Мобі Дік - Сторінка 85

Ебенова голова Піпа то пірнала, то вигулькувала з того моря, ніби чорна засушена брунька пряної гвоздики. Ніхто на вельботі не вхопився за ніж, і та голова швидко зосталася далеко позаду. Невблаганний Стаб повернувся до Піпа спиною, а кит мчав, наче на крилах. За три хвилини між Піпом і Стабом уже простелилась ціла миля безбережного океану. І з самого центру того океану бідний Піп повертав свою кучеряву чорну голову до сонця — ще одного відринутого самітника, тільки не чорного, а сліпучо-ясного, і не в морі, а в найвищих високостях.

Для вправного плавця в тиху погоду пливти по чистому морю так само легко, як на суходолі — їхати в ресорному екіпажі. Але жахлива самотність буває нестерпна. Боже, хто годен змалювати оте безмежне зосередження в собі самому посеред такого безжального, такого безкрайого обширу? Завважте, що моряки, купаючись під час мертвого штилю в чистому морі, ніколи не запливають далеко від корабля, а плавають тільки попід його бортами.

Та чи справді Стаб покинув бідного маленького негра на погибель? Ні, принаймні наміру такого в нього не було. Адже позаду пливли ще два вельботи, і він, звичайно, гадав, що вони напевне дуже скоро натраплять на Піпа й підберуть його. Правда, китобої в таких випадках, безперечно, не завжди виявляють таку турботу про веслярів, що попали в скруту через власне боягузтво, а такі випадки трапляються не дуже й рідко, і майже завжди боягуз серед китобоїв носить на собі таке саме тавро жорстокої зневаги, як і серед військових моряків або солдатів.

Але цього разу вийшло так, що на задніх вельботах не помітили Піпа: вони несподівано побачили інших китів трохи осторонь від свого курсу, звернули туди й погналися за ними. А Стабів човен був уже так далеко, і його команду так захопило переслідування кита, що кільце обрію навколо Піпа почало страхітливо даленіти. Завдяки чистій випадковості його підібрав сам "Пеквод", але від того дня маленький негр ходив по палубі корабля, ніби зовсім позбавлений розуму. Принаймні так здавалося всім. Море поглумилось над ним: зоставило на поверхні його тлінне тіло, зате втопило його нетлінну душу. Правда, не зовсім утопило: скоріше затягло живою в незмірні глибини, де перед його байдужими очима ковзали дивні образи неспотвореного первісного світу, а ота скнара-водяниця, Мудрість, показувала йому свої нагромаджені скарби, і серед радісно-жорстоких, вічно юних, невмирущих див Піп побачив незліченних всюдисущих, як сам бог, коралових комах, що зводять під склепінням вод свої гігантські світи. Він бачив ногу самого господа на підніжці ткацького верстата й розповідав про те, і тому всі на кораблі називали його безумним. Отже, безум людини — це розум небес, і, відбившись геть від усіх земних мудрощів, людина врешті приходить до тієї неземної мислі, яка розумові здається безглуздою й навісною, і тоді вона серед щастя й недолі почуває себе непохитною й незворушною, як її бог.

Ну, а Стаба не судімо надто суворо. В китобійному промислі такі речі цілком звичайні, і ви далі ще побачите, як у такій самотині опинився і я.

94

СТИСК РУКИ

Той кит, що за ним так завзято гнався Стаб, був убитий і, як годиться, прибуксируваний до борту "Пеквода", де над ним виконано всі операції, докладно описані раніше, — аж до вичерпування Гейдельберзької бочки, чи то "скрині".

Поки частина команди поралась коло цього діла, інші відтягували геть великі кадоби, щойно наповнені спермацетом, і коли настав відповідний час, цей спермацет старанно переробили, перше ніж узятись до витоплювання лою зі складеного в сальному трюмі сала, про що буде мова трохи далі.

Охолонувши, спермацет почав гуснути, і я з кількома товаришами, сівши над тією величезною Константиновою купіллю, побачив, що він збивається в дивні грудочки, які плавають у ще не загуслій рідині. Нашим завданням було знов розминати ті грудочки в рідину. Яка приємна, запашна робота! Не диво, що в давнину цей спермацет був таким улюбленим косметичним засобом. Як він очищує! Як розмочує! Як чудово пом’якшує! Всього кілька хвилин потримав я в ньому руки, і вже пальці мої стали схожі на вугрів: навіть почали зміїтись і скручуватися в спіралі.

Я сидів собі вигідно на палубі, схрестивши ноги, і після тяжкої натуги при брашпилі відпочивав під спокійним блакитним небом, а корабель під лінивими вітрилами спокійно, неквапливо плив по морю, і я занурював руки між оті м’які, делікатні круглі грудочки, просочені рідиною: вони виникли за якусь годину і тепер роздавлювалися в моїх руках, щедро випускаючи з себе своє багатство, як цілком дозрілі виноградини випускають винний сік. Я вдихав той нічим не зіпсований аромат, буквально схожий на пахощі весняних фіалок, і запевняю вас, що в ту хвилину я перебував наче на духмяних луках. Я зовсім забув про нашу страшну присягу й омивав руки й серце в тому неприступному для змалювання спермацеті. Я майже почав вірити в давній Парацельсів забобон, ніби спермацет має рідкісну властивість гасити полум’я гніву. Купаючись у тій купелі, я відчув себе божественно вільним від будь-якої лихої волі, чи дратливості, чи злоби, чи будь-чого такого.

