Моральні листи до Луцілія - Сторінка 67

Хто хоче вбачати у ній щось цілком непотрібне, міркує так: "Якщо перед очима якась завада перешкоджає нашому зорові, то її треба усунути. А не усунувши, даремно повчатимеш: "Іди ось у тому напрямку, простягни руку ось туди". Так само, якщо якась річ засліплює душу і не дає побачити порядку наших обов'язків, то марними будуть слова наставника: так, мовляв, живи з батьком, а ось так — із дружиною. Адже ні на що не придаються настанови, поки омана затьмарює розум. Розсієш її — одразу й буде видно, який у кого обов'язок. Інакше вчитимеш когось, що належить робити розумній людині, але розумним його не зробиш. Дораджуєш убогому, аби жив, як живе багач. Та чи може він скористатись із твоєї поради, поки залишається вбогим? Пояснюєш голодному, що він мав би робити, якби був ситим. А ти краще прожени голод, що проник йому аж до самих кісток. Те ж саме скажу тобі й щодо всіх інших пороків: їх треба усунути, а не вдаватись до повчань, які все одно при тих пороках будуть марними. Поки не спростуєш хибних думок про ту чи іншу річ, поти ні скупий не слухатиме, як треба користуватися грішми, ані боязкий — як нехтувати небезпеками. Мусиш домогтися того, аби він зрозумів, що гроші — це ні благо, ні зло; мусиш довести йому, що багачі — найнещасніші люди; мусиш зробити так, аби він знав: усе те, що вселяє в людей загальний страх — навіть страждання чи смерть,— не таке вже страшне, як його малює поговір. Часто й у самій смерті (а піддатись їй — несхитний закон) великою втіхою є те, що вона ні до кого не приходить двічі; а щодо болю, то найкращий засіб тут — стійкість духу, який, власне, своєю незламністю полегшує все те, що переносить із завзяттям. Природа болю має ще й ту велику перевагу, що тривалий біль не може бути надто сильним, а надто сильний — тривалим. Мужньо треба сприймати все, що велить нам світова необхідність". Коли, виклавши такі засади, ти даси йому змогу побачити своє місце у світі, коли він збагне, що блаженним є не те життя, що догоджає насолодам, а те, що у злагоді з природою, коли полюбить доброчесність як єдине людське благо, а підлості уникатиме як єдиного зла, коли зрозуміє, що все інше: багатства, почесті, добре здоров'я, могутність, влада — це щось серединне, чого не можна зарахувати ні до блага, ані до зла,— тоді він не потребуватиме наставника, який в кожному окремому випадку повчав би його: "Ось так ходи; так обідай; це личить чоловікові, те — жінці; ось це — жонатому, а ось те — нежонатому". Частенько якраз ті, що з великою запопадливістю повчають інших, самі неспроможні виконати тих повчань. Так вихователь повчає хлопця, бабуся — внучку; так скорий до гніву вчитель веде з учнями бесіду про шкідливість гніву. Заглянь у початкову школу — і пересвідчишся: все те, над чим з таким завзяттям б'ються насуплені філософи, вже містить у собі дитяча наука.

Врешті, чи твої повчання мають стосуватися чогось цілком очевидного, чи сумнівного? Очевидне не потребує повчань, а тому, хто повчає у сумнівному, не вірять. Виходить, повчання зайві. Йдеться ось про що. Коли ти даєш повчання в якійсь неясній або сумнівній справі, то мусиш опертися на докази; коли ж ти звернешся до певних доказів, то більшу вагу матимуть самі ті докази; їх, власне, й достатньо. "Ось так стався до приятеля, так — до громадянина, а так — до спільника".— "А чому?" — "Бо так справедливо".— Отже, про все це я довідаюся з того розділу, де мова йде про справедливість. Тут я знайду думку про те, що справедливості слід домагатися задля неї самої; що до неї не повинен нас наганяти ні страх, ані підкуп; що справедливим не можна вважати того, кому в доброчесності подобається щось інше, крім неї самої. Коли у тому переконаю сам себе, коли, так би мовити, просякну тією наукою, то навіщо здадуться ті настанови, що повчають ученого? Обізнаному давати приписи — зайве, необізнаному — недостатньо. Адже необізнаний повинен чути не тільки, що йому приписують, але й чому приписують. Кому ж у такому разі — питаю ще раз — потрібні ті приписи: тому, хто вже виробив для себе згідні з істиною думки про благо та про зло, чи тому, у кого таких думок ще немає? Той, у кого їх немає, не отримає від тебе жодної користі: його вуха заткнув Поговір — щось цілком суперечне твоїм повчанням. А той, хто остаточно вирішив, чого слід уникати, а чого прагнути, знає, хоч би ти й мовчав, що йому робити. Отже, всю цю частину філософії можна усунути.

