Моральні листи до Луцілія - Сторінка 65

А з яких же дивоглядів дехто творить мудрість? Перше мистецтво людини — сама доброчесність. їй довіряють марне, плинне тіло, здатне, за словами Посідонія, хіба що перетравлювати їжу. Отже, божественна доброчесність закінчується чимось ковзким, а до верхньої частини, що причетна до неба й гідна високої шани, приплітають бездіяльне, хирляве створіння. Спокій, хоч він іде після доброчесності, сам по собі нічого не дає душі, хіба що усуває перешкоди. Насолода ж розпускає її, послаблює будь-яку твердість. Чи може бути якесь інше поєднання настільки незгідливих між собою частин? До наймогутнішого хочуть припасувати найнедолугіше, до найповажнішого — нікчемне, до найцнотливішого — розгнуздане аж до сороміцького.

"Виходить, якщо доброчесності нітрохи не заважають ні міцне здоров'я, ні спокій, ані відсутність болю, то не будеш їх домагатися?" — Чому ж ні! Домагатимусь, але не тому, що вони блага, а тому, що йдуть у ногу з природою і я вибираю їх, керуючись здоровим глуздом. Що в них у такому разі є від блага? Єдине те, що вони належно вибрані. Бо коли я добираю собі одяг, який мені личить, коли прогулююся, скільки потрібно, коли обідаю, як мені підходить, то благами є не обід, не прогулянка й не одяг, а моє ставлення до всіх тих речей, згідна з розумом міра, якої дотримуюсь у кожному випадку. Ще раз кажу: людина повинна прагнути вибрати для себе чистий одяг, оскільки вона вже за своєю природою — створіння чисте й охайне. Отже, благо в даному випадку — це не чистий одяг як такий, а вибір чистого одягу; іншими словами, благо — не в самій речі, а в тому, яким буде наш вибір. Чесними бувають наші вчинки, а не те, на що вони скеровані. Що я сказав про одяг, те саме, вважай, стосується й тіла. Бо й ним, мовби одягом, природа окрила душу: тіло — її окриття. А хто поціновує одяг виглядом скрині? Піхви не роблять меча ні гіршим, ані кращим. Те ж саме скажу тобі про тіло: якщо мені буде дано вибір, то візьму, звісно, і силу, і здоров'я, але не вони будуть благом, а моє судження про них.

"Звичайно,— кажуть,— мудрець блаженний, але вершини блаженства він сягає лише тоді, коли йому сприяють природні засоби. Отож, хто посідає доброчесність, той не може бути нещасним, але й до найвищого блаженства йому не дотягтись, якщо він не втішається здоров'ям та неушкодженістю тіла". Допускаючи начебто малоймовірне,— що й під час найгостріших, тривалих страждань можна не бути нещасним і навіть почуватися блаженним,— заперечуєш те, у що легше повірити: що блаженним можна бути у найвищій мірі. Якщо завдяки доброчесності людина перестає бути нещасливою, то ще скоріше вона може стати найблаженнішою,— адже дорога від блаженства до найвищого блаженства коротша, ніж від нещастя до блаженства. Невже ж те, що здатне вирвати людину з лещат страждань і оселити її серед блаженних, не спроможеться на решту — не зробить її найблаженнішою? Невже ж. ослабне за крок до вершини? В житті буває чимало як корисного для нас, так і некорисного. Одне й друге — поза нами. Якщо доброчесна людина не стане нещасливою, хоч би скільки некорисного налягло на неї, то хіба можливо, щоб вона позбулася найвищого блаженства через брак якихось кількох корисних для неї речей? Як під вагою некорисного така людина не зігнеться настільки, щоб стати нещасливою, так і відсутність корисного не зведе її з вершини блаженства; одне слово, без усього корисного для себе вона відчуває найвище блаженство, а серед усього некорисного — не буває нещасливою. Інакше те блаженство взагалі можна відібрати, раз його можна применшити.

Щойно я говорив про те, що маленький вогник нічого не додасть до сонячного сяйва, адже в тому сяйві тоне все, що черпає світло не з його джерела.— "Але дещо,— кажуть,— стає на заваді й сонцю".— Одначе і серед тих завад сонця ніщо не вщерблює, і хоча між ним і нами стає якась перепона, що не дозволяє нам його побачити, все ж воно в дії, воно мчить своїм шляхом. Хоч би скільки разів заблиснуло серед хмар — бачимо, що й тоді воно аніскільки не менше, не повільніше, ніж буває при безхмарному небі. Є ж різниця — чи щось перешкоджає йому, чи просто його заступає. Так само з доброчесністю: через завади вона не стає меншою — просто менше блищить. Для нас, можливо, вона тоді не настільки очевидна, не така яскрава, але для себе, подібно до засланого млою сонця, вона залишається такою самою і виявляє свою силу навіть в укритті. Тож усілякі нещастя, втрати, кривди владні над доброчесністю не більше, ніж хмари над сонцем.

Зустрінеш і таких, які твердять, що мудрець, будучи не надто міцної будови тіла, не почувається ні нещасливим, ні блаженним. Але й тут бачимо помилку, адже чесноти прирівнюються до чогось випадкового, а чесним приписується те ж саме, що і тим, хто далекий від чесноти. А що може бути гидкішим, ганебнішим, ніж в один ряд ставити речі, гідні подиву, й ті, що варті зневаги? Бо справедливість, почуття обов'язку, вірність, мужність, розважність — усе це гідне подиву. І навпаки, нікчемним є все те, що випадає на долю найнікчемнішим людям: сильні руки й ноги, міцні, здорові зуби. І далі, якщо мудреця, у якого якісь клопоти з тілом, не будемо вважати ні нещасливим, ні блаженним, залишаючи йому серединне місце, то й такого життя не слід ані жадати, ні тікати від нього. А хіба це не найбільше безглуздя — твердити, що життя мудреця не є для нас жаданим? Та й що може бути невірогіднішим, ніж припускати, що є таке життя, якого ні прагнути не треба, ні від нього тікати? Врешті, якщо якісь вади тіла не роблять людину нещасною, то дозволяють їй бути блаженною. Бо що не в силі погіршити нашого стану, те й поліпшенню його не завадить.

