Молода гвардія - Сторінка 84

А мати, рано й дуже зістарівшись, добра, слабосила жінка,— все коло її життя обмежувалось роботою в полі та поранням біля печі,— найбільше боялася, щоб Олександр Федорович спересердя не вигнав і не прокляв Ванюшу. І коли говорив батько, вона запобігливо кивала йому, щоб умилосердити його, а коли говорив син, вона знов-таки дивилась на чоловіка з фальшивою усмішкою, моргаючи, немовби пропонуючи йому все-таки прислухатись до сина й простити хлопцеві, хоч вони обоє, старі, бачать, як нерозумно він балакає.

Батько, в довгому піджаку поверх злинялої від прання косоворотки, стояв серед кімнати, в туфлях на напівзігнутих по-старечому ногах, в настовбурчених і залатаних на колінах, витертих штанях і, то судорожно тулячи до грудей кулаки, то безпомічно опускаючи руки, кричав:

— Я доводжу не по науці, а з життя!

— А наука не з життя? Не тільки ти, а й інші люди шукають справедливості! — одвічав Ваня з несподіваним у ньому запалом.— А ти соромишся в собі визнати хороше!

— Мені соромитись нема чого!

— То доведи, що я неправий! Криком переконати не можна. Можу змиритися, замовкнути — це так. А діяти все одно буду по совісті.

Батько зломився враз, а білясті очі його потемніли.

— Ось, Насте Йванівно,— зойкнув він,— вивчили синка... Вивчили — й більш не потрібні. Адью!..— Він розвів руками, обернувся й вийшов.

Анастасія Іванівна, дрібно перебираючи ногами, виступила за ним. Ніна, не підводячи голови, сиділа на ліжку й мовчала.

Ваня безцільно потинявся з кутка в куток і сів, не вгамувавши докорів сумління. Спробував навіть, як колись, вилляти душу віршованим посланням до брата:

Мій відданий і славний друг, Мій брат прекрасний Сашо.

Ні:

Найкращий друг, мій рідний брат...

Ні, віршоване послання не йшло на лад. Та й не можна було послати його братові.

І тоді Ваня зрозумів, що йому робити: треба піти до Клави в Нижньоолександрівський.

Олена Миколаївна Кошова потерпала ще більше від того, що не могла вирішити, чи повинна перешкодити діяльності сина, чи допомогти йому. її, як і всіх матерів, невпинно, день у день, позбавляючи здатності діяти, спати, виснажуючи душевно й фізично, накладаючи на обличчя зморшки, мучила туга — острах за сина. Інколи острах цей аж набирав тваринного характеру: їй хотілося вдертись, нагримати, силоміць одвести сина від страшної долі, яку він готував собі.

Але в ній в самій були риси її чоловіка, Олегового вітчима, єдиної глибокої й палкої любові її життя,— в ній самій клекотіло таке полум'я битви, що вона не могла не співчувати синові.

Вона часто мала на нього образу: як він може критись перед нею, перед своєю мамою, адже він був завжди такий одвертай, любовно-ввічливий, слухняний! Особливо ображало те, що її мати, бабуся Віра, була, видно, залучена до

8мови онука і теж таїлась від дочки, брат Коля, судячи 8 усього, був також причетний до змови. І навіть зовсім стороння жінка, Поліна Георгіївна Соколова, або тьотя Поля, як її звали в родині Кошових, стала тепер, здавалось, ближчою Олегові, ніж рідна мати. Як, коли, з чого це почалося?

Колись Олена Миколаївна й тьотя Поля були такі нерозлучні, що люди, знявши річ про одну, не могли не згадати й другу. Вони дружили, як можуть дружити зв'язані роботою та спільністю думок зрілі жінки, що немало зазнали в житті. А з початком війни тьотя Поля раптом замкнулася в собі $ перестала вчащати до Кошових, і коли Олена Миколаївна 8а старою звичкою одвідувала її, тьотя Поля неначе ніяковіла й через свою корову, й через те, що торгує молоком, і через те, що Олена Миколаївна може осудити її за відхід у своє, особисте, від діяльності на благо Батьківщини. І Олена Миколаївна навіть не знаходила в душі своїй змоги заговорити з Полею про це. Так їхня дружба розпалася сама собою.

А знов з'явилась Поліна Георгіївна в домі Кошових, коли в місті вже хазяйнували німці. Вона прийшла з серцем відкритим і кровоточивим, і Олена Миколаївна впізнала її колишньою. Тепер вони часто зустрічалися, щоб полегшити душу, але, як завжди, говорила більше Олена Миколаївна, а тиха й скромна тьотя Поля дивилась на неї розумними втомленими очима. І все-таки, хоч яка вона була тиха, тьотя Поля, Олена Миколаївна не могла не помітити, що вона, її давня подруга, ніби приворожила Олега. Завжди він виникав біля неї, тільки-но з'являлась Поліна Георгіївна, і часто Олена Миколаївна ловила блискавичний погляд, що зненацька мигтів між ними, погляд людей, котрі мають що сказати одне одному. І справді, коли Олені Миколаївні випадало вийти, а потім повернутись до світлиці, відчувалося, що вони, коли входила, припиняли свбю, опрічну розмову. А коли Олена Миколаївна виходила в сіни проводити подругу, та казала сором'язливо й хутко: "Ні, ні, не турбуйся, Леночко, я сама!" І ніколи не казала так, якщо її виходив проводити Олег.

Як же це все могло статись? Як можна було все це терпіти материнському серцю? Хто ж серед усіх людей на землі зможе краще зрозуміти її сина, поділити його діла й думи, захистити його силою любові в лиху годину життя? А правдивий голос підказував їй, що син уперше криється перед нею саме тому, що в ній не певен.

