Моральні листи до Луцілія - Сторінка 69

Отже, повчання аж ніяк не зайве. Марк Агріппа, муж величезної сили духу з-поміж усіх, кого громадянські війни підняли до слави й могутності, був єдиним, хто втішався в народі славою щасливця. Так ось, він любив повторювати, що своїми успіхами він багато в чому зобов'язаний такому вислову: "Згодою розростаються малі держави, незгодою — руйнуються навіть найбільші". Власне завдяки цьому вислову, за свідченням самого Агріппи, він став зразковим братом і зразковим приятелем. Якщо подібні вислови, гостинно прийняті в душу, відповідно будують її, то чому ж не могла б цього робити та частина філософії, яка й містить у собі ті вислови? Доброчесність набуваємо частково навчанням, частково — вправлянням. Адже й учитися потрібно, й те, що вивчив,— закріплювати ділом. А якщо це так, то корисними є не тільки філософські засади, а й настанови, що мовби якимсь повелінням загнуздують і приборкують наші пристрасті.

"Одна частина філософії містить у собі самі знання, інша трактує стан душі. Хто набув знання, хто зрозумів, що належить робити, а чого — слід уникати, той ще не мудрець, якщо його душа не перебудувалася відповідно до набутих знань. Третя частина філософії, що містить настанови, походить із двох згаданих — основних засад і стану душі. Вона, ця частина, власне, й не потрібна, оскільки для досконалої доброчесності достатньо тих двох".-

Але в такому разі зайвою буде й розрада, бо й вона випливає з тих же двох частин; зайвими будуть і спонукання, і переконання, та й саме доведення, адже всі вони випливають із відповідного стану сильної, впорядкованої душі. Та хоч вони походять із найкращого стану душі, але й найкращий стан душі — з них: він і творить їх, і твориться ними. До того ж усе, про що говориш,— це вже набуток досконалого мужа, що сягнув вершин людського щастя. А дорога туди неблизька. Проте й людині ще не досконалій, яка, одначе, ступає вперед, потрібно вказати напрямок в усіх її ділах. А втім, мудрість, можливо, й сама, без повчань, обере собі той напрямок — хіба ж вона не привела вже душу до того, що та може рухатися тільки правильним шляхом? Проте слабшим потрібен якийсь провідник, аби вказував: того, мовляв, уникай, а те роби ось так. Окрім того, коли такий чоловік очікуватиме часу, аж сам знатиме, як найкраще вчинити, то, заки дочекається, блукатиме, а блукаючи, сам собі перешкоджатиме дійти до тієї досконалості, що дозволить йому бути задоволеним із себе і не потребувати сторонньої допомоги. Отже, його треба скеровувати, поки він не зможе керувати собою сам. Діти вчаться писати на зразках. Чужа рука, тримаючи їхні пальці, водить ними по зображеннях літер; потім дітям кажуть наслідувати ті зразки і, приглядаючись до них, виправляти своє письмо. Так отримує користь і наша душа, коли її виховують на зразках.

Усе це доводить, що обговорювана тут частина філософії аж ніяк не зайва. Далі постає питання, чи достатньо її однієї, щоб зробити когось мудрим. Для цього питання виділимо колись окремий день. Та хіба й тепер, навіть без доказів, не очевидно, що нам потрібний якийсь порадник, який давав би нам настанови всупереч настановам юрби? Нема такого слова, яке входило б до наших вух безкарно: нам шкодять, бажаючи добра; шкодять, проклинаючи. Бо ті своїми прокльонами засівають у нас уявні страхи, а інші, хоч люблять нас, теж, бажаючи добра, вчать лихого. Вони відсилають нас до благ далеких, непевних, слизьких, хоч ми й дома могли б почерпнути для себе щастя. Нелегко, ще раз кажу, ступати правильною дорогою: на манівці збивають нас батьки, збивають і раби. До того ж ніхто не блудить одинцем, сам по собі: свого шалу вділяє іншим, від них же й сам дістає таку ж заразу. У кожному зокрема знайдеш пороки всієї юрби —— саме тому, що власне юрба щедро вділила кожному зокрема тих пороків. Щойно хтось зробив поганим когось іншого — вже й сам таким зробився. Навчившись якоїсь ницості, всяк того ж учить ближнього; так і постає ота неосяжна ницість: усе найгірше, що є в кожному, зливається в щось одне, найогидніше. Тож нехай буде побіч якийсь сторож, що й за вухо б сіпнув нас час од часу, й відігнав би людський поговір, і збив би своїм словом похвалу юрби. Помиляєшся, коли вважаєш, начебто наші пороки народжуються разом з нами: вони молодші, їх накинули нам. Отож хай часті повчання розганяють усі ті поголоси, що не затихають довкола. Природа не обтяжила нас жодним пороком — привела на світ неторкнутими й вільними. Вона не виставила нам перед очі нічого такого, що спонукало б до захланності. Кинула нам під ноги і золото, й срібло — дала змогу топтати і зневажати те, через що і самих нас топчуть і зневажають. Вона звернула нас обличчям до неба: хотіла, щоб ми, споглядаючи ті високості, бачили все, що вона створила,— величне, дивовижне: схід і захід, коловий біг квапливого світу, який удень показує нам земне, а вночі небесне; рух зірок — повільний, якщо зрівняти його з цілим небосхилом, і водночас неймовірно стрімкий, якщо подумати, які обшири оббігають ті зірки, ніколи не змінюючи своєї прудкості; затемнення сонця й місяця, коли вони по черзі опиняються навпроти себе, й усе інше, гідне подиву,— все, що або з'являється в усталеному порядку, або зринає від поштовху якихось раптових причин, приміром, вогненна стяга в нічному небі, розлогий, на весь небосхил, спалах без жодного удару чи гуркоту, полум'яні — то наче стовпи, то сволоки, а то ще якісь інші вогнисті образи. Все це природа влаштувала так, щоб воно відбувалось над нашими головами, золото ж і срібло, а також залізо, яке через них ніколи не відає спокою, вона приховала — як речі, що лише на біду потрапляють нам до рук. Це ми з глибин на світло денне винесли все те, що спонукає нас до кровопролиття; це ми, навергавши гори землі, добули з-під неї і причину, й знаряддя наших бід; це ми вручили фортуні кару на себе самих і не соромимося найвище шанувати те, що було у найнижчих шарах землі. Хочеш пересвідчитися, наскільки оманливий блиск засліплює твої очі? Нема нічого бридкішого, нічого темнішого від тих металів, поки лежать вони, обліплені багном, у тому ж таки багні! Хіба не так? Надто, коли видобувають їх тими довжелезними, без просвітку, норами! Нема нічого гидкішого від них і тоді, коли їх обробляють, наче вилущуючи з того вікового бруду! Врешті, приглянься до робітників, чиї руки очищують ті безплідні, що лежать на самому дні, брили земної породи: побачиш, якою сажею вони обліплені. Але ті метали ще більше забруднюють душу, ніж тіло. Більш нечисті на тих, хто володіє ними, ніж на тих, хто їх видобуває!