"Ми знаємо,— закинуть мені,— холодне, знаємо гаряче, але ж і тепле є поміж ними; так само хтось один блаженний, хтось інший нещасний, а ще хтось — і не блаженний, і не нещасний".— Хочу спростувати те висунуте проти нас порівняння. Якщо до теплого я додам більше холодного, то воно стане холодним, а якщо більше гарячого, то воно таки зробиться гарячим. А от тому, хто ні нещасний, ні блаженний, хоч би скільки я підкидав нещасть, він, як самі твердите, не стане від того нещасним. Виходить, у вашому порівнянні — речі непорівняльні. А ще: візьми знову ж таки людину, що є ні нещасною, ні блаженною; додай їй сліпоти — не стане нещасною; додай ще немочі — не стане нещасною; підкинь у додаток гострих, невідступних болів — теж не стане нещасною. Але ж кого стільки нещасть не приводить до нещасного життя, то, значить, не виведуть його також із блаженного. Якщо мудрець, за вашими словами, з блаженства не може скотитися до нещастя, то він не може й перестати бути блаженним. Чому той, хто, спіткнувшись, почав зісковзувати схилом униз, мав би десь там зупинитися? Саме те, що не дає йому докотитися до дна, затримує його на вершині.— "Чому ж усе-таки блаженного життя нічим не можна порушити?" — Блаженства не можна навіть применшити, тому-то, щоб його осягнути, достатньо однієї лиш доброчесності.— "Виходить, мудрець, який прожив довше, якому не дошкулив жоден біль, не блаженні ший від того, хто щоденно боровся з лихою долею?" — А ти дай мені відповідь: чи він кращий, чесніший? Якщо ні, то, значить, і не блаженніший. Щоб жити блаженніше, треба жити справедливіше; не може жити справедливіше — не буде блаженніше. Доброчесність, як і засноване на ній блаженне життя, не може бути то більшою, то меншою. Доброчесність — це настільки велике благо, що воно й не відчуває тих дрібних додатків, приміром, короткотривалості життя, болю та різних тілесних слабувань. Навіть насолода не гідна того, щоб доброчесність озиралась на неї. Запитаєш мене, що є найважливішим у доброчесності? Те, що вона не дбає про майбутнє, не веде рахунку дням: будь-який відтинок часу вона сповнює для себе вічним блаженством.

Усе це видається нам неймовірним, таким, що виходить поза межі людської природи. Але це тому, що її велич вимірюємо своєю неміччю, а наші пороки іменуємо чеснотами. Хіба не таким же неймовірним видається те, що серед найтяжчих мук хтось міг сказати: "Я — посеред блаженства!" А прозвучали ці слова в самій робітні насолоди! "Найвище блаженство відчуваю в цей день, і останній день свого життя!" — так мовив Епікур, виснажений і затримкою сечі, й невигойними, болісними виразками живота. То чи мало б це відчуття бути неймовірним для шанувальників доброчесності, якщо воно зустрічається й у тих, ким володарила насолода? Вони, звироднілі, низькі духом, твердять, що навіть серед найсильніших страждань та найтяжчих бід мудрець не буде ні нещасливим, ані блаженним. Але ж це неймовірно, навіть більше, ніж неймовірно! Я не розумію, чому доброчесність, коли її зіштовхнути з вершини, не мала б скотитися аж до самого підніжжя. Вона або повинна нести людині блаженство, або, відсторонена, не перешкодить їй стати нещасливою. Доброчесності, поки вона на ногах, не проженеш; неминуче одне з двох: вона або перемагає, або — переможена.

Лише на долю безсмертних богів,— заперечать мені,— випали і доброчесність, і блаженне життя; нам же зосталась якась тінь чи подоба тих благ. От і йдемо до них, але ніколи їх не осягаємо".— Та хіба людей і богів не єднає спільний розум? У них він досконалий, у нас — здатний для вдосконалення. Це наші пороки схиляють нас до зневіри. Бо хто після мудреця, хто посідає, так би мовити, друге місце, у того ще немає належної стійкості в дотриманні найкращих засад; його судження ще хистке, невиразне. Він прагне якомога краще бачити й чути, йому залежить на доброму здоров'ї, на привабливості свого тіла й вигляду, врешті,— на своєму довголітті. Щоправда, він може провести життя, не допустившись поганого, гідного каяття вчинку, та все ж у тій ще не досконалій людині гніздиться якийсь нахил до лихого; її душа ще поквапна до зла. Підбита на лихе, вона ще може далеко відійти від блага. Таку людину ще не можна вважати доброчесною людиною — вона лише стає нею. А кому ще не вистачає чогось до доброчесності, той поганий. І лише

В кому присутні весь час доброчесність і дух непохитний ,

той — рівня богам, той і прямує туди, пам'ятаючи про своє походження. А чи можна комусь дорікати за прагнення піднятись на ту висоту, з якої він опустився? І чому б ти мав сумніватися, чи має в собі щось божественного той, хто сам є часткою божества? Все, що довкола, що містить нас у собі, це — щось єдине, це — бог; ми — його спільники, члени його тіла.