Молода гвардія - Сторінка 72

Любка не встигла ні прочитати її, пі обдумати, як саме вчинила б на її місці дочка шахтовласника. Вона швидко засунула адресу під бюстгальтер і, недбало кивнувши лейтенантові, що взяв під козирок, увійшла в передпокій. Любка чула, як дама замикала за нею двері на безліч замків, засувів та ланцюжків.

— Мамо! Хто це був? — спитала дівчинка з глибини кімнати.

— Тихше! Зараз! — сказала дама.

Любка ввійшла в кімнату з чемоданом в одній руці, з пальтом на другій.

— Мене до вас на квартиру поставили... Не заважатиму? — сказала вона, приязно поглянувши на дівчинку, кидаючи оком на квартиру, велику, добре вмебльовану, але занедбану: в ній міг жити лікар, або інженер, або професор, але почувалося, що тієї людини, для якої вона в свій час була так добре вмебльована, тепер тут нема,

— Цікаво, хто ж вас поставив? — спитала дівчинка із спокійним подивом.— Німці чи хто?

Дівчинка, як видно, тільки-но прийшла додому,— вона була в коричневому береті, рум'яна од вітру,— товста дівчинка років чотирнадцяти, з повною шиєю, щоката, міцна, схожа на гриб-боровик, в який хтось увіткнув жваві карі очиці.

1 Дуже дякую, пане лейтенант! (Нім.)

2 Одну секунду! (Нім.)

— Тамочко! — строго сказала дама.— Нас це зовсім не стосується.

— Як же не стосується, мамо, коли її поставлено до нас на квартиру? Мені просто цікаво.

— Пробачте, ви — німкеня? — спитала дама в замішанні.

— Ні, я росіянка... Я — артистка,— сказала Любка не зовсім упевнено.

Запала невелика пауза, протягом якої дівчинка все для себе з'ясувала щодо Любки.

— Російські артистки евакуювались!

І гриб-боровик, зашарівшись від обурення, виплив з кімнати.

Отже, Любці доводилось випити до дна всю гіркоту, що отруює переможцеві радощі життя в окупованій місцевості. Все ж вона розуміла, що їй вигідно зачепитися за цю квартиру і саме в тій ролі, в якій її, Любку, сприймають.

— Я ненадовго, я підшукаю собі постійну,— сказала вона. Все-таки їй дуже хотілося, щоб до неї ставилися в цьому домі приязніше, і вона додала: — їй-богу, я скоро підшукаю!.. Де можна переодягтись?

Через півгодини російська артистка в голубім крепдешиновім платті та в голубих черевичках, перекинувши через руку пальто, спустилась до залізничного переїзду в низину, що поділяє місто на дві частини, і небрукованою вулицею пішла нагору, на Кам'яний Брід. Вона приїхала до міста на гастролі й шукала собі постійну квартиру.

Розділ тридцять сьомий

Як людина обережна, Іван Федорович волів по змозі не користуватися з явок, залишених йому, в тім числі й по Ворошиловграду. Але після загибелі Яковенка, першого з територіальних секретарів, Іванові Федоровичу побувати у Во-рошиловграді конче було потрібно. Як людина смілива, він зважився скористатися з старовинного знайомства — піти до Катиної подруги, самотньої тихої жінки з нещасливим особистим життям. Звали її Маша Шубіна. Вона була кресляркою на паровозобудівному заводі і не евакуювалася з Ворошиловграда ні в першу, ні в другу евакуацію заводу тільки з любові до рідного міста: всупереч усьому і всім, вона вірила, що місто ніколи не здадуть і що вона зможе стати в пригоді.

Івап Федорович вирішив піти до Маші Шубіної за порадою дружини, вирішив це тої ж ночі, коли сидів з дружиною в погребі Марфи Корнієнко.

Взяти з собою дружину Йван Федорович не міг: вони багато років працювали у Ворошиловграді і вдвох були б надто помітні. Але й із ділових міркувань Катерині Павлівні вигідніше було залишитись тут — для зв'язку з партизанськими групами та підпільними організаціями в окрузі. І вони вирішили тоді ж, у погребі, що Катерині Павлівні краще лишитися в Марфи так, ніби вона родичка, обжитися і, коли буде змога,— влаштуватися вчителькою в одному з найближчих сіл.

А коли вони так вирішили, мимоволі їм спало на думку, що за все спільне життя вони розлучаються вперше і розлучаються в таку пору, коли — може статись — вони більше ніколи не побачаться.

Вони замовкли і довго сиділи обнявшись. І раптом відчули, що їм гарно та любо сидіти ось так, обнявшися, в цьому темному й вогкому льосі.

Як і в багатьох родинах, що склались давно й склались міцно од спільності поглядів, у трудовім житті не тільки чоловіка, а й жінки, і заради дітей,— їхній союз уже не потребував безугавного зовнішнього вияву почуттів. Почуття жило в них, приховане, як жар у попелі. Воно раптом спалахувало в дні життєвих випробувань, суспільних потрясінь, горя, радості. О, з якою силою вставали тоді в пам'яті їхні перші зустрічі в луганському саду, і цей всевладний запах акацій над містом, і в зорях небо нічне, що розкинулось над їх молодістю, і невгамовні юнацькі мрії, і радість першого фізичного взнавання, і щастя в народженні найпершої дитини, і терпкі плоди невідповідності в характерах! Які це були все-таки чудові плоди! їх звідавши, тільки слабкі душі розпадаються, сильні зростаються навік.

Для любові однаково потрібні й суворі випробування, і живі спогади про те, як воно, кохання, починалось. Перші зв'язують людей, другі не дають старіти. Велика є сполучна сила спільного шляху, коли тебе завжди хвилює почуття, яке можна висловити лише двома словами: "А пам'ятаєш?.." Це навіть не спогад. Це вічне світло молодості, поклик у дальшу путь, у майбутнє. Щасливий є той, хто зберіг це в серці своєму...

