поки що в нас є інші, невідкладніші справи, і все, що ми можемо зробити для тієї голови, — це благати небо, щоб витримали талі.

Річ у тому, що за минулу ніч і за цей ранок "Пеквод", дрейфуючи, перемістився в такі води, де видніли то там, то там латки жовтого бріту, а це було несподіваною ознакою того, що десь поблизу можна натрапити на справжніх китів, хоча, загалом кажучи, мало хто міг би припустити, що цей вид левіафанів може стрітися в цих місцях саме в таку пору року. І хоч уся наша команда звичайно гордувала полюванням на цю здобич нижчого гатунку, та й взагалі промисел справжніх китів зовсім не був метою "Пеквода", і хоч поблизу островів Крозе з судна бачили чимало китів цієї породи, але вельботів для погоні не спускали, — одначе тепер, коли ми вже вполювали одного кашалота і голова його висіла біля нашого борту, на подив усім було оголошено, що того дня, коли трапиться нагода, треба вполювати справжнього кита.

І чекати нагоди довелося недовго. Незабаром з завітряного боку побачили високі фонтани й у погоню вирядили два вельботи — Стабів і Фласків. Вони довго віддалялись від корабля, аж поки стали майже не видні з марсів. Та раптом марсові помітили, що вдалині забіліла піна на сколоченій воді, і невдовзі загукали згори, що один чи обидва вельботи, певне, загарпунили кита. Минув якийсь час, і ми виразно розгледіли обидва вельботи, що мчали на буксирі в кита прямо до корабля. Страховище підпливло до "Пеквода" так близько, що спочатку здавалося, ніби воно має якісь лихі наміри; але несподівано, закрутивши цілий вир, кит поринув за кільканадцять ярдів від борту й зник нам з очей — пірнув під наш кіль.

— Ріж! Ріж линву! — загукали з судна до човнів, бо вже здавалося, що вони ось-ось наскочать на борт і розіб’ються. Та в кадобах було ще вдосталь линви, а кит поринав углиб не дуже швидко, і на вельботах, попустивши линву вільно, налягли на весла скільки сили, щоб обминути корабель перед його носом. Якусь хвилину становище було критичне, бо вони, попускаючи линву, що тягла їх в один бік, самі веслували в інший, і ті дві супротивні сили загрожували затягти їх під корабель. Та їм досить було виграти всього кілька футів. І вони не здавалися, аж поки справді виграли їх. Ми відчули, як по кілю судна блискавично пробіг легкий дрож і натягнена линва, ковзнувши по днищу "Пеквода", з ляском вискочила з води перед самим форштевнем. Вона аж тремтіла, і бризки з неї падали на воду, наче скалки з розбитого скла. Кит теж виринув по другий бік корабля, і човни знову могли мчати вільно. Та зморений велетень уже сповільнив свій рух і, наосліп завернувши назад, обминув корабель поза кормою, тягнучи за собою обидва човни, так що вони описали повне коло кругом корабля.

Тим часом на вельботах усе вибирали й вибирали линви; нарешті, коли підтяглися до самого кита з обох боків, Стаб і Фласк почали навперемін кидати в нього списами. Отак точився той бій навколо "Пеквода", і орди акул, що доти роїлись біля кашалотового трупа, тепер кинулись на свіжу кров і жадібно всмоктували її з кожної нової рани, як ото колись спраглі іудеї припадали до джерел, що прискали з розколотої скелі за кожним ударом Мойсеевого жезла.

Нарешті зачервонів і струмінь з дихала, і кит затіпався в страхітливих передсмертних корчах, а тоді перевернувся догори черевом, неживий.

Поки обидва помічники капітана накидали линви на хвостові плавці кита і взагалі готувалися підтягувати його до "Пеквода", між ними зав’язалась така розмова:

— Цікаво мені, навіщо нашому старому здалась оця гора поганого сала, — сказав Стаб; йому гидко було й думати про те, що довелось мати справу з таким нікчемним левіафаном.

— Навіщо? — перепитав Фласк, змотуючи зайвину линви на носі вельбота. — А хіба ти ніколи не чув, що той корабель, котрий хоч раз мав з одного борту припнуту голову кашалота, а з другого — голову справжнього кита, довіку не перевернеться догори кілем?

— А чого ж воно так?

— Не знаю, але я сам чув, як про це казав отой жовтопикий привид, Федаллах, а він, здається мені, знає все про моряцькі чари.