Молода гвардія - Сторінка 87

Клаво! — тихо й урочисто сказав він, узявши її за руку.— Ми створили організацію молоді для боротьби проти загарбників, чи вступиш ти до неї?

— А ти в ній перебуваєш?

— Аякже!

— Звичайно, вступлю! — Вона приклала теплі-теплі губи до його вуха.— Я ж твоя, розумієш?

— Я прийму від тебе клятву. Ми писали її з Олегом, і я знаю її напам'ять, і тобі доведеться її вивчити.

— Я її вивчу, я ж зовсім твоя...

— Тобі доведеться організувати молодь тут і по найближчих хуторах.

— Я тобі все організую.

— Ти не стався до цього так легковажно. На випадок провалу це загрожує загибеллю.

— А тобі? —— І мені.

— Я готова загинути з тобою.

— Але я думаю, нам краще обом лишитися живими.

— Звичайно, багато краще.

— Ти знаєш, мені постелили там, у хлопців, треба йти, а то незручно.

— Ну навіщо тобі туди йти? Я ж твоя, ну, розумієш, цілком твоя,— шепотіла йому на вухо Клава теплими губами.

Ро&діл сорок п'ятий

До кінця вересня організація "Молода гвардія" на Пе(рво-майськім руднику, разом з Восьмидомиками й районом шахти № 1-біс, стала вже однією з найкрупніших підпільних груп молоді. Все, що було най діяльнішого серед молоді, яка вчилася в старших класах лервомайської школи, все залучили до організації.

Первомайці встановили свій радіоприймач і випускали зведення Інформбюро та листівки, що їх писали тушшю на сторінках шкільних зошитів.

Скільки пережили вони з цим радіоприймачем! У зовсім різних домах вони виявили давно закинуті поламані дешеві радіоприймачі — і радіоприймачі викрали. Борис Главан, молдаванин, що втік з батьками з Бессарабії й оселився в Краснодоні,— в групі його звали "Алеко",— взявся сконструювати з них один хороший радіоприймач. Але дорогою додому його з окремими частинами апаратів і лампочками схопив на вулиці поліцай.

Главан розмовляв у поліції лише румунською мовою, репетував, що поліція його родину позбавляє засобів до існування, бо весь цей матеріал йому потрібен, щоб робити запальнички, і присягався, що поскаржиться командуванню румунської армії: в Краснодоні завжди бували на постої якісь румунські офіцери з перехожих частин. На квартирі Главана знайшли кілька готових запальничок і кілька ще не дороблених,— він справді здобував на прожиття, виробляючи запальнички. І поліція відпустила цього представника союзної держави, хоч і одняла в нього частини радіоприймачів. Але він все-таки зробив радіоприймач із тих частин, які ще залишились.

Первомайці мали самостійні зв'язки з ближніми хуторами — через Лілю Іваніхіну, яка, очунявши після полону, пішла вчителювати на хутір Суходіл. Вони були головними постачальниками зброї, яку збирали в степу, роблячи інколи дуже далекі походи в райони боїв на Дінці, і крали її в німецьких та румунських солдатів і офіцерів, що спинялись на постій. Зброю цю, після того як усі юнаки-первомайці, члени організації, вже озброїлись, здавали Серьожці Тюле-ніну, і вона йшла на склад, місце якого знав тільки Серьожка та ще кілька людей.

Подібно до того, як душею всієї організації "Молода гвардія" були Олег Кошовий та Іван Туркенич, а душею організації в селищі Краснодон — Коля Сумський і Тоня Єлисеєнко, так душею організації на Первомайці стали Уля Громова й Анатолій Попов.

Толю Попова штаб призначив на командира первомай-ської групи, і з його організаційним досвідом, набутим у комсомолі, і з властивою йому серйозністю він вкладав у все, що робила молодь Первомайки, дух відповідальної дисципліни й рішучої сміливості, яка спиралась на глибоко погоджену роботу всіх товаришів.