Отже, повчання необхідні. Потрібний якийсь здорового глузду порадник, аби серед такого галасу, такого сум'яття хибних голосів ти міг прислухатися хоч до того одного голосу. Що то за голос? Той, хто шептатиме тобі на вухо, заглушене криками честолюбців, рятівні слова; той, хто скаже: "Не варто заздрити тим, кого люд називає великими і щасливими; не варто, чуючи оплески юрби, втрачати душевний спокій та здоровий глузд; не варто цуратися своєї безтурботності, побачивши он того, що ступає, зодягнений у пурпур, серед фасцій: не варто, щоб того, перед ким розчищують дорогу, ти вважав щасливішим від себе — кому ліктор велів зійти з дороги. Якщо хочеш домогтися влади, що була б корисна для тебе, але не обтяжлива для інших,— позбудься пороків! Можна знайти чимало таких, що пустять з вогнем цілі міста, зрівняють з землею те, що віками було неприступним, що безпечним було впродовж багатьох поколінь, таких, що навергають насип урівень із оборонними вежами, а дивовижної висоти мури проламають таранами та іншими знаряддями. Є чимало й таких, що женуть перед собою загони війська, а вдаривши в спину ворогові, тиснуть на нього щосили і, зрошені кров'ю цілих племен, доходять до великого моря,— але й вони, хоч і перемогли ворога, дали себе перемогти захланності. Ніхто не зумів опертися їхньому натискові, але й вони не змогли вчинити опору марнославству й жорстокості. їм здавалося, що вони женуть інших, а гнали їх самих. Нещасного Александра гнала шалена жага спустошення чужих земель — посилала його у щораз нові, невідомі краї. Чи, може, на твою думку, здоровий глуздом той, хто почав ті спустошення від Греції, де був вихований? Той, хто відібрав у кожного, що в нього було найкращим: змусив Лакедемон слугувати, Атени — мовчати? Той, хто, не вдо-вольняючись поверженням стількох держав, що Філіпп або подолав їх, або купив, повалює щораз інші в інших місцевостях, дзвонячи зброєю по цілому світі? Той, чия жорстокість ніде не зупинилась від утоми,— подібна до жорстокості лютих хижаків, які шматують на своїй дорозі більше здобичі, ніж потребує голод? Уже численні держави він з'єднав в одну, вже греки й перси бояться одного й того ж самого володаря; вже під ярмом навіть ті племена, які й Дарій не вважав своїми підлеглими. Та він іде далі — за океан, за сонце; обурюється, що мусить звернути свій переможний хід убік від слідів Геркулеса й Лібера,— готується до насилля над самою природою. Втім, він не так поривається йти, як не може стояти на місці — як кинутий у прірву камінь: межа його падіння — дно. Так і Гнея Помпея до зовнішніх та громадянських воєн схиляв не розум, не мужність, а безтямна жага оманливої величі. Він рушав то в Іспанію проти військ Серторія, то йшов на морських розбишак, аби запровадити спокій на морях. Але всім цим він лише прикривав справжню причину своїх дій — поширення власної могутності. Що, скажи, гнало його в Африку, що на північ, що проти Мітрідата, що у Вірменію та в усі закутки Азії? Не що інше, як безмежна жага величності, дарма що лиш сам собі він ще не видавався достатньо великим. Що підштовхнуло Гая Цезаря до його загибелі, яка стала водночас загибеллю республіки? Звісно, жага слави і почестей, а також нестримне прагнення піднятись над іншими. Він не міг стерпіти над собою навіть одного, хоча республіка терпіла над собою владу двох. Чи ти, можливо, вважаєш, що Гай Марій, який лиш один раз був консулом (бо лиш одне консульство отримав, інші — вирвав), розгромивши тевтонів і кімбрів, переслідуючи пустелями Африки Югурту, наражався на стільки небезпек лише тому, що його приострожу вала мужність? Помиляєшся: Марій провадив війська, а Марія — марнославство.