Мобі Дік - Сторінка 88

Коли він зупинявся перед нактоузом і втуплював очі в загострену компасну стрілку, той погляд разив, наче стріла, так само загостреним напруженням думки й волі, а коли, пройшовши до грот-щогли, зупинявся там, тоді його очі пронизували, мов гвіздками, прибиту до неї золоту монету, і в них світився вираз неухильної рішучості, лише трохи відтіненої якоюсь несамовитою тугою чи навіть безнадією.

Та одного ранку, коли він завертав назад коло того дублона, його, здавалося, вперше зацікавили дивні знаки й написи, викарбувані на монеті, ніби він уперше почав тлумачити для себе на якийсь маніакальний лад те значення, що мусило таїтися в них. А якесь приховане значення таїться в усіх речах, бо інакше всі речі були б небагато варті, та й самий наш круглий світ був би тільки пустим знаком і годився б хіба на те, щоб продавати його возами для засипання вибоїн на Молочному Шляху, як ото розпродують гори під Бостоном.

А дублон той був викарбуваний з найчистішого, щирого золота, добутого десь у самому серці гордих гір, з яких на захід і на схід течуть по золотих пісках витоки не одного Пактолу[149]. І хоч тепер він був прибитий посеред усяких іржавих залізних шворнів та позеленілих мідних цвяхів, одначе, неприступний ні для якої іржі чи тліну, так само несплямлено сяяв своїм еквадорським блиском. І хоч той дублон опинився серед відчайдухів та урвиголів і щодня й щогодини до нього доторкалися їхні руки, а довгі ночі, сповиті густою темрявою, могли приховати будь-яку злодійську спробу, проте кожного ранку сонце заставало дублон там, де залишило його ввечері. Бо він був відкладений і освячений для єдиної мети, що будила святобливий страх, і хоч які моряки свавільні та розбещені, тут усі шанували його як талісман Білого Кита. Інколи вони розмовляли про цей дублон під час докучних нічних вахт, міркуючи про те, кому ж він урешті дістанеться і чи лишиться той щасливець живим, щоб його витратити.

Ці царствені золоті монети з Південної Америки — ніби медалі сонця й емблеми тропіків. На них бувають щедро накарбовані пальми, перуанські лами та вулкани, сонячні диски й зірки, екліптики, роги достатку, розмаяні знамена, і тому коштовне золото набуває ще більшої коштовності й блиску, пройшовши крізь оті монетні двори, такі по-іспанському поетичні й багаті фантазією.

Волею випадку дублон "Пеквода" належав до найпишніших зразків цих монет. По краю його кільцем бігли літери: "Republica del Equador: Quito". Отже, ця блискуча монета прийшла з країни, розміщеної на самій середині земної кулі, під великим екватором, і названої його ім’ям, і викарбувана була на схилах Андів, у краях, що не знають осені. В обрамленні з тих літер були зображені три вершини Андів: над однією з них бухає вгору полум’я, на другій — стоїть вежа, на третій — кукурікає півень, а над усім тим — дуга Зодіаку із звичайними кабалістичними зображеннями, і на вершечку тієї дуги — сонце, що входить у точку рівнодення в сузір’ї Терезів.

І ось перед цією екваторіальною монетою зупинився Ахав, привернувши тим увагу всіх.

У гірських вершинах та вежах, як і взагалі в усіх високих та гордих речах, завжди є щось від себелюбства… Ось хоч би й оці шпилі, горді, як сам Люцифер: міцна вежа — то Ахав, і вулкан — теж Ахав, і відважний, непогамовний птах — так само Ахав. А це золоте кружальце — тільки символ ще круглішої земної кулі, яка, мов чаклунське дзеркало, показує кожному тільки відбиток його власного таємничого єства. Багато труда й мало зиску судилося тим, хто хоче, щоб світ розгадав їх, бо світ і сам себе не може розгадати. Мені здається, що оце сонце, викарбуване на монеті, має червоний вид; та гляньте: воно входить у знак бур, у точку рівнодення, а всього лиш півроку тому воно вийшло з іншої точки рівнодення — з сузір’я Овна! Від бурі до бурі! Що ж, хай буде так. Людина в болях народжується, то й жити їй годиться в гризотах, а помирати — в муках. Хай же буде так! Тут недоля знайде міцний горішок для своїх зубів. Хай буде так!