А Уля Громова була автором усіх починань і автором більшості відозв та листівок первомайців. Тільки тепер стало видно, якого величезного морального авторитету серед подруг і товаришів набула ця дівчина ще з тої пори, коли, рівна серед рівних, вона вчилася з усіма й ходила в стен, і співала, й танцювала, як усі, і читала вірші, і водила піонерів,— висока струнка дівчина з важкими чорними косами, з очима, які то бризкають ясним сильним світлом, то сповнюються таємничої сили, скоріше мовчазна, ніж пустотлива, скоріше врівноважена, як пристрасна, але і така, і сяка заразом.

Молодості властиво судити про показне та справжнє, про живе й нудне, фальшиве й значне не на основі вивчення й досвіду, а 8 першого погляду, слова, руху. Уля не мала тепер подруг, особливо наближених до неї, вона була однаково уважна, й добра, і вимоглива до всіх. Але досить було дівчатам бачити її, обмінятися з нею двома-трьома словами, щоб відчути, що це в Улі не від душевного убозтва, а стоїть за цим величезний світ почуттів і роздумів, різних оцінок людей, різних ставлень до них, і цей світ може виявити себе з несподіваною силою, особливо тоді, коли заслужиш її моральний осуд. Від таких натур навіть рівне ставлення сприймається як нагорода,— а що сказати, коли вони хоч на мить розкриють своє серце?

І така ж рівна була з усіма юнаками. Ніхто з них не тільки не міг сказати, що вона дружніша з ним, як з іншим, жоден з них внутрішньо не смів навіть припустити цю можливість для себе. З її поглядів, рухів кожен юнак розумів, що має справу не з самолюбним перебільшенням своєї особи і тим паче не з бідністю почуття, а з тим цільним прихованим світом справжніх пристрастей, які ще не знайшли того, на кого вони виллються повною великою чистою мірою і які не можуть витрачати себе по краплині. І Уля була оточена тим неусвідомленим дбайливим і пекорисливим обожнюванням юнаків, яке припадає на долю надзвичайно сильних і чистих дівчат.

Саме тому, а не тільки тому, що вона була начитана й розумна, вона природно, вільно, навіть непомітно для самої себе владала душами подруг і товаришів первомайців.

Дівчата зібрались у сестер Іваніхіних, де вони тепер здебільшого збирались: вони робили індивідуальні пакети з перев'язувальним матеріалом для поранених.

Перев'язувальний матеріал поцупила Любка ще в тих офіцерів і солдатів медичної служби, які гуляли в неї,— вона поцупила його так, мимохідь, легковажно. Але Уля, дізнавшись про це, зразу пустила його в діло.

— Кожен з наших хлопців повинен мати при собі індивідуальний пакет, вони ж не те, що ми, їм доведеться битись,— казала вона.

І, мабуть, вона дещо знала, коли говорила:

— Дуже скоро настане час, коли ми виступимо всі. Тоді нам потрібно буде багато-багато перев'язувального матеріалу...

Насправді Уля тільки передала своїми словами те, що сказав Ваня Земнухов на засіданні штабу. А звідки йому це було відомо, вона не знала.

Так вони сиділи й робили пакети, і навіть Шура Дуброві-на, студентка, яку колись вважали за негромадську людину, за якусь просто індивідуалістку, помагала в цій роботі, бо вона з любові до Майї Пегліванової теж вступила до "Молодої гвардії". А тоненька Саша Бондарева говорила:

— Знаєте, дівчатка, на кого ми всі схожі зараз? На бабусь, що колись працювали на шахтах, а потім повиходили на пенсію чи на утримання дітей,— я на них стільки надивилась у своєї бабусі. Вони ось так само, одна по одній, зберуться, бувало, в моєї бабусі та й сидять: одна плете, друга шиє, третя пасьянс кладе, четверта допомагає бабусі картоплю чистити,— і мовчать... Мовчать, мовчать, потім одна встане, потягнеться й каже: "А що, бабоньки, гульнем?" Бабуні всміхнуться собі під ніс, а якась відкаже: "Та не гріх би й гульнути". І тут уже в них складчина, по п'яти-алтинному з носа,— дивишся, і чвертка на столі, чи ж багато їм треба, бабуням тим? Вип'ють по наперстку, попідпирають щоки ось так рукою й заспівають: "Ой ти, колечко моє позолочене..."

