Моральні листи до Луцілія - Сторінка 37

Отож, мудрець живе не скільки може, а скільки повинен жити. Він зважить на те, де йому випало жити, з ким, як, у яких заняттях, одне слово, він завжди думає про те, як має жити, а не скільки. Якщо тяготи надто вже пригнічують його, надто скаламучують йому спокій, то він сам себе відпускає на волю і робить це не в крайній необхідності: тільки-но доля почне видаватися підозрілою, він пильно озирається, чи не пора закінчувати. Йому байдуже, чи самому собі заподіяти смерть, чи діждатися її, чи пізніше це станеться, чи скоріше. Він не боїться великої втрати: смішно перейматися втратою того, що тікає од нас крапля по краплі. Чи нині помремо, чи завтра — це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано — ось що важливо. А добре померти — це уникнути небезпеки прожити погано. Тому-то вкрай боягузливою видається мені відповідь того родосця(2), якого тиран кинув у яму й годував, мов звіра, відповідь на чиюсь пораду взагалі відмовитися від їжі: "Поки людина живе, то повинна жити навіть найменшою надією". Якщо в тих словах правда, то, виходить, життя треба купувати за будь-яку ціну. Хай дійсно вигода буде велика й очевидна, але заради неї я ніколи не зганьблю себе визнанням своєї слабості. Невже радше думатиму про те, що фортуна має повну владу над живим, аніж про те, що вона не владна над тим, хто вміє піти з життя?

Іноді ж мудрець, хоч перед ним очевидна смерть, хоч і знає, яку страту йому визначено, не докладатиме до неї рук. Нерозумно шукати смерті зі страху перед смертю. Кат надійде — чекай! Навіщо його випереджувати? Яка потреба брати на себе жорстокість, якою має зайнятися інший? Чи ти заздриш своєму катові, чи жалієш його? Міг же Сократ відмовитись від їжі й закінчити життя голодом, а не отрутою, але він провів тридцять днів у в'язниці, чекаючи на смерть,— ні, не з тією думкою, що, мовляв, усе ще може трапитись, не тому, що в такому довгому проміжку часу чимало товпиться надій,— а щоб не порушити законів, щоб і наостанку друзі могли натішитися бесідою з Сократом. Та й що б могло бути безглуздішим, ніж нехтувати смертю, а трутизни — боятися? Скрі-бонія(3), поштива жінка, була тіткою Друза Лібона(4), юнака настільки загонистого, наскільки благородного: він мітив так високо, як ніхто не міг би ні в тодішній, ні ще в якийсь інший вік. Так-от, коли його вже хворим винесли з сенату на лектиці, майже без супроводу (всі близькі безчесно відступились од нього, вважаючи його вже не тільки засудженим, але й страченим), він став міркувати, як тут бути: самому заподіяти собі смерть чи вичікувати на неї. Тоді Скрібонія: "Яка тобі,— каже,— приємність брати на себе чужий обов'язок?" Але не переконала його. Друз таки покінчив з собою, та й не без причини: якщо засуджений ворогом до страти на третій чи то на четвертий день усе ще живе, то він зайнятий мовби вже не своїм, а чужим ділом.

Отже, годі винести загальний суд про те, як ми повинні вчинити, коли якась незалежна від нас сила розпорядиться про нашу смерть: маємо відразу прийняти її чи ждати на неї; чимало є такого, що може потягти нас і в один, і в другий бік. Якщо одна смерть пов'язана з муками, інша — проста й легка, то чому б не подати руку останній? Для того, аби було чим плисти в море, вибираю корабель; щоб мати де жити,— будинок. Чому ж перед тим, ніж відійти з життя, я не мав би сам вирішити, в який спосіб померти? Врешті, якщо життя не завжди тим краще, чим довше, то смерть завжди тим гірша, чим довша. Ні в чому нашій душі ми не повинні догоджати так, як у смерті: куди намірилася, хай туди й виходить. Чи то вона поривається до заліза, чи до зашморгу, чи до якогось напою, що розливається по жилах,— не стримуй її, аби лиш порвала рабські пута. Коли йдеться про життя, ти повинен подбати, щоб його схвалювали інші, а коли про смерть,— то лише ти сам: найкращою є та смерть, яка тобі до вподоби.

По-дурному було б міркувати ось так: "Хтось скаже, що я вчинив не надто сміливо, хтось інший,— що не надто розважно, а ще хтось,— що можна було б обрати якийсь пристойніший вид смерті". Зрозумій же: в твоїх руках рішення, до якого людський поговір не має вже аніякісінького стосунку! Дбай лише про одне — якомога скоріше вирватись від фортуни, інакше не забракне таких, хто засудить твій вчинок. Ти зустрінеш і таких мудреців, які вважають, що ні в якому разі не можна накладати на себе руки, бо це, мовляв, злочин — посягати на власне життя: треба чекати на реченець, який встановила сама природа. Хто твердить таке, той не розуміє, що сам собі закриває стежку до свободи. Найкраще, на що тільки міг спромогтися відвічний закон,— це те, що ввійти в життя нам дано лише одним шляхом, а вийти з нього — багатьма. Чи мав би я ждати на жорстокість недуги чи якоїсь людини, коли можу пройти собі до виходу попри всякі біди та страждання? На життя не маємо права нарікати хоча б тому, що воно нікого за полу не тримає. Не такі вже й погані людські справи, якщо кожен, коли він нещасний, то нещасний хіба що з власної вини. Подобається — живи. Не подобається — повертайся туди, звідкіля прийшов. Щоб позбутися болю голови, ти часто пускав собі кров. Аби трохи схуднути, розтинав жилу. Не мусимо кривавити собі груди широкою раною: невеличке лезо прокладає шлях до великої свободи; ціною лишень одного уколу сягнеш повної безтурботності.

То що ж робить нас такими пинявими, нерішучими? Ніхто з нас не думає, що йому колись таки доведеться переселитися. Нагадуємо тих, хто засидівся на одному місці: хоч яке невигідне було б те житло, мешканці вже за звичкою цупко його тримаються, вибачають йому будь-які невигоди. Ти б хотів звільнитися від тієї прив'язаності, бути вільним усупереч своєму тілу? Живи так, мовби в кожну мить тобі належало вибратися з твого мешкання; ніколи не забувай: як не нині, то завтра ти втратиш його. Лише так наберешся мужності до неминучого відходу. Але як можуть замислитися про близький свій кінець ті, хто своїм бажанням не може покласти кінця? От саме над тим мусимо думати й думати, інакше всякі інші приготування можуть виявитися просто непотрібними. Ти, скажімо, став витривалим до вбогості,— а багатства залишилися при тобі; ти озброївся зневагою до болю,— а блаженство здорового, неушкодженого тіла не дасть нагоди випробувати на ділі ту твою чесноту; ти переконав себе, що треба стійко переносити втрату близьких,— а всім, кого ти любив, фортуна дозволила прожити довше, ніж тобі. Та ніколи не забариться день, який від усіх нас зажадає лишень одного — з готовністю зустріти смерть.

Не думай, одначе, що тільки великі мужі могли явити таку міць, що зірвали запори людського рабства. Не думай, що на те діло не здатний ніхто інший, крім Катона, який, не видихнувши душі під ударом меча, руками звільнив їй дорогу — роздер рану на грудях. Ні! Навіть люди найнижчого гатунку в дивовижному пориві вихоплювалися на свободу: не маючи змоги ні померти без страждань, ані на свій розсуд обрати знаряддя смерті, хапали, що трапилось,— і звичайна, нічим не шкідлива річ ставала в мужній руці вбивчою зброєю. Нещодавно перед боєм із звірами один із германців, готуючись до ранішнього видовища, відійшов, щоб випорожнитися (лише так він міг звільнитися від нагляду); там, піднявши паличку з губкою для підтирання, він усю її загнав собі в горло і, перекривши нею віддих, сконав.— "Але ж то,— скажеш,— образа навіть для смерті!" — Згода! — "Наскільки бридко, наскільки непристойно!" — Хай так. Але чи буває більша глупота, ніж розмірковувати над пристойністю, коли йдеться про смерть? Ось він, мужній чоловік, гідний того, щоб фортуна дала йому вибір! Як блискуче скористався б він мечем! Як сміливо кинувся б у морську глибінь або у прірву з обривистої скелі! Але, позбавлений усіх тих можливостей, він усе-таки придумав, як і чим заподіяти собі смерть,— аби ти знав: для того, хто вирішив померти, не повинно бути жодної затримки; йому залишається одне — захотіти. Як хто хоче, хай так і судить про вчинок тієї навдивовижу рішучої людини, тільки б усі зійшлися на тому, що навіть найбруднішій смерті треба віддати перевагу над найчистішим рабством. Раз я вже почав послуговуватися такими низькими прикладами, то й продовжу, ачей кожен стане вимогливішим до себе, побачивши, на що може зважитись навіть той, кого всі зневажають. Ми певні того, що Катони, Сціпіони й інші, про яких звичайно слухаємо з великим задоволенням, недосяжні для наслідування. Але прикладів тієї чесноти, на що вкажу тобі, не менше на видовищах із звірами, ніж серед вождів громадянської війни. Якось везли одного під сторожею на ранішнє видовище. Нещасний, вдаючи, що куняє, звісив голову так низько, що вона потрапила між спиці, і сидів, зігнутий, поки колесо, крутнувшись, не переламало йому шию. Цей же віз, яким він їхав назустріч стражданням, звільнив його від страждань. Нема перепон для того, хто бажає вирватись і відійти. Природа оберігає нас, але не під замком. Кому дозволять обставини, той нехай оглядається за зручним виходом; у кого під рукою багато знарядь, що допомогли б йому звільнитися, хай вибере таке, яке вважатиме для цього найкращим; хто ж не матиме щасливої нагоди, той хай хапається за перше-ліпше як за найкраще, навіть коли б воно було чимсь новим, нечуваним. Та вже кому вистачить мужності відійти з життя, то не забракне й винахідливості в тому, як відійти. Ти ж бачиш, на що здатні навіть найостанніші раби, коли їм дошкулить біль, як вони запалюються, як обманюють найпильнішу сторожу! Великим назви того, хто не тільки повелів собі вмерти, але й здогадався, як умерти. Але я обіцяв тобі навести більше подібних прикладів. Під час другого видовищного бою кораблів один із варварів сам же пробив собі наскрізь горло списом, який дали йому для боротьби з супротивником.— "Чому,— сказав,— одразу не покласти край усім своїм мукам, усім поневірянням? Чому із зброєю в руках маю вичікувати смерті?" І те видовище було настільки прекраснішим, наскільки благороднішою є наука вмирати, ніж наука вбивати.

Ну, то як? Невже ж того, на що спромагаються ті пропащі, злочинні душі, не матимуть ті, кого загартували для протистояння всім напастям тривалі роздуми і найвищий вчитель усього на світі — розум? От він і вчить нас, що стежки загибелі, хоч вони і різні, ведуть до одного й того ж кінця; тож немає значення, де початок, якщо кінець — один.