Мобі Дік - Сторінка 84

Стаб спершу подумав, ніби то гудзики від матроських штанів, але потім виявилося, що то просто кісточки з маленьких кальмарів, забальзамовані таким чином.

Скажіть, чи не знаменний той факт, що цю нетлінну запашну амбру знаходять у самому осередді тління й розпаду? Згадайте оті слова про тління й нетління в Посланні апостола Павла до корінфян, слова про те, що ми сіємось у неславі, а в славі встаємо. І так само знайдіть у своїй пам’яті висловлювання Парацельса про те, з чого утворюється найкращий мускус. Не забувайте й того дивного факту, що не існує, мабуть, жахливішого смороду, ніж сморід тієї суміші, з якої починається виготовлення одеколону.

Я був би радий закінчити цей розділ щойно висловленими закликами, але не можу, бо дуже хочу спростувати один закид, який часто висувають проти китобоїв; те, що сказано тут про обох китів французького китолова, може в думці декотрих уже упереджених людей непрямо підтвердити той закид. Десь у цій книжці вже відкидалась огидна плітка, ніби професія китобоя наскрізь неохайна й брудна. Але треба спростувати ще одне. Кажуть, ніби всі кити погано тхнуть. Звідки ж узялося це ганебне тавро?

Я гадаю, що виникло воно тоді, коли з Гренландії до Лондона два сторіччя тому прибуло перше китобійне судно. Бо північні китобої тоді, як і тепер, не витоплювали лою з китового сала в морі, як це завжди робили й роблять на китобійних суднах у Південних морях. Ні, вони ріжуть свіже сало на маленькі шматочки й крізь шпунтову дірку набивають його в великі барила, а тоді везуть його в такому вигляді додому, бо в тих льодовитих морях китобійний сезон дуже короткий, а шторми часті й сильні, тож інакше робити й не можна. А внаслідок цього, коли вони прибувають до гренландських доків, відкривають трюми й починають розвантажуватись, під час розкопування тих китових кладовищ там стоїть запах, більш-менш подібний до того, що знявся, коли розкопували старий лондонський цвинтар, щоб закласти там підвалини пологового шпиталю.

Я гадаю крім того, що це паскудне звинувачення проти китобоїв навіяне почасти й існуванням у давнину на гренландському узбережжі голландського селища, яке називалося Шмеренбург чи Смееренберг — цієї останньої назви вживає високовчений Тумман фон Сльотта у своїй знаменитій праці про запахи — вичерпному довіднику з цього предмета. Як підказує сама назва (Smeer — жир, berg — громадити), це селище збудували для того, щоб голландський китобійний флот мав де витоплювати лій, а не віз сало заради цього аж додому до Голландії. То було згромадження печей, казанів та складів лою; і коли та фабрика працювала на повну потужність, запах там, звісно, стояв не найприємніший. Але корабля, що промишляє кашалотів у Південних морях, це зовсім не стосується: протягом усього плавання, яке може тривати й чотири роки, для того, щоб набити трюм доверху барилами з лоєм, там витрачають на саме витоплювання не більше п’ятдесяти днів. А залитий у барило й зашпунтований лій майже не має запаху. Насправді для китів, чи то живих, чи то мертвих, коли з ними поводитися пристойно, зовсім не характерний поганий запах, і впізнати нюхом китобоя, як твердили в середні віки про євреїв, неможливо. Та й як би кит міг не пахнути приємно, коли він здебільшого тішиться чудовим здоров’ям, багато рухається, завжди перебуває надворі — хоча, ніде правди діти, й не весь час на свіжому повітрі. Я кажу, що помах китового хвоста над хвилями розпускає такі пахощі, немов то якась напахчена мускусом дама прошелестіла шовками в теплій вітальні.

3 чим же мені порівняти пахощі кашалота, як узяти до уваги його величину? Хіба з пишнотою того знаменитого слона, якого, оздобивши йому ікла самоцвітами й напахавши його миррою, вивели за браму якогось індійського міста, щоб ушанувати Александра Великого.

93

ВІДРИНУТИЙ

Усього через кілька днів після зустрічі з французьким кораблем із найменш визначним членом екіпажу "Пеквода" сталась якнайвизначніща подія, до того ж якнайприкріша. Та подія поставила перед очі досі такій буйно веселій і відчайдушній команді живий невідступний прообраз тієї нещасливої долі, яка, може, судилася і їй.

Треба сказати, що на китобійному судні не всі належать до складу вельботних комднд. Кілька душ — так звані палубні — лишаються весь час на кораблі й виконують там усю потрібну роботу, поки човни переслідують кита. Загалом кажучи, ці палубні — такі самі вправні й дужі моряки, як і ті, що сидять у вельботах. Та коли серед команди є хтось недолугий, кволий, недотепний чи боязкий, то він неодмінно буде палубним. Саме так сталося на "Пекводі" з маленьким негром-юнгою, на прізвисько Піп-піп, чи скорочено Піп. Ви вже чули про нього: згадайте його бубон у ту драматичну ніч, таку зловісно-веселу.