Оце от щасливе почуття охоплювало Івана Федоровича й Катю, коли вони сиділи в темному погребі Марфи Кор-нієнко.

Вони сиділи й мовчали, а в їх серці звучало: "А пам'ятаєш? Ти пам'ятаєш?.."

Особливо пам'ятним був у них день остаточного освідчення. Вони зустрічалися вже багато місяців, і, власне, вона вже все знала — знала з його одчайдушних слів та вчинків. Але вона ніяк не дозволяла йому висловитись до кінця й сама нічого не обіцяла.

Напередодні він уговорив її, щоб вона другого дня зайшла по нього в двір гуртожитку, де він жив,— він учився на обласних партійних курсах. І те, що вона згодилась, було великою перемогою: отже, вона вже не соромилась перед його товаришами,— адже в ці години, після занять, двір завжди був повен курсантів.

І вона ввійшла в двір гуртожитку, повний народу. Посеред двору курсанти грали в скраклі. Він також грав, був він в українській сорочці без шнурка, з розхристаним коміром, веселий і збуджений. Він підбіг до неї, привітався й сказав: "Підожди, зараз дограємо..." Всі курсанти в дворі поглядали тим часом на них, потім розступились, даючи їй місце, і вона стала дивитись на гру, але дивилась вона тільки на нього.

її завжди трохи бентежило те, що він невеликий на зріст, а тепер вона мов уперше побачила його всього, який він сильний, спритний, бешкетливий. Найскладніші, найви-гадливіші фігури він виносив з города однією палицею,— вона відчувала, що все це він робить задля неї. І весь той час він кепкував з противника.

Тоді саме вперше залили асфальтом Ленінську вулицю, день був жаркий, вони ступали по розм'яклому асфальту, щасливі. Він ішов поруч з нею в українській сорочці, але вже підперезаній шнурком, русяве волосся хвилями розпадалось на голові його, і він усе говорив та говорив. Він купив мимохідь з лотка сушених фініків та й ніс їх перед собою в пакуночку з газети. Фініки були гарячі, солодкі, але тільки вона сама їх їла, бо він без упину говорив. Найдужче їй запам'яталося, що на такій чудовій заасфальтованій вулиці немає урн для сміття, нікуди навіть було випльовувати кісточки, вона залишала їх у роті, сподіваючись позбутись їх, звернувши на яку гіршу вулицю.

Раптом, замовкнувши, він глянув на неї такими очима, що вона зніяковіла. І він сказав:

— От візьму й поцілую тебе зараз при всіх на вулиці! Тоді в ній озвалось перекірливе почуття, вона скоса блимнула на нього з-під вій і сказала:

— Тільки спробуй, я на тебе всі фінікові кісточки виплюну!

— А багато? — спитав він цілком серйозно.

— Штук дванадцять!

— А нумо в сад? Бігцем! — викрикнув він, не даючи їй отямитись, і схопив її за руку. І вони, сміючись, забувши про людей, побігли в сад.

"Ти пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш, яка була ніч у саду?.."

Тепер, у темному льосі, як тоді, в луганському саду, під зорями, Катя довірливо сховала гаряче обличчя десь у чоловіка між його затишним сильним плечем і шиєю та оброслою м'яким волоссям щокою. Так і просиділи вони до світанку, навіть не задрімавши.

Потім Іван Федорович на мить іще міцніше пригорнув дружину й трохи одвів лице своє й послабив руки.

— Пора, ой пора, ластівко моя, голубонько! — сказав віп. Але вона не одривала від нього обличчя. І вони сиділи

так, аж поки на волі зовсім розвиднілось.

Корнія Тихоновича з онуком Іван Федорович вирядив на Митякинську базу — дізнатися, що сталося з загоном. Іван Федорович довго вчив старого, як треба діяти невеликими групами та як створювати нові партизанські групи з селян, козаків та колишніх військових, що осіли по селах.

Поки Марфа годувала їх, якийсь дід, далекий родич Марфи, прорвався-таки через кордон малюків і нагодився в акурат на обід. Цікавий до всього, Іван Федорович так і вчепився в діда, бажаючи знати, як звичайний селянський дід розцінює теперішнє становище. Оцей дід був той тертий бувалий дід, який колись віз Кошового та його рідню, в якого перехожі німецькі інтенданти все-таки відняли буланого коника, що й вернуло його на село до родичів. Дід зразу збагнув, що має справу не з простим чоловіком, почав петляти.

— Ось, бачиш, яке воно діло... Три з гаком тижні сунуло їхнє військо. Велика спла пройшла! Червоні тепер не повернуться, ні... Та що балакать, як уже бої йдуть за Волгою, під Куйбишевом, Москву оточено, Ленінград узято! Гітлер казав, що Москву візьме на змор.

— Так я й повірю, що ти віриш у ці брехні! — з чортів-ською іскрою в очах сказав Іван Федорович.— От що, друже запічний, ми з тобою вроді одного зросту, дай мені яку-небудь одежу-обужу, а я тобі залишу свою.

— Вот оно как, гляди-ка,— по російському сказав дід, все зразу зміркувавши.— Одежку я тебе мигом принесу.

В одежині цього діда, з торбою за плечима, невеличкий Іван Федорович, сам хоч і не дід, але добре-таки оброслий бородою, увійшов до кімнатки Маші Шубіної на Кам'яному Броді.

Днійте почуття опанувало його, коли він ішов під чужою личиною по вулицях рідного міста.

Іван Федорович тут народився й працював чимало років.