Як усі молоді матері, вона більше бачила хороших рис єдиної дитини, але вона справді-таки знала свого сина.

Відколи в місті почали з'являтись листівки з таємничим підписом "Молода гвардія", Олена Миколаївна не мала сумніву, що син її не тільки причетний до цієї організації, але й відіграє в ній керівну роль. Вона хвилювалась, пишалася, страждала, але не мала за можливе штучно викликати сина на одвертість.

Тільки одного разу вона ніби ненароком спитала:

— З ким ти більше дружиш тепер?

Він з несподіваною в ньому хитрістю перевів розмову ніби на продовження колишньої розмови про Лену Поздни-шеву, сказав, трохи зніяковівши:

— Д-дружу з Ніною Іванцовою...

І мати чомусь піддалась на цю хитрість і сказала нещиро:

— А Лена?

Він мовчки витяг щоденник і подав їй, і мати прочитала все, що її син думав тепер про Лену Позднишеву та про колишнє захоплення нею.

Але цього ранку, коли вона почула від сусідів про страту Фоміна, в неї мало не вирвався звіриний крик. Вона стримала його й лягла в ліжко. І бабуся Віра, незламна й таємнича, як мумія, поклала їй на лоб холодний рушник.

Олена Миколаївна, як і всі матері, ні на мить не підозрювала сина в причетності до самої страти. Але ось який був той світ, де жив тепер її син, ось яка жорстока була боротьба! Та чим же він це все спокутує? В її душі все ще не було відповіді синові, але слід було нарешті зруйнувати цю страшну таємничість,— так жити не можна!..

А тим часом син її, як завжди, охайно вдягнений, чисто вимитий, засмаглий, втягши голову в плечі, одне з яких було трохи вище за друге, сидів у сараї на койці, а навпроти нього, підмостивши полінця, сидів носатий, смаглявий і спритний в рухах Коля Сумський, і вони різалися в шахи.

Всю їхню увагу прикувала гра, лиш подеколи вони мовби побіжно обмінювались репліками такого змісту, що людипа недосвідчена могла б подумати, що має справу з запеклими злочинцями.

Сумський. Там на станції зсипний пункт... Як тільки звезли зерно першого обмолоту, Коля Миронов і Палагу-та запустили кліща...

Мовчання.

Кошовий. Хліб зібрали?

— Примушують увесь зібрати... Але більше стоїть у скиртах і полукіпках: нічим обмолотити й вивезти.

Мовчання.

Кошовий. Скирти треба палити... В тебе тура під загрозою!

Мовчання.

Кошовий. Це добре, що у вас б свої хлопці в радгоспі. Ми в штабі обговорювали й вирішили: обов'язково — осередки на хуторах. Зброю маєте?

— Мало.

— Треба збирати.

— Де ж її збереш?

— В степу. І в них треба красти,— вони живуть безтурботно.

Сумський. Звиняюсь, шах...

Кошовий. Він, брат, тобі відригнеться, як агресорові.

— Агресор-бо не я.

— А заїдаєшся, наче який сателіт!

— У мене, скорше, становище французьке,— усміхнувшись, відмовив Сумський.

Мовчання.

Сумський. Пробач, коли не так спитаю: цього підвісили не без вашої участі? Кошовий. Хтозна.

— До-обре,— сказав Коля вдоволено.— Я думаю, взагалі їх варто більше вбивати, хоч би й просто з-за рогу. І не стільки холуїв, скільки хазяїв.

— Абсолютно варто. Вони живуть безтурботно.

— Ти знаєш, я здамся, мабуть,— зважився Сумський.— Становище безвихідне, а мені пора додому.

Олег акуратно склав шахи, потім підійшов до дверей, визирнув і повернувся.

— Прийми клятву...

Не було ніякого переходу від тої хвилини, як вони сиділи й грали в шахи, але ось уже й Кошовий, і Сумський, обидва однакові на зріст, тільки Олег ширший у плечах, стояли один проти одного, опустивши руки, й дивилися нехитро й просто.

Сумський з кишеньки в гімнастерці витяг невеличкий клаптик паперу й зблід.

— Я, Микола Сумський,— тихим голосом заговорив він,— вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу урочисто клянусь...— Пойняло його аж таке хвилювання, що забринів у голосі метал, але, боячись, щоб пе почули у дворі, Сумський угамував свій голос— ...Якщо ж я порушу цю священну клятву під катуванням чи з боягузтва, то нехай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого скарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров, смерть за смерть!

— Вітаю тебе... Віднині твоє життя належить не тобі, а партії, всьому народові,— з почуттям сказав Олег і потис йому руку.— Приймеш клятву від усієї краснодонської групи...

Найголовніше — це потрапити в дім, коли мама вже спить чи вдає, буцім спить, тихо роздягтися й лягти. І тоді не треба відводити погляду від ясних та змучених очей мами і не треба вдавати, начебто нічого не змінилося в житті.

Ступаючи навшпиньках і сам відчуваючи, який він великий, він увіходить на кухню, потихеньку прочиняє двері й заходить до кімнати. Вікна, як завжди, наглухо затулені віконницями й затемнені. Сьогодні палили в плиті — в домі нестерпна духота. Каганець, поставлений, щоб не бруднити скатертину і щоб вище було, на стару перекинуту бляшану банку, вирізняє з мороку опуклості й грані речей.

Мати, завжди така охайна, сидить чогось на розібраній постелі одягнена й причесана, зчепивши покладені поміж коліна маленькі, смагляві, з потовщеними суглобами руки, й дивиться на вогник каганця.

Як тихо в домі! Дядя Коля,— він тепер майже всі дні сидить у свого приятеля інженера Бистрикова,— повернувся й спить, і Марина спить, а маленький племінник, мабуть, давно вже спить, випнувши губи.