Мни! Мни! Мни! Весь ранок до самого обіду я розминав той спермацет, аж поки сам ледь-ледь не розтанув у ньому. Я розминав той спермацет, поки мене опанувало якесь дивне потьмарення розуму і я почав несвідомо тиснути руки своїх товаришів, теж занурені в кадіб, плутаючи ті руки з м’якими грудочками спермацету. Ось які щедрі, палкі, дружні й щирі почуття пробуджує ця робота; кінець кінцем я вже потискав їхні руки, чуло дивлячись їм у очі, ніби промовляв: "О мої любі друзі, нащо нам живити один до одного якісь прикрі почуття, хай навіть найменшу нехіть чи заздрість! Ну-бо всі потиснімо один одному руки! Ні, ще більше: стиснімось самі в одну грудку, розімнімо душі свої на молоко й спермацет доброти".

Якби ж то я міг розминати той спермацет довіку! Бо тепер, коли досвід стількох прожитих років багато разів переконав мене, що завжди доводиться кінець кінцем переходити до скромнішого чи принаймні інакшого уявлення про досяжне для тебе щастя і вбачати його не в породженнях розуму, чи уяви, а в дружині, домашньому вогнищі, постелі, столі, сідлі, теплі коминка, в рідному краєві, — тепер, коли я збагнув це, я ладен був би розминати його вічно. У своїх нічних думах та видивах я бачив довгі ряди ангелів у раю, і руки кожного з них були занурені в чашу із спермацетом.

Тут, говорячи про спермацет, доречно згадати й інші споріднені з ним речі, зокрема про готування кита до витоплювання з нього лою.

Насамперед іде так званий "білок", який вирізують із ріпиці кашалотового хвоста й найтовщої частини хвостових плавців. У цій твердій масі, всуціль пророслій сухожильними волокнами — вона становить ніби вистилку для м’язів, — теж є трохи жиру. Знявши той "білок" в кита, його насамперед розрізають на поздовжні смуги зручного розміру, а тоді вже січуть дрібно. Схожа та маса на брили беркшірського мармуру.

Назву "плюм-пудинг" надали шматкам китового м’яса, які подекуди віддираються разом із сальною "ковдрою". Вони теж часто бувають дуже жирні. Ті шматки мають на диво гарний, смаковитий, привабливий вигляд. Як свідчить сама назва, їхнє забарвлення дуже соковите й строкате: тло з сніжно-білих та золотавих смужок, а по ньому густо-червоні та пурпурові цяточки. То немов рубінові родзинки в цитриновому тісті. Всупереч усякому здоровому глуздові, "плюм-пудинг" так і надить, щоб їсти його. Признаюся, що одного разу я його покуштував, сховавшись за фок-щоглою. Смак він мав більш-менш такий, як мала б, на мою думку, королівська котлета їз стегна Людовіка Гладкого[144], коли б його підстрелити в перший день сезону полювання на оленів, та ще й такого сезону, до якого б поспіло особливо вдале вино з торішнього врожаю виноградників Шампані.

Є ще одна субстанція, така дивна, що мені навіть важко точно описати її. Знаходиться вона вже під час переробляння здобичі; китобої дали їй назву "твань", і така вона й є: надзвичайно слизька й тягуча. Її дуже часто знаходять на дні кадобів, у які вичерпували зі "скрині" спермацет, після того як його добре перемнуть і зіллють. Я гадаю, що то злиплі залишки плівок, які розділяли вміст "скрині" й були порвані під час вичерпування.

Так званий "глей" — це термін, який, власне, належить мисливцям на справжнього кита, але часом уживається й тими, хто полює на кашалотів. Ним позначають темну клейку речовину, яку зішкрібають зі спини гренландського, або справжнього кита і яка густо вкриває палуби тих китоловів нижчої породи, котрі промишляють цього левіафана-плебея.

"Клешні". Точно кажучи, це слово не належить до китобійського лексикону. Але в ужитку китобоїв воно має ось яке значення. У китобоїв "клешня" — це коротка, міцна смужка, вирізана з тоншого краю левіафанового хвостового плавця. Середня товщина її — близько дюйма, а площею вона десь така, як залізна лопать мотики. Коли її ребром шкребти жирну палубу, вона діє як шкіряна швабра і якимись невідомими чи то лестощами, чи то чарами зманює за собою весь бруд.

Та коли ви хочете докладніше познайомитися з усіма тими маловідомими речами, то найкраще буде спуститися зразу до сального трюму й побалакати скільки треба з тими, хто працює там. Ми вже згадували про той трюм як про місце, де складають здерті з туші й підняті на корабель "ковдри". Коли надходить час розрубувати сало, той трюм, особливо вночі, являє очам усіх новачків моторошну картину. З одного краю в ньому залишають освітлене тьмяним ліхтарем вільне місце для робітників. Звичайно вони спускаються туди по двоє: один з пікою й гаком, а другий — з лопаткою. Китобійська піка схожа на абордажну зброю з такою самою назвою, вживану на військових кораблях. А гак — на звичайний собі човновий гак. Ним "гаковий" зачіпає сальну "ковдру" і притримує її, щоб вона не ковзала туди й сюди від хитавиці. А другий, "рубач", стоїть на самій "ковдрі" й ударами згори вниз розрубує її на чималі шматки, зручні для перенесення. Лопатка, якою він орудує, така гостра, як лишень можливо; рубач стоїть на салі босоніж, а те сало весь чає вислизає в нього з-під ніг, наче санчата на льоду. І коли він відрубає собі чи своєму напарникові котрийсь із пальців на нозі, навряд чи це дуже здивує вас.