Моральні листи до Луцілія - Сторінка 36

То що скажеш йому: "Зичу того, чого сам собі зичиш", чи "Співчуваю тобі", чи радше "Щасти тобі в твоєму ділі"? Тут мені спадає на думку наш Деметрій: спокійне, без наскоків фортуни життя він називає "мертвим морем". Не мати нічого такого, що сколихнуло б тебе, розворушило якоюсь небезпекою, якимсь нападом, де б ти міг випробувати силу твого духу, а лишень віддаватися застиглому, мов та гладінь, дозвіллю — це вже не спокій, а мертве безвітря. Стоїк Аттал полюбляв повторювати такі слова: "Я волію, щоб фортуна прийняла мене у свій табір, ніж у свої хороми. Я страждаю, але мужньо — і це добре. Я гину, але мужньо — і це добре". Послухай Епікура — той скаже: "Це солодко!" Все ж до такої почесної і суворої справи я нізащо б не приклав такого м'якого слова. Я згоряю, але не піддаюся. Чому б я не вважав це бажаним? Не те, що мене палить вогонь, а те, що він мене не перемагає. Нема нічого достойнішого, нічого прекраснішого, ніж доброчесність. І все те, що робиться з її волі,— благо, а значить — бажане.

Бувай здоров!

ЛИСТ LXVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Приєднуюсь до твого рішення: заховайся в дозвілля , але й дозвілля своє заховай. І знай: ти зробиш те, якщо й не за приписами стоїків, то вже напевно за їх прикладом. А втім, зробиш і за приписом, та й зможеш довести це сам собі й будь-кому іншому. Ми ж і не всякими державними справами велимо займатися, не завжди й не безконечно. До того ж ми вказали мудрецеві державу, яка гідна його,— весь світ. Отже, навіть відійшовши від справ, мудрець не відмежується від держави; скажу більше: покинувши свій закуток, він вийде, можливо, до величніших, розлогіших обріїв, а злинувши до небес, побачить, на якій низині ті сенаторські чи суддівські крісла, на яких він сидів. Добре запам'ятай собі таку річ: мудрець найдіяльнішим є саме тоді, коли перед його очима постане все небесне й людське. А тепер повернуся до поради, яку я давав тобі на початку,— щоб твоє дозвілля нікому не було відомим. Так ось: не варто муляти людям очі словами "філософія" чи "спокій". Подай свій намір якось по-іншому: покличся на слабке здоров'я, на нездужання й навіть на лінощі. Похвалятися дозвіллям — пусте марнославство. Деякі тварини, аби не віднайшли їх, заплутують свої сліди перед самою норою. Так і тобі треба повестися, коли хочеш позбутись постійних переслідувачів. Так воно вже є на світі: проминаємо те, що на виду, а нишпоримо там, де щось приховане, загадкове. Злодієві не дає спокою те, що під замком; що доступне, те видається нічого не вартим. Зломлювач минає незамкнені двері. Таким є назагал весь люд, таким є кожен невіглас: норовить прослизнути у приховане. Тому-то краще не хизуватися своїм дозвіллям. Але надто вже ховатися і зовсім не показуватись людям на очі — теж своєрідне хизування. Один зарився десь у Таренті, другий замкнувся в Неаполі, інший роками не виходить за поріг свого дому. Цілу юрбу збирає довкола своєї особи той, хто своє дозвілля перетворив на легенду.

Ти не для того відійшов на дозвілля, щоб люди говорили про тебе, а для того, щоб ти сам із собою говорив. Запитаєш, про що? А про те, чим так радо гостримо язики, обмовляючи інших,— про себе погано говори сам з собою: так привчишся і мовити, й вислуховувати правду. Але найпильніше розмірковуй над тим, у чому відчуваєш найбільшу свою слабість. Кожен добре знає вади свого тіла. Отож, один розвантажує свій шлунок блюванням, другий, навпаки, підтримує його частою їжею, третій, час од часу голодуючи, мовби вичерпує з себе зайве, висушує тіло. Кому дошкуляє біль у ногах, той утримується від вина й купалень. Запобігаючи тому, що нас часто непокоїть, ми недбалі до всього іншого. Забуваємо, що й наш дух має свої нездорові ділянки — треба подбати й про них. Чим я зайнятий на дозвіллі? Лікую свою болячку(2). Коли б я показав тобі набряклу ногу, посинілу руку або стягнуте сухими жилами стегно, ти б дозволив мені не рухатися з місця й лікувати хворобу. Але ж небезпечніша недуга — та, якої не покажеш: у душі назбиралося слизу, душа запалилася. Тільки, прошу тебе, не треба похвал, не треба окликів: "От хто великий муж! От хто, знехтувавши світом, засудивши все божевільне в людському житті, геть утікає від нього!" — Нічого я не засудив, окрім самого себе. І дарма б ти загостив до мене в надії на якусь користь. Помилився б той, хто б сподівався тут на якусь допомогу: не лікар у тій оселі, а хворий. Волію, щоб ти сказав на відході: "Я гадав зустріти щасливу, вчену людину, вже й вуха нашорошив, та ошукався — нічого не побачив, нічого не почув із того, що виправдало б мої надії, заради чого б я повертався". Якщо ти й подумаєш, і скажеш таке, то, значить, твої відвідини не були зовсім марними: я хочу, щоб ти вибачив мені те моє дозвілля, а не заздрив йому.