Ми з двох причин збиваємось на манівці: або в нашій душі пустило корінь засіяне хибними поглядами зло, або, якщо вона й не заполонена по— —милковими уявленнями, все ж є схильною до помилок і легко псується, зведена якоюсь маною на блудну стежку. Тож мусимо або зцілити наш хворий дух, або, якщо він ще вільний від пороків, але схильний до них,— заволодіти ним заздалегідь. З одним і другим покликані впоратись основні засади філософії. Значить, окремий вид настанов просто нічого не дає. До того ж наставляти кожну людину зокрема — праця неосяжна. Адже одні настанови ми мусили б давати лихвареві, інші — хліборобові; одні — купцеві, інші — тому, хто шукає приязні володарів; щось одне мали б радити тим, хто воліє приятелювати з рівнею, а щось інше — тим, хто має намір хилитись душею до нижчих від себе. У подружніх справах довелося б повчати, як тому чи іншому чоловіку поводитися з жінкою, котра до шлюбу зберегла цнотливість, а як — із тією, котру ще до заміжжя спізнав хтось із чоловіків; як жити з багатою, а як — із безпосажною. Або, гадаєш, не буде якоїсь різниці між безплідною і плодющою, між підстаркуватою і молоденькою, між матір'ю і мачухою? Всіх випадків не охопиш, а кожен з них вимагає відповідних настанов. А тим часом закони філософії стислі, але пов'язують усе. Додай, що настанови мудрості мусять бути чітко окреслені, виразні. Що не може бути окреслене, те — поза межами мудрості, бо лиш вона знає межі всього сущого. Тож мусимо відкинути оту повчальну частину філософії, адже, обіцяючи щось небагатьом, вона не може дати того всім, а мудрість охоплює всіх. Між загальним божевіллям і тим, яке передають у руки лікареві, різниця лишень одна: тут ідеться про тих, хто страждає від хвороби, а там — про тих, хто страждає від хибних думок. У першому випадку маємо справу з нездужанням тіла, у другому — з нездужанням самої душі. Хто б узявся давати настанови шаленому,— як він має говорити, як ходити, як поводитися серед людей, а як — удома, то такий виглядав би ще більшим шаленцем, ніж той, кого б він наставляв, бо ж лікувати треба чорну жовч — усунути саму причину шалу. Так само слід чинити й при душевному шалі: треба вигнати той шал, інакше марне летітимуть із вітром усі слова наставників.

Про все це мовить Арістон. Відповімо на кожне його твердження зокрема. Насамперед заперечимо те, що він говорить про перешкоду, яка, будучи перед очима, заважає зорові і яку треба усунути. Я згоден, що тут недоречні настанови, як треба дивитися,— необхідні ліки, які очистили б зір, одігнавши те, що стоїть йому на заваді. Адже ми бачимо завдяки природі; той, хто усуває ту перепону, повертає природі притаманну їй здатність — дає змогу користатися зором. Одначе природа не вчить, які наші обов'язки в кожному окремому випадку. І ще: той, кого вилікували від сліпоти, не може, тільки-но прозріє, повертати й іншим утрачений зір. Хто ж позбувся зла, той звільнює від нього й інших людей. Не треба ні спонукань, ані порад, щоб око розпізнавало різні властивості барв: чорне від білого відрізнить будь-хто без жодних повчань. Зате душі не обійтись без настанов, і то багатьох, щоб могла бачити, як слід поводитись у житті. Щоправда, й лікар не тільки лікує хворих на очі, але й дає їм настанови. "Ти не повинен,— застерігає,— звертати ослаблий зір до різкого світла; з темряви перейди спершу кудись у тінь, потім зважся на більше і лише поступово звикай переносити незахмарену ясність; ти не повинен хилитись над книжкою після їжі; не повинен натомлювати обтяжених, напухлих очей; мусиш остерігатися холодного вітру, що з силою дме просто в обличчя". Робить ще й інші потрібні застереження, не менш помічні, ніж самі ліки.

"Причина всіх збочень,— каже Арістон,— хибні ухилення; а від них нас не звільнять жодні наста-::тви, не спростують помилкової думки стосовно того, що є злом, а що —— благом".— Самих настанов, певна річ, не досить, аби повалити неправдиве уявлення, що закоренилось у душі. Але хіба вони справді нічого не значать у поєднанні з іншими засобами? Передусім вони відсвіжують пам'ять. А ще ж до всього того, що в цілості виглядає розпливчастим, можна приглянутись пильніше, тільки-но поділиш його на частини. Інакше зайвими б випадало назвати розради й заохочення. Вони ж зайвими не бувають; отже, не бувають зайвими й перестороги.

"Безглуздо,— мовить він далі,— радити хворому, що він мав би робити, будучи здоровим: треба повернути йому здоров'я, без чого всі поради — марна трата часу".— А хіба ж і хворі, й здорові не мають чогось спільного, в чому їх однаково треба повчати? От, скажімо, щоб не надто пожадливими були до їжі, щоб не перевтомлювалися. Так само деякі настанови можна давати водночас і вбогим, і багатим.— "Зціли,— каже він,— людей од захланності й тобі не доведеться наставляти ні злидаря, ні багатія, адже в одного й другого пригасне жадоба".— Але хіба то одне й те ж саме — не жадати грошей і вміти ними користуватися? Жадібні не знають їм міри, а ті, кого не звинуватиш у жадібності, часто не вміють ними користуватися.— "Усунь,— веде він далі,— помилки, і зайвими стануть усі настанови".— А це вже неправда! Уяви собі, що жадоба вляглася, що розкіш погамована, зухвальство загнуздане, а лінивство приострожене,— але й тоді, коли пороки будуть усунені, треба вчитися, що і як ми повинні робити.— "Повчання,— твердить він,— не дають жодної користі, коли стикаються із закоренілими пороками".— Але й ліки безрадні супроти невиліковних хвороб, і все-таки їх приписують — одним для підмоги, іншим — для втихомирення болю. Так само й могутність усієї філософії, хоч би й зібрала воєдино всі свої сили, не викоренить із душі затвердлої, давньої болячки. Але, якщо вона не лікує всього,

то це не значить, що вона взагалі нічого не лікує.— "Що ж то дає — вказувати очевидне?" — Дуже багато! Іноді, навіть знаючи, не звертаємо уваги.