— Не пальці добрих фей торкалися цього золота, ні, це пазурі самого диявола, певне, зоставили свої сліди на ньому від учора, — прошепотів сам до себе Старбак, зіпершись на фальшборт. — Наш старий, здається, читає вогненні письмена з Валтасарового бенкету. Я ніколи не роздивлявся цього дублона уважно. О, старий іде в каюту; дай-но і я подивлюся. Три високі, небосяжні шпилі над темною долиною — це ніби якийсь марний, земний символ святої Трійці. Отже, в цьому падолі Смерті всюди круг нас Бог, а над усім нашим мороком ще сяє сонце Праведності, мов маяк надії. Коли ми схилимо очі додолу, то бачимо тлінну землю темної долини, та коли підводити їх до зеніту, на півдорозі їх зустрічає сонце і дає нам утіху. Але величне сонце не завжди там: якби ми захотіли просити в нього розради опівночі, то марно б шукали його на небі! Ця монета промовляє до мене мудро, ласкаво й правдиво, і все ж таки сумно. Краще мені відійти від неї, аби Правда не збила мене з пуття.

— Що це? Тільки-но старий Могол роздивлявся її, — мовив сам до себе Стаб, стоячи коло салотопні, — а тепер і Старбак відходить від неї, і в обох такі обличчя, ніби вони кислиць наїлися. І все від того, що глянули на якусь там золоту монету. Якби це я опинився, маючи її в кишені, десь на Негритянській горі чи в Корлір-Гуку, я б не дуже довго вагався, чи витратити її. Пхе! Диваки вони, як на мій мізерний, скромний розум! Скільки я вже перебачив дублонів по всьому світу — яких завгодно: і старих іспанських, і перуанських, і чілійських, і болівійських, і колумбійських; і без ліку золотих моїдорів та пістолів, і джонів, і півджонів, і чвертьджонів. Що ж такого дивовижного в цьому еквадорському дублоні, хай йому грець? Ану, подивлюся і я. Ого! Тут справді-таки якісь диво-знаки! Адже оце ось те, що старий Боудіч у своїй "Навігації" називає Зодіаком, та й календар, що є в мене тут, у каюті, так само. Ось пошлю кого-небудь по нього. Я чув, що за допомогою Даболової "Арифметики" можна викликати диявола, то спробую з массачусетським календарем розгадати оці химерні закарлючки. Ну, ось і календар. Подивімося, що тут пишуть. Якісь чудернацькі значки і при кожному — сонце. Гм-гм-гм! Осьде вони, ось, як живі: тут тобі й Овен, чи то Баран, і Телець, чи то Бик, і Близнята, бодай не знати. А сонце все котиться від одного до другого. Ага, ось: на монеті воно якраз переступає поріг із кімнати в кімнату, а всіх тих кімнат аж дванадцять. Лежи собі, книжко! Ви, книжки, повинні знати своє місце. Бо ви даєте нам тільки голі слова та факти, а думки знайти — то вже наша робота. Так я знаю зі свого скромного досвіду, оскільки йдеться про массачусетський календар, Боудічеву "Навігацію" та Даболову "Арифметику". Ох, диво-знаки! Шкода, коли в знаках нема нічого дивного, а в дивах — нічого значущого! Ні, десь тут є ключик… стривай-но! Ага, ага! Здогадався, їй же богу! Чуєш, дублоне, твій Зодіак — це життя людини, все вміщене в один кругленький розділ, і зараз я його прочитаю прямо з книжки. Ну-бо, йди сюди, календарю! Насамперед: Овен, чи то Баран, — це хтивий псюра, він виплоджує нас на Землі. Далі — Телець, чи то Бик, цей зразу нас буцає; а тоді — Близнята, тобто Чеснота й Нечестя: ми пориваємось до Чесноти, аж де не взявся Рак — він хапає нас клешнею і тягне назад. А як відійдемо від Чесноти — там на дорозі лежить Лев, лютий звірюка: він нас кусає і б’є пазуристою лапою. Ми втікаємо й зустрічаємо Діву — то наше перше кохання. Одружуємось і гадаємо, що вже доп’яли повного щастя, аж гульк — з’являються Терези, зважують наше щастя, а йому бракує ваги. Зажурившись тим, ми враз підскакуємо, як опечені, бо нас жигає ззаду своїм жалом Скорпіон. Поки ми лікуємо вжалене місце, раптом "свись! свись!" — летять стріли: то Стрілець розважається. Не встигнув ти висмикнути з себе стрілу — відскакуй убік, бо суне Козерог, як таран. Наскакує стрімголов, збиває тебе з ніг, а тоді ще Водолій виливає на тебе цілий потоп, ти захлинаєшся, йдеш на дно і там серед Риб, скрутившися в клубочок, засинаєш навіки. Оце та проповідь, що написана високо на небі, і сонце обходить його щороку, але виходить з усіх пригод неушкоджене. Воно весело котиться там, нагорі, через усі труди й турботи, і так само робить тут, унизу, веселий Стаб. О, це навіки мій девіз: "Не скисай!" Ну, прощавай, дублоне! Та стривай: он іде малий Льодолам. Зараз я сховаюся за салотопнею й підслухаю, що казатиме він. О, о, спинився. Зараз ми щось почуємо. Ага, ага, починає.