"І все ж,— посміхнешся,— це ти — Сенека — радиш мені поринути у спокій? Це ти скочуєшся до епікурейських засад?" — Я бажаю тобі того спокою, щоб ти зайнявся важливішими, прекраснішими справами, ніж ті, що ти залишив: стукати до дверей пихатих можновладців, складати списки бездітних дідусів, мати вирішальний голос на форумі — все це, хоч і переваги, але такі, що будять заздрість, такі, що хутко проминають, а ще, коли справедливо їх оціниш,— попросту брудні. Хтось там значно випереджує мене прихильністю форуму, хтось інший — військовою вислугою і здобутою завдяки їй високою посадою, а ще хтось — юрбою клієнтів. Що ж, я не від того, щоб усі брали наді мною гору, аби лиш я взяв гору над фортуною. В натовпі ж навіть не дорівняю їй — настільки перед нею никне загал. Якби-то ще давно колись ти був готовий іти такою стежкою! Якби-то про щасливе життя ми думали ще перед тим, ніж замаячить перед нами смерть! То хоч тепер не гаймо часу! Хоч досвідові нині повірмо, якщо вже не вірили колись розумові, що чимало речей є не тільки зайвими для нас, але й ворожими. За звичаєм тих, які пізно рушили в дорогу й хочуть поспіхом надолужити втрачений час, приострожмо коней! Вік, якого ми сягнули, якнайкраще надається для занять філософією: життя відшумувало; пороки, такі невгамовні в літа палкої юності, самі вже вляглися, а незабаром — таки погаснуть.— "Ну, а коли,— запитаєш,— пожинатимеш плоди тієї науки, за яку взявся на відході, та й для чого вона знадобиться тобі?" — А для того, щоб я краще міг відійти! Не сумнівайся: для розважності найкращим є той вік, що приборкав себе не одним випробуванням, неодноразовим, тривалим каяттям і, вгамувавши пристрасті, прийшов, нарешті, до рятівних засад. Ось вона, пора володіти тим великим благом! Хто прийшов до мудрості старим, того привели до неї роки.

Бувай здоров!

ЛИСТ LХІХ

Сенека вітає свого Луцілія!

Я б не хотів, аби ти захоплювався переміною місць і так от стрибав то сюди, то туди. Насамперед тому, що такі часті мандрівки — ознака нестійкого духу. Дозріти для дозвілля можна лише тоді, коли перестанеш озиратися та блукати. Хочеш погамувати дух — поклади край тому гасанню свого тіла. Тут істотно допоможе тобі тривале лікування: не треба переривати спокою, з яким приходить забуття раніше прожитих років. Дай змогу твоїм очам відучитись од бездумного споглядання, дай змогу вухам звикнути до рятівних слів. Але з кожним кроком натраплятимеш на щось таке, що додаватиме вогню до пригаслих пристрастей. Як закоханий, що надумав позбутись виснажливої жаги, мусить уникати всього, що нагадує про жадану особу (ніщо ж бо з новою силою не спалахне швидше від любові), так і той, хто хоче відкинути колишні бажання, повинен одвертати і свої очі, й вуха від усього того, що полишив і чого недавно так палко прагнув. Пристрасть — як той бунтівник: куди лиш не повернеться, всюди знаходить поживу для нового заколоту. Нема зла без відповідного завдатку: жадобу розпалює багатство, розкіш наперед смакує незчисленні, різноманітні насолоди, марно-славність — пурпурову одежу, оплески й здобуту завдяки їм могутність і все, що ця могутність може. Пороки зваблюють тебе нагородою, а тут доведеться жити безкорисливо. Століття ледве чи вистачить, аби вигодувані таким тривалим потуранням пороки присмиріли, схилились під ярмом, а що, коли й перервами ділитимемо такий мізерний відтинок життя? Лише завдяки невсипущій зосередженості, та й то заледве, можемо довести ту чи іншу річ до досконалості.

Хочеш послухати моєї ради? Про одне лиш думай, до одного лиш готуй себе: добре зустріти смерть, а коли схилять обставини,— то й самому вийти їй назустріч. А зрештою, яка різниця, чи смерть іде до нас, чи ми — до неї?.. А ще мусиш усвідомити собі глупоту і брехливість такого-от просторікування: як то, мовляв, добре померти своєю смертю! А хіба можна померти чужою смертю? Окрім того, не забувай думати й про таке: ніхто не помирає не в свою годину. Отож, із свого часу ти й хвилини не втратиш, бо те, що залишаєш після себе,— вже не твоє.

Бувай здоров!

ЛИСТ LXX

Сенека вітає свого Луцілія!

Після тривалої перерви я знову побачив твої Помпеї — і перед очима постала моя молодість. Що я робив там юнаком, те, здалось мені, можу робити й тепер, або принаймні робив усе це не давніше як учора. А тим часом, Луцілію, ми пропливаємо наше життя. Як у морі, за словами нашого Вергілія, "і землі, й міста відступають"(1), так у тому потоці невтримного часу я вже поховав за обрієм спочатку дитинство, потім юні літа, опісля ту пору, що на межі між ними,— що поміж юністю і старістю, врешті,— найкращі роки самої старості; недавно ж замаячів переді мною кінець, спільний для людського роду. Ми дивимось на нього —— яке безглуздя! — як на урвище, а це — гавань, якої іноді мусимо шукати самі, але відмовлятися від неї не повинні ніколи. А якщо когось і приб'є туди хвиля ще замолоду, то нарікати на це — все одно що скаржитись на достроково закінчене плавання. Одного, як сам знаєш, то якісь незрозумілі вітри, мов забавляючись, надовго затримують у морі, то безвітря норовить занудити цілковитою тишею, другого, навпаки, впертий подув жене з такою швидкістю, мовби сам себе хотів випередити. Отаке й з нами: одних людей життя вмить загнало туди, куди все одно б їм довелося прийти, хоч би як гаялись у дорозі, інших таки добре намордувало й виснажило. Врешті, ти знаєш, не завжди варто так цупко триматися життя, адже благом для нас є не просто жити, а добре жити.