Морський орел - Сторінка 29

Ішов, не чуючи ні міномета, ні кулемета, йому вже все було байдуже. Виглядав, чи не з'явився останній човен. Дивився і майже нічого не бачив. Дощ падав суцільною пеленою, шарпав холодний вітер, пекли налиті кров'ю очі. Останнього човна він теж не бачив. Але знав, що човен десь тут. Чув довкола себе голоси, крики. Хаджі Міхалі наздогнав його. Ніс ледве брів у хвилях прибою, ноги йому підкошувалися, страшенно нудило. Він нічого не бачив. Анічогісінько. Море накрило його. Він уже нічого не тямив. Залишалися тільки якісь непевні відчуття. Чув дотик теплої води; теплої, бо половина його тіла була у воді. Тепла.

Потім його підхопили. Двоє взяли його під руки, витягли з води й поволокли до човнів. В ньому було повно води й піску, він став холодний, як вершина Іди, всередині у нього геть усе замулилося.

— Ану без коників,— почув він Берків голос.

Хтось поклав його на пісок і стукнув по спині. "Що

я зробив? Чим завинив? Чого вони мучать мене?" Але він уже починав бачити.

— Очуняв.

— Йому вже краще.

— Переверни його.

Тоді він зігнувся вдвоє і виблював з себе все: і морську воду, й гіркоту, і шлунковий сік, і оливки, і вчорашню сушену рибу, і вино, випите два дні тому.

А потім підвівся й подивився на інших.

— Стою,— кволо сказав він по-грецьки, почуваючи себе все ще ніби в тумані.

— Ми йдемо за дріт,— сказав Хаджі Міхалі.

1— Ідіть. Я теж піду.

Стоун і Енгес Берн також були тут. Берк тримав ручний кулемет — великий солотерн, з якого стріляють із сошок. У Стоуна був невеликий автомат ер-ма — з вузьким прямим магазином з правого боку. Стоун ткнув Нісові в руку люгера. Ніс побачив, як Хаджі Міхалі смикнув за коричневий від іржі дріт. Дріт відірвався від лютого ривка маленького чоловічка. Нісові ще й досі гуло у вухах. Він майже наосліп поліз з ними через