— Нічого я тут не бачу, тільки невеличке золоте кружальце, і хто перший помітить одного певного кита, тому цей круглячок і дістанеться. То чого це всі так витріщаються на нього? Звісно, він вартий шістнадцять доларів, а це, як по два центи за штуку, дев’ятсот шістдесят сигар. Я б не курив смердючої люльки, як Стаб, але сигари я люблю, а тут їх дев’ятсот шістдесят штук. То чи не побратися й Фласкові нагору виглядати кита?..

— Не знаю, що й сказати: чи це діло мудре, чи дурне. Якщо воно справді мудре, то чому в нього такий дурний вигляд? А якщо дурне, то чого на вигляд таке мудроване? Та краще я відійду: он іде наш дідуган з Мену, отой старий кучер з катафалка, бо ким же ще він міг бути, поки не найнявся в матроси? Теж завертає до дублона. Е, ні, він підходить до щогли з другого боку, де прибито підкову… Ні, таки вернувся сюди. До чого б усе це? Тс-с! Щось мурмоче… ну й голос — наче в старого, спрацьованого млинка на каву. Треба прислухатись!

— Коли хтось вистежить Білого Кита, це буде того місяця й дня, коли сонце увійде в одне з цих сузір’їв. Я знаю ці сузір’я і знаю, як їх позначають: мені їх показала одна стара ворожка в Копенгагені років сорок тому. То в якому ж це знакові буде тоді сонце? У підкові, бо вона прибита якраз навпроти золота. А чий це знак — підкова? Це знак Лева — ревучого, жерущого Лева. Ох, кораблю, старий кораблю, як подумаєш про тебе, то тільки головою похитаєш…

— Іще одне тлумачення — все на той самий текст. Бо люди різні, а світ — один. Сховаюся знову! Он іде Квіквег… весь розтатуйований… і сам наче в знаках Зодіаку. Що ж скаже цей канібал? Їй же богу, порівнює знаки! Дивиться на своє стегно; шукає, мабуть, де там сонце — чи на стегні, чи на литці, чи в кишках, — так, як старі бабусі у глухих селах тлумачать хірургічну астрономію.