Моральні листи до Луцілія - Сторінка 34

Як сонце затемнює своїм сяйвом дрібні смолоскипи, так і доброчесність своєю величчю прибиває, розпорошує всілякі болі, тяготи, кривди, й де тільки вона заблисне, там одразу згасає все те, що чуже їй. Хоч би які на неї впали біди, вона безслідно поглине їх, як перелітну зливу — море.

А щоб ти пересвідчився, що це саме так, то зверни увагу на доброчесну людину: вона завжди поривається до всього прекрасного. І хай дорогу перетне їй кат, хай мучитель наготує розпечене залізо,— вона стоятиме на своєму й думатиме не про те, що доведеться перетерпіти, а що потрібно робити, і тій роботі, якщо вона почесна, довіриться так, як довіряється комусь порядному й доброму: вважатиме її корисною для себе, безпечною, щасливою. Почесне, хоч тернисте й обтяжливе діло сприйматиме, як сприймає доброчесну людину, що знесилена, виснажена вбогістю або вигнанням. А тепер візьми доброчесну людину, що купається в багатствах, і зістав її з тією, у якої нема нічого, окрім тих багатств, що в ній самій: одна й друга людина — однаково доброчесні, дарма що неоднакові їхні долі. Отож, як я вже казав, судити слід так само і про вчинки, й про людей: однакової похвали гідна доброчесність як у того, хто міцний і вільний, так і в людині кволій, ув'язненій. Тож і свою доброчесність не більше хвалитимеш тоді, як доля дозволить їй селитись у твоєму здоровому, непошкодженому тілі, й не применшуватимеш її достоїнства, якщо те тіло буде скаліченим; інакше це б означало, що ти, дивлячись на рабів, оцінюєш господаря. Адже все те, над чим має владу випадок, приміром, багатство, тіло, почесті — всі ті речі хисткі, плинні, минущі; вони раз по раз вислизають із рук. Інша річ доброчесні діяння: вони вільні, нездоланні; до того ж було б неправильно завзятіше до них пориватися тоді, коли доля їх схвалює, а сахатися,— коли щось вороже стоїть їм на заваді. Спонукання у вчинках — це те ж саме, що приятелювання серед людей. Гадаю, доброчесну людину, котра ще й заможна, ти не любитимеш більше, ніж убогу; міцну й кремезну — більше, ніж хирляву й хворобливу. Значить, і того діла, котре спокійне й миле, ти не прагнутимеш більше, ніж того, що може завдати тобі чимало труднощів та мороки. В іншому разі з-поміж двох однаково доброчесних людей ти більше горнутися будеш до прилизаного й напахченого, ніж до запорошеного й кошлатого; врешті, дійдеш до того, що більше поважатимеш цілковито здорового, чиє тіло не зазнало жодних пошкоджень, аніж, скажімо, одноокого, немічного. Ну, а далі сягнеш своєю вередливістю такої межі, що з двох однаково справедливих і розважних волітимеш товариство буйноволосого, кучерявого. Якщо двоє рівні доброчесністю, то в усьому іншому різниці взагалі не видно, бо вона стосується навіть не частин, а чогось цілком випадкового. Який батько аж так несправедливо судив би про своїх дітей, що здорового сина більше б любив, ніж хворовитого; високого й стрункого — більше, ніж недорослого, присадкуватого? Не кладуть же й звірі жодної різниці між своєю малечею: лягають, щоб усіх їх однаково годувати. Порівну й птахи розподіляють поживу між своїм виводком. Улісс так само поривався до скелястої Ітаки, як Агамемнон(6) — до золотоверхих Мікен. Вітчизну ж любимо не через те, що вона велика, а через те, що вона — вітчизна. До чого, спитаєш, усе це? А до того, аби ти знав, що доброчесність на всі свої діла дивиться однаково прихильним оком, наче на своїх малят; до всіх вона ласкава, та особливо до тих, котрі трудніші, як, зрештою, й батьки більшу любов виявляють до тих дітей, котрих жаліють. Так і доброчесність: ті свої діла, котрі бачить у їхніх стражданнях, в утисках, не скажу, що більше любить, але, за звичаєм добрих батьків, більше до них горнеться, більше зігріває їх своєю ласкою.

Але чому одне благо не буває більшим від другого? Та тому, що не буває чогось догіднішого від догідного, чогось рівнішого від рівного. Як не можна сказати, що ось ця річ рівна якійсь іншій речі в більшій мірі, ніж ота, так і не можна сказати, що ось це — чесніше від он того. Отож, якщо природа всіх чеснот однакова, то й три роди благ однаково рівні між собою. Скажу так: помірно радіти й помірно страждати — однаково рівні блага. Радість когось одного не переважить стійкості духу когось іншого, хто стлумлює під тортурами стогін. Перші блага гідні того, щоб їх бажати, другі — щоб їх подивляти, але і ті, й інші залишаються рівними: хоч би скільки було страждань у другому випадку, вони перекриваються настільки ж більшою мірою блага. Хто все-таки вважає їх нерівними, той, не помічаючи самих чеснот, бачить лише зовнішнє. Справжні блага однакові у своїй вазі, у своєму розмірі. У несправжніх — багато пустоти. Тому-то, буває, вони ваблять око своїм блиском, величчю, а візьмеш на вагу — стане явним обман.

