Моральні листи до Луцілія - Сторінка 68

Пересторога не вчить, а спрямовує нас, загострює нашу пильність, не дає нам розсіюватися, не дозволяє, щоб із пам'яті час од часу щось випадало. Не раз минаємо цілком очевидне, навіть не зауважуючи його: пересторога — це своєрідне нагадування. Часто душа не бачить навіть того, що на видноті. Отже, мусимо втовкмачувати їй знання про найвідоміші речі. Тут доречно навести вислів Кальва(1) з його промови проти Ватінія: "Ви знаєте, що було зроблено підкуп, і всі знають, що ви це знаєте". Так і ти знаєш, що дружні стосунки треба свято шанувати, але цього не робиш. Знаєш, що нечесно вимагати від дружини цнотливості, а самому зваблювати чужих жінок; знаєш, що їй негоже водитися з перелюбником, тобі — з повією, а все ж робиш по-іншому. Тому-то час від часу тебе потрібно, як-то кажуть, опам'ятати: все це повинно бути під рукою, а не десь у закутах пам'яті. Що рятівне, те мусимо раз по раз перетрясати, раз по раз обертати, аби не тільки було нам добре відоме, але й весь час напоготові. Додай і те, що навіть очевидні речі можуть стати ще очевиднішими.

"Якщо твої повчання сумнівні, то ти повинен додати до них докази; а раз так, то помічними є, власне, ті докази, а не повчання".— А що, коли навіть без доказів помічною є сама повага того, хто перестерігає,— так само, як без належних обгрунтувань багато важить думка досвідченого правника? До того ж повчання вже самі по собі мають чималу вагу, надто коли вони вплетені у вірш або і невіршованою мовою зведені до стислого вислову. От, приміром, у Катона: "Купуй не те, що потрібне, а те, що необхідне; що ж непотрібне, те надто дороге, хоч би коштувало аса". Такими є славетні вислови оракула чи подібні до них: "Бережи час!", "Пізнай себе самого!" І чи будеш домагатись обгрунтувань, коли хтось наведе тобі такі вірші:

Один од кривд є засіб — це забути їх. Доля за мужніх стоїть;

Боязкий — сам собі на заваді .

Такі слова не потребують дорадника. Вони сягають самих почуттів і приносять користь при могутньому сприянні самої природи. Душа містить у собі на-чатки всіх благородних діл, і ті начатки пожвавлюються завдяки повчанням; саме так із крихітної жаринки — лиш поможи їй легким подувом — вихоплюється приховане в ній розлоге полум'я. Так і доброчесність випрямляється, хай лиш відчує доторк чи поштовх. Є в душі й щось глибинне, чим не скористаєшся відразу, і тільки виражене словами воно готове нам служити: лежить, так би мовити, напохваті. А є ще й розпорошене повсюди, чого недосвідчений розум не може зібрати докупи. Одне слово, все це мусить бути згромаджене й пов'язане, щоб мало більшу силу й підняло душу вище. Інакше, якщо у настановах нема ніякої користі, треба взагалі відмовитися від освіти і вдо-вольнятися самою лише природою. Хто такої думки, той не бачить, що одна людина наділена жвавим, гострим розумом, інша — повільним і тупим; не розуміє принаймні, що хтось один розумніший від іншого. Сила природного розуму живиться і росте завдяки настановам; до вроджених переконань він додає нові, а хибні виправляє.

"Якщо хтось не володіє правильними засадами, то що йому з тих напоумлень, раз він оплутаний хибними думками?" — А те, що вони звільнять його від тих пут. Адже природний хист у ньому не погаснув — він лише затемнений, пригнічений; силкуючись протистояти всьому злому, пробує піднятись, а знайшовши опору й підмогу у настановах, Ще більше зміцніє, якщо, звісно, тривала напасть не роз'їла, не вбила його остаточно: тоді вже й філософія, хоч би доклала всіх зусиль, не поверне його до здоров'я. Що ж інше відрізняє засади філософії від настанов, як не те, що філософські настанови — загальні, а ці — лиш на окремий випадок? В одних і в других якась наука, лишень ті охоплюють цілість, а ці — щось часткове.-

"Якщо хтось спирається на правильні й чесні засади, то нема потреби перестерігати його у чомусь".— Навпаки! Бо хоч він і навчився робити, що належить, але ще не зовсім виразно розрізняє те, чого навчився. Таж не тільки пристрасті відвертають нас од похвальних вчинків: іноді ми просто негод ні знайти, чого від нас вимагає та чи інша справа. Буває, втішаємось ладом у своїй душі, але вона все ще ледача й недосвідчена в пошуках дороги до виконання обов'язків, а власне ту дорогу вказують нам настанови.— "Прожени хибні думки про те,, що таке благо, а що зло, заміни їх правильними — й повчання ні на що не придадуться".— Безперечно, душа набуває в такий спосіб певного ладу, але ж той спосіб не єдиний. Бо хоча, спираючись, на ряд доказів, дійдемо висновку, що таке благо, а що — зло, все ж якесь місце залишається й для настанов. Адже розважність і справедливість полягають у виконанні обов'язків, а настанови якраз упорядковують усі ті обов'язки. А ще ж саме наше судження щодо зла та блага зміцнюється виконанням обов'язків, до чого й ведуть настанови. Отож і засади, й настанови перебувають у взаємній злагоді: як ті не можуть вибігати наперед настільки, щоб за ними не ступали ці, так і ці, другі, йдуть у свою чергу за ними, аби видно було, що перші — попереду.

