Молода гвардія - Сторінка 70

- Олександр Фадєєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вітер шарпав їхні плаття. Через кілька кроків чоловік спинився.

— Темно, краще тобі повернутись,— сказав він майже пошепки.

Марія Андріївна обняла його, і так вони ще трохи постояли.

— Прощай, Машо,— сказав він і безпомічно змахнув рукою.

І Марія Андріївна лишилась, а вони пішли, батько й дочка, що не відпускала його руки. Валя повинна була вести батька, поки почне світати. А потім, хоч який він був слабий на очі, йому треба було самому добиратись до міста Сталіна, де він гадав переховатись у родичів дружини.

Який час Марія Андріївна чула ще їхні кроки, потім і кроків не стало чути. Безпросвітна холодна чорнота ворушилась довкола, але ще чорніш було в Марії Андріївни на душі. Все життя — робота, родина, мрії, любов, діти,— все це розпалось, руйнувалось, попереду нічого не було.

Вона стояла, не маючи сили рушити з місця, і вітер, свистячи, обносив плаття круг неї, і чути було, як низько-низько тихо шарудять хмари над головою.

І раптом їй здалось — вона божеволіє... Вона прислухалась... Ні, їй не примарилось, вона знову почула це... Співають! Співають "Інтернаціонал"... Не можна було визначити джерело цього співу. Він вплітався у виття вітру, в шару-

діиня хмар і разом з тими звуками линув по всьому темному світу.

У Марії Андріївни, здавалося, спинилось серце, і все тіло її забилося дрожем.

Немов з-під землі, долинало до неї:

Ми всіх катів зітрем на порох, Повстань же, військо злидарів! Все, що забрав наш лютий ворог, Щоб повернути, час наспів.

Частина друга

Розділ тридцять шостий

— Я, Олег Кошовий, вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу врочисто клянусь: беззаперечно виконувати всі завдання організації, зберігати в найглибшій таємниці все, що стосується моєї роботи в "Молодій гвардії". Я клянуся мститись нещадно за спалені, зруйновані міста й села, за кров наших людей, за мученицьку смерть героїв-шахтарів. І якщо для цієї помсти буде потрібне моє життя, я віддам його без хвилини вагань. Якщо ж я порушу цю священну клятву під катуванням чи з боягузтва, то нехай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого скарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров, смерть за смерть!

— Я, Уляна Громова, вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу врочисто клянусь...

— Я, Іван Туркенич, вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу врочисто клянусь...

— Я, Іван Земнухов, урочисто клянусь...

— Я, Сергій Тюленін, урочисто клянусь...

— Я, Любов Шевцова, урочисто клянусь...

Мабуть, він зовсім не зрозумів її, цей Сергій Левашов, коли прийшов тоді до неї вперше й постукав у вікно, і вона вибігла до нього, а потім вони розмовляли останок ночі,— хто його знає, що він таке уявив!

Принаймні перша трудність у цій поїздці в неї виникла ще тут, із Сергієм Левашовим. Звичайно, вони були давні товариші, і Любка не могла виїхати, не попередивши його. Сергій Левашов, ще коли дядько Андрій був на волі, за його порадою став на роботу в гараж дирекціону за шофера вантажних машин. Любка послала по нього хлоп'яка з вулиці,— вони всі дружили з Любкою за те, що вона характером скидалась на них.

Сергій прийшов просто з роботи, пізно, в тій самій спецівці, в якій повернувся із Сталіна,— спецівок при німцях не давали навіть шахтарям. Він був дуже брудний, стомлений, понурий.

Допитуватись, куди й чого вона їде, це було не в його звичаї, але, видно, тільки це й цікавило його цілий вечір, і він зовсім замучив Любку важким мовчанням. Нарешті Любка не витримала й нагримала на нього. Що вона йому — дружина, любов? Вона не може думати ні про яку любов, коли ще так багато всього чекає на неї в житті,— що він таке уявив, насправді, щоб мучити її? Вони просто товариші, і вона ж не повинна давати йому звіт: їде, куди треба, в родинній справі.

Вона все-таки бачила, що він не цілком вірить в її заняття й просто ревнує її, і це давало певне задоволення.

їй треба було гарненько виспатись, а він сидів і не йшов. Характер у нього був такий наполегливий, що віп міг цілу ніч не піти собі, і зрештою Любка його прогнала. Все-таки їй було б жалко, якби він увесь час без неї перебував у такому хмурому стані,— вона провела його в палісадник, і біля самої хвіртки взяла під руку, і на мить припала до нього, і втекла в дім, і зразу роздяглась, і лягла в ліжко до матері.

Звісно, дуже трудно було і з мамою. Любка знала, як тяжко буде мамі лишитися самій, такій безпорадній перед життєвими злигоднями, але маму дуже легко можна обманути, і Любка приголубилась до неї, й наспівала усякого такого, чому мама повірила, а потім так і заснула в маминому ліжку.

Любка прокинулась на світанку і, наспівуючи, стала збиратися в дорогу. Вона вирішила одягтись простенько, щоб не зіпсувати найкращу свою сукню, але все-таки найяскравіше, аби впадати в око, а найшикарнішу свою сукню з чистого голубого крепдешину, голубі черевички й мереживну білизну та шовкові панчохи вона поклала в чемоданчик. Вона собі накручувала кучері поміж двох маленьких простих дзеркал, у яких ледве можна було бачити всю голову, години дві, в спідній сорочці і в трусиках, повертаючи голову туди й сюди, і наспівуючи, і від напруження впираючись у підлогу то одною, то другою, поставленою навскіс міцною босою білою, як вершки, ногою з маленькими й теж міцними пальцями. Потім надягла вона поясок з резинками, витерла долоньками рожеві ступні і, надівши фільдеперсові панчохи тілесного кольору та кремові туфлі, обрушила на себе прохолодну шурхітливу сукню в горошках, вишнях і ще чорт знає в чім яскраво-строкатім. Тим часом вона вже щось жувала на ходу, не перестаючи мугикати.