Так воно є, мій Луцілію: що нам дораджує здоровий глузд, те стійке, вічне, те зміцнює нашу душу, підносить її, щоб вона ніколи вже не покидала тих вершин. А що хвалять бездумно, що є благом в уяві юрби, те лише роздуває безглуздих оманливою веселістю. А чого нерозумні жахаються, мовби то було зло, те сковує переляком думку, жене їх наосліп, як примарна небезпека — звірів. Одне й друге без причини і ширить душу радістю, і стискує її страхом: одне не заслуговує тієї радості, друге — страху. Один тільки розум незмінний, непохитний у своїх судженнях, бо він не слугує відчуттям, а повеліває їм. Розум рівний розуму, як правильне — правильному. Отже, й доброчесність рівна доброчесності, оскільки вона — це правильний розум. Будь-яка чеснота — це розум. Якщо вона — розум, значить, вона правильна. А якщо правильна, то тим самим рівна будь-якій іншій. Який розум, такі й дії. Тож і вони рівні: будучи подібні до розуму, вони подібні й між собою. Коли стверджую, що дії подібні між собою, то маю на увазі, що вони подібні з огляду на їхню чесність і правильність. В усьому іншому різниця може бути дуже великою, залежно від того, на що ті дії спрямовані: вони можуть відбуватися як на широкій, так і на вузькій ниві, можуть стосуватися чогось славного або безславного, можуть бути пов'язані з багатьма або лише з кількома людьми. Але всіх їх об'єднує те, щі є в них рівним: вони благородні. Так само й доброчесні люди рівні між собою саме з огляду на те, що вони доброчесні, хоча відрізняються між собою і щодо віку: один старший, інший молодший; і щодо вигляду: один гарний, інший непривабливий; і щодо долі: один багатий, інший вбогий; один шанований, можновладний, знаний цілим містам і народам, інший — мало кому відомий, замкнений у собі. Але саме те, що вони доброчесні, робить їх рівними між собою.

Відчуттям не дано судити про те, що є благом, а що злом; вони не знають, що корисне, а що некорисне. Вони можуть висловлюватися лише тоді, коли та чи інша річ — перед ними. Вони ні майбутнього не передбачають, ані не пам'ятають минулого; не відають, що таке послідовність. А тим часом саме вона — це та основа, з якої висновується впорядкована низка всього того, що й дає у своїй сув'язі єдність життя, яке пливе правильним річищем. Отже, розум — це суддя добра і зла. Нехтуючи всім чужим, зовнішнім, він уважає випадковим, нічого не вартим усе те, що не є ні благом, ані злом; зате всяке благо для нього —— в душі. Врешті, деякі блага, що їх прагнемо з твердим наміром,— такі як перемога, добрі діти, щастя вітчизни — він ставить у перший ряд; деякі, що проявляються лише в нещасті, наприклад, рівновага духу протягом болісної недуги чи під час вигнання — у другий; третьорядні блага — проміжні: вони і не узгоджуються з природою, і не суперечать їй, наприклад, уміння скромно ходити, пристойно сидіти; адже сидіти — це не менше відповідає нашій природі, ніж стояти чи проходжуватися. Два перші роди благ різняться між собою. Адже втішатися добротою дітей, щастям вітчизни — це згідне з природою; і навпаки: мужньо переносити тортури, нехтувати спрагою, коли хвороба випалює нутрощі,— суперечить природі.— "То як це так? Виходить, деякі блага суперечать природі?" — Аж ніяк. Природі суперечить іноді лише те, в чому проявляється благо. Зазнавати ран, пектись під розпеченим залізом, усихати від якоїсь недуги — все це супротивне природі, але зберігати серед усіх тих бід незламність духу — це вже згідне з природою. Одне слово, сама, так би мовити, матерія блага — те, в чому воно знаходить свій вияв, буває деколи супротивне природі, але благо як таке — ніколи. Адже немає блага поза розумом; розум же йде за природою.

"То що таке розум?" — Наслідування природи.— "А що таке найвище благо для людини?" — Поводитися згідно з природою.— "Але ж немає сумніву, що щасливішим є ніколи не скаламучуваний мир, аніж той, що добутий великою кров'ю; немає також сумніву, що більшим щастям є непідірване здоров'я, ніж те, до якого ми повернулися після важкої, вкрай небезпечної хвороби завдяки терпеливості чи якійсь іншій силі. Отже, годі сумніватися, що радість — більше благо, ніж терпелива до тортур, до ран та до вогню душа".— Зовсім ні! Все, що випадкове, дійсно дуже різниться між собою, але подумай, чому різниться. Бо його оцінюють користю, яку має та чи інша людина від того випадку. Зате всі блага переслідують лиш одну мету: бути згідними з природою. У тому вони й рівні між собою. Коли в сенаті всі разом погоджуємося з чиєюсь думкою, то не можемо сказати, що ось той погоджується більше, а он той — менше: всі йдемо за тією думкою. Те саме скажу про чесноти: всі вони згідні з природою; те ж саме — й про блага: всі вони згідні з природою. Один помер молодим, другий — старим, а ще хтось — немовлям, тільки-но вгледівши світло денне; всі вони в однаковій мірі були смертними, хоча одним смерть дозволила прожити довше, другим зітнула життя в його цвіті, іншим — сам його пагінчик. Один згаснув за столом, у другого сон непомітно став смертю, третій видихнув душу в любовних утіхах. Додай інших: кого протнув меч, хто помер від укусу змії, кого привалив трухлявий будинок, кого повикручувало повільне всихання жил. Одним випав, якщо так можна сказати, кращий кінець, іншим — гірший, але смерть для всіх була смертю. Йшли до неї по-різному, прийшли — однаково. Смерть не буває більша чи менша: в усіх випадках вислід у неї один — кінець життя.