— Ох, уже ця Сашка, і завжди вона щось таке вигадає! — сміялись дівчата.— А чи не заспівати й нам що-небудь таке, як ті бабусі?

Та тут з'явилась Ніна Іванцова,— тепер вона вже не часто приходила просто так, посидіти з дівчатами, тепер вона завжди приходила як зв'язкова від штабу, а де він був, цей "штаб", і з кого він складався, дівчата не знали. Зі словом "штаб" пов'язувалось у них уявлення про якихось дорослих людей, що сидять десь у підпіллі, можливо, в бліндажі під землею, і стіни навкруг завішано картами, і самі ці люди озброєні, і можуть вони тут же по радіо зв'язатися з фронтом, а то навіть і з Москвою. І от прийшла Ніна Іванцова і викликала Улю на вулицю, і дівчата вже розуміли, що, значить, Ніна прийшла з новим завданням. І справді, незабаром Уля повернулась і сказала, що вона повинна йти. Потім вона покликала Майю Пегліванову й звеліла їй, щоб індивідуальні пакети дівчата розібрали по домівках, а штук сім-вісім щоб однесла вона до Улі, бо можуть незабаром знадобитись.

Не минуло й чверті години, як Уля, підібравши спідницю й перекинувши через тин спочатку одну, потім другу довгі стрункі ноги, перелізла із свого садочка в садок Попових, де на пожухлій травичці в тіні під старою вишнею лежали один проти одного на животах Анатолій Попов, в узбецькій шапочці на вівсяного кольору волоссі, і Вітя Петров, з непокритою темною головою, і вивчали карту району.

Вони здалеку помітили Улю, і, коли вона підійшла до них, вони, тихо перемовляючись, продовжували дивитися в карту. Уля недбалим рухом витнутої кисті руки закинула за спину коси, що були впали їй на груди, і, обібравши по ногах спідницю, присіла біля них навпочіпки, стуливши коліна, і теж стала дивитися в карту.

Справа, вже відома Анатолієві та Вікторові, заради якої викликали Улю, була першим серйозним випробуванням для первомайців: штаб "Молодої гвардії" доручив їм визволити військовополонених, що працювали в лісгоспі на хуторі Погорілому.

— Охорона далеко живе? — поспитав Анатолій.

— Охорона живе праворуч від дороги, уже в самому хуторі. А барак на одшибі, ліворуч, біля гаю того, пам'ятаєш? Там раніше склад був. Вони тільки нари зробили та обгородили дротом. І один лише вартовий.. Я думаю, охорону вигідніше не чіпати, а зняти вартового... А жаль: добре б їх усіх передавити,— сказав Віктор з лютим виразом.

Віктор Петров дуже змінився, відколи загинув його батько. Він лежав у темній оксамитній курточці і, похмуро поглядаючи на Анатолія сміливими очима, гризучи суху бадилинку, міркував:

— Вночі полонені на замку, але можна взяти Главана з інструментом, він усе впорає нечутно.

Анатолій звів очі на Улю.

— Як ти гадаєш? — спитав він.

Хоч Уля й не чула початку розмови, вона з тим миттєвим розумінням з півслова, розумінням, яке з самого початку їхньої діяльності встановилося в них само собою, зразу збагнула суть того, на що ремствував Віктор.

— Я Вітю дуже добре розумію: правда, хотілось би знищити охорону.