Зовнішньо Піп становив дуже гарну пару з Пундиком: як вороний і білий поні, однакові на зріст, однакової будови, дібрані якимсь оригіналом у один запряг. Правда, невдаха Пундик був нудний і душевно тупуватий, зате Піп, хоч і надміру вразливий, углибині був дуже життєрадісний і жвавий отією симпатичною, добродушною жвавістю, такою характерною для людей його раси. Адже ніяка інша раса не вміє святкувати будь-які свята з такою легкою, буйною, невимушеною радістю. Для чорношкірих календар мав би показувати триста шістдесят п’ять Четвертих липня й стільки ж новорічних днів на рік. І не усміхайтесь так, коли я скажу вам, що це чорношкіре хлоп’я було яскравою постаттю: чорний колір теж має свою яскравість. Згадайте хоч би дзеркально-лиснючий ебен, панелями з якого обшивають покої королів. Але Піп любив життя і все, що є в житті мирного й безпечного, а тому це сповнене страхіть ремесло, в яке він хтозна-чого й нащо вліз, наче в пастку, жорстоко потьмарило його яскравість — хоча, як ми незабаром побачимо, вона потьмяніла не назавжди, а під кінець мала ще освітитися зловісними вогнями безумства і спалахнути в наших очах іще в десять разів ясніше за той природжений блиск, із яким він колись у рідній своїй Толлендській окрузі штату Коннектікут звеселяв не одну гулянку з музиками в співучий вечір, на зеленому моріжку, і хвацьким "гей-гоп!" обертав круглу чашу неба в обвішаний дзвіночками-зорями бубон. Так само, хоча в ясному світлі дня діамант чистої води на білій з голубими жилками шиї променітиме здоровим блиском, та досвідчений ювелір, коли захоче показати вам той діамант у найефектнішому світлі, неодмінно покладе його на темне тло і освітить не сонячним промінням, а якимсь штучним газовим полум’ям. Аж тоді самоцвіт сяйне отим сліпучим сатанинсько-пишним вогнем; аж тоді цей діамант, колись божественний символ кришталевих небесних сфер, заіскриться зловісно, наче викрадений з корони самого владаря пекла. Та вернімось до нашої історії.

Сталося так, що під час добування амбри кормовий весляр Стабового вельбота тяжко ушкодив руку і якийсь час не міг веслувати. На його місце тимчасово посадили Піпа.

Першого разу, попливши зі Стабом у погоню за китом, Піп, видимо, дуже нервувався, але, на щастя, того разу до нападу на кита не дійшло, отож для нього вся пригода обійшлася без ганьби, хоча Стаб, який пильно стежив за ним, згодом сказав йому, що треба зібрати в жменю всю свою відвагу, бо вона часто може виявитися потрібною.

Та коли за другим разом вони таки наздогнали кита, короткими лопатками-гребками потиху підгреблись до нього близько і всадили в нього зазубрену крицю, кит, як звичайно, скинуся з ляку, і удар хвостом припав по човну якраз під тією банкою, на котрій сидів бідолаха Піп. З несподіванки той схопився й у безтямному переляку вискочив з гребком у руках за борт, а вискакуючи, попав грудьми на ще не натягнену гарпунну линву, шарпнув її за собою й шубовснув у воду, обплутаний нею. В ту ж мить загарпунений кашалот кинувся тікати, і линва натяглася. Бідолашний Піп виринув серед піни перед носом вельбота і його невблаганно потягло вперед линвою, що обвилася кілька разів круг його огруддя й шиї.

Тештіго стояв на носі човна, охоплений запалом гонитви. Він ненавидів Піпа як неприторенного боягуза. Вихопивши вельботиий ніж із піхов, він підніс гостре лезо до линви, запитливо обернувся до Стаба й гукнув:

— Різати?

Сталося все це блискавично. Вся сценка тривала не більше як півхвилини.

Посиніле Піпове лице ніби промовляло: "Ріж, ради бога!"

— Ріж, чорти б його різали!.. — ревнув Стаб, і кит був утрачений, а Піп — урятований.

Як тільки бідний малий негр отямився, команда вельбота обсипала його докорами й лайкою. Спокійно давши цим безладним прокльонам розвіятись у повітрі, Стаб сухо, по-діловому — але ще, своїм звичаєм, напівжартома, — прокляв Піпа вже офіційно. А потім неофіційно дав йому чимало спасенних порад. Суть їх зводилась ось до чого: "Ніколи не вискакуй з човна, Піпе, хіба що…" — ну, а решта звучала досить розпливчасто, як і більшість порад, навіть наймудріших. Одне слово, девіз справжнього китобоя звучить так: "Держися човна!", але бувають і такі випадки, коли "Стрибай за борт!" звучить іще краще. А далі Стаб немовби сам урешті зрозумів, що, даючи Піпові такі щирі, чисті, не розведені водою поради, полишає йому надалі занадто широку свободу вибору — стрибати чи не стрибати, — і закінчив суворим наказом: "Держися човна, Піпе, а то, їй же богу, я тебе не підбиратиму, коли вискочиш! Це була б завелика розкіш — жертвувати китом через такого, як ти. Адже кит вартий тридцять разів стільки, як дали б за тебе в Алабамі, Піпе. Не забувай цього і більше не вискакуй". Цими словами Стаб, мабуть, непрямо натякнув на те, що хоч людина й любить свого ближнього, вона все ж таки є грошолюбною твариною, і ця риса в ній аж надто часто стає поперек дороги почуттю зичливості.

Та всі ми — під владою богів, і Піп знову вискочив з вельбота. Сталося це за майже таких самих обставин, як і першого разу, тільки на цей раз він не заплутався в линві, і коли кит рвонувся тікати, Піп залишився позаду на хвилях, ніби загублена в поспіху валіза якогось подорожнього. І Стаб, на жаль, аж надто пильно дотримав свого слова. День був чудовий, сонячний, блакитний; спокійне море лисніло на сонці, стелячись в усі боки аж до обрію, гладеньке, ніби золотобитна плівка, розплескана так, що далі вже нікуди.