Вона відчувала легке хвилювання, що не тільки не розслаблювало її, а й бадьорило. Зрештою, вона була просто щаслива, бо й для неї настала пора діяти, і їй уже не доведеться марнувати сили.

Днів два тому, вранці, невелика зелена машина з довгастим кузовом,— такі возили з Ворошиловграда продукти чинам німецької адміністрації,— зупинилась біля будиночка Шевцових. Шофер — солдат жандармерії — сказав щось озброєному автоматом солдатові, який сидів з ним поряд, зіскочив з машини й увійшов у будинок. Любка вийшла до нього, коли він був уже в їдальні й оглядався. Він хутко блимнув на Любку, і перш ніж він устиг що-небудь сказати, вона з якихось невловимих рис обличчя й поведінки зрозуміла, що він — росіянин. І справді, він сказав чистою російською мовою:

— Чи не дасте мені води, залити в машину? Росіянин, та ще в формі німецької жандармерії,— погано ж він тямкував, у чий дім потрапив.

— Іди ти в болото! Зрозумів? — сказала Любка, спокійно дивлячись на нього в упор широко розкритими голубими очима.

Вона, зовсім не подумавши, зразу знайшла, що сказати цьому росіянинові у військовій формі. Якби він спробував заподіяти їй щось погане, вона з вищанням вибігла б на вулицю й підняла б на ноги весь квартал, закричала б, що вона, мовляв, запропонувала солдатові взяти воду в балці, а він за це став бити її. Але цей дивний шофер-солдат не зробив жодного руху, він тільки посміхнувся й сказав:

— Грубо працюєте. Це може вам зашкодити...— Він хутко озирнувся, чи не стоїть хто позад нього, і сказав скоромовкою: — Варвара Наумівна просила передати, що дуже скучила за вами...

Любка зблідла й ступила мимохіть до нього. Та він перестеріг її, приклавши до губ тонкі чорні пальці.

Він вийшов услід за Любкою в сіни. Вона вже тримала перед собою обома руками повне відро з водою, запобігливо заглядаючи шоферові в очі. Але він не подивився на неї, взяв відро й пішов до машини.

Любка навмисне за ним не пішла, а стала наглядати в щілинку непричинених дверей: вона сподівалась вивідати дещо, коли він принесе відро. Та шофер, виливши воду в радіатор, жбурнув відро біля палісадника, скоро сів у машину, грюкнув дверцятами, і машина рушила.

Отже, Любка мусила їхати до Ворошиловграда. Звичайно, вона була зв'язана тепер дисципліною "Молодої гвардії" й не могла виїхати, не попередивши Олега. Правда, вона ще раніш визнала за можливе натякнути йому, що в неї у Во-рошиловграді є такі знайомства, які можуть бути корисні. Тепер вона сказала йому, що випала слушна нагода з'їздити. Одначе Олег не зразу дав їй дозвіл, а попросив трохи зачекати.

Як же вона здивувалась, коли всього лише через яку го-дину-дві після їхньої розмови до Любки додому прийшла Ніна Іванцова й сказала, що дозвіл є. Мало того, Ніна ще додала:

— Розкажи там, де будеш, про загибель наших людей, їхні прізвища і як їх закопали в парку. А потім передай, що, незважаючи на все те, діла йдуть угору,— так просили переказати старші. Про "Молоду гвардію" теж розкажи.

Любка не втерпіла й спитала:

— А звідки Кашук може знати, що там можна про все говорити?

Ніна, з її обережністю, вихованою ще на підпільній роботі в Сталіно, тільки плечима знизала, а потім подумала, що Любка й справді може не зважитися розповісти, що їй доручили. І Ніна сказала байдужим голосом:

— Мабуть, старші знають, до кого ти йдеш.

Любка навіть здивувалася, що така проста річ не спала їй на думку.

Любка Шевцова, як і інші учасники "Молодої гвардії", крім Володі Осьмухіна, не знала, та й не намагалась дізнатися, з ким із дорослих підпільників у Краснодоні зв'язаний Олег КОШОВИЙ. Але ПИЛИП Петрович добре знав, для чого Любку залишено в Краснодоні і з ким вона зв'язана у Во-рошиловграді.

День був холодний, хмари низько пливли над степом. Любка, не відчуваючи холоду, рум'яна од вітру, що задирав яскравий поділ її сукні, стояла на відкритому ворошилов-градському шосе, з чемоданчиком в одній руці та легким літнім пальтом на другій.

Німецькі солдати та єфрейтори з вантажних машин, що з виттям мчали повз неї по шосе, закликали її, регочучи й інколи подаючи їй цинічні знаки, але вона, презирливо примружившись, на них уваги не звертала. Потім вона побачила довгу, низької посадки світлу легкову машину, що наближалась до неї, і німецького офіцера поряд з шофером і недбало підняла руку.

Офіцер хутко обернувся всередині кабіни, показавши ви-цвілий на спині мундир,—— мабуть, хтось старший їхав на задньому сидінні.