"Але ж тих настанов — нескінченна кількість".— Це хибна думка! Бо ті з них, що стосуються чогось найважливішого, необхідного, не можуть бути незліченними. А коли йдеться про щось дрібніше, то виникають відмінності, що їх висуває час, місце, особи; але й тут можна застосувати загальні, настанови.— "Ніхто не лікує настановами божевілля, отже,— й схильність до зла".— Це зовсім різні речі. Коли вилікуєш божевілля, то замість нього повертається здоров'я; коли ж відкинемо хибні думки, то не відразу приходить чітке бачення того, що слід робити. А коли б навіть приходило, то настанови й тут не зайві: вони утвердять слушний погляд на те, що є благом, а що злом. Хибною є також думка, що настанови не допомагають тим, хто зсунувся з глузду. Хай самі по собі й не помагають, але все-таки сприяють лікуванню. Не раз же стримує шаленця чи то огуда, чи погроза. Кажу про тих, хто, так би мовити, звихнувся з розуму, але ще не позбувся його повністю.

"Навіть закони неспроможні домогтися, щоб ми робили належне. А що таке закони, як не змішані з погрозами приписи?" — По-перше, вони саме тому не переконують, що грозять, а настанови ні до чого не змушують — вони просять. По-друге, закони відстрашують від злочину, настанови — закликають до обов'язку. Додай, що закони сприяють доброзвичайності саме тому, що вони не лише наказують, але й вчать. Тут я не погоджуюся з Посідонієм, який каже таке: "Мені не подобається, що до Платонових законів додано ще їхнє обгрунтування. Закон повинен бути стислий, щоб і нетямка людина могла легше його засвоїти. Хай він буде ніби натхненне божеством слово: нехай повеліває, а не розмірковує. Ніщо не видається мені таким млявим, таким недоречним, як оснащений переднім словом закон. Закликай, кажи, що мені робити! Я ж не вчусь, а підкоряюсь!" — Закони дійсно вельми помічні. Сам же бачиш: там, де погані закони,— погані звичаї.— "Але ж помагають вони не всім".— Як і філософія. Одначе не скажеш, що через те вона взагалі непотрібна й нездатна виховувати душі. А що таке філософія, як не закон життя? Та припустімо, що закони надаремні: з того, однак, не випливає, що надаремні й повчання. Інакше мусиш визнати, що такими ж надаремними є і розради, і відраджування, і спонукання, й осудження, і похвали. А тим часом усе це — види повчання; саме завдяки їм сягаємо духовної досконалості. Ніщо так не зодягає душу в чесноти, ніщо так не повертає на дорогу правди всіх тих, хто вагається, хто схильний до блуду, як спілкування з доброчесними людьми. Вже тільки те, що їх часто бачимо, часто чуємо, самі ті враження поволі западають нам у серце, набувають сили настанов. Та навіть зустрітися з мудрим — це вже, повір мені, якась підмога: є у великій людині щось таке, що навіть у мовчанці допомагає; що таки допомагає — знаю добре, а от у який спосіб — сказати не так легко. Як зауважує Фе дон(3), "коли нас кусають якісь малесенькі створіння, то ми взагалі нічого не відчуваємо, настільки тонка й оманлива сила їхнього укусу; на нього вказує лише пухлина, але на ній — жодної ранки; те ж саме трапляється з тобою при спілкуванні з мудрим: ти й не зауважиш, в який спосіб і коли допомогло тобі те спілкування, а що допомогло — зауважиш напевно".— Питаєш, до чого все це? — Добрі настанови, якщо вони завжди під рукою, будуть тобі так само помічні, як і добрі приклади. Піфагор запевняє, що іншою стає душа тих, котрі входять у святиню, зблизька дивляться на зображення богів й очікують голосу якогось оракула.

Хто перечитиме, що навіть останніх неуків можуть дійняти й принести їм користь деякі настанови. Наприклад, ось ці — дуже короткі, але такі вагомі вислови:

Нічого над міру!

Захланний жодним зиском не натішиться.

Що кому зробиш, того — сам же од нього чекай .

Ці слова ми не лише чуємо: вони вдаряють, і ніхто вже тут не може ні сумніватись, ані запитувати "чому?". Ось як пориває нас, навіть без обгрунтування, сама правда! Якщо повага загнуздує пристрасті, стримує пороки, то чому й повчання не могло б на це спромогтися? Якщо нагана змушує нас почервоніти з сорому, то чому б не мало зробити цього і повчання, вдаючись лише до голих настанов? Звісно, краще діє і глибше проникає таке повчання, яке ще й переконливими доказами підсилює те, до чого нас кличе, додаючи, чому слід робити саме так і якої нагороди повинен очікувати той, хто слухняно йде за тими настановами. Якщо корисними є накази, то й повчання — так само; накази таки приносять користь, тож приносять її і повчання. Доброчесність ділиться на дві частини: на споглядання істини й на вчинки. Як приглядатися до істини, те дізнаємося з науки; як діяти — з повчань. Добрі вчинки гартують доброчесність; у них вона й знаходить свій вияв. Якщо для того, хто намірився щось робити, корисним є той, хто переконує, то рівно ж корисним буде і той, хто повчає. Якщо доброчесності, висновуємо, конче потрібні правильні вчинки, а шлях до правильних вчинків пролягає через повчання, значить, повчання — конче потрібні. Дві речі найбільше скріплюють наш дух: віра в істину і віра та впевненість у собі. Одне й друге набуваємо завдяки повчанню, бо йому віримо, а коли повіримо, то душа, сповнюючись вірою в себе, мовби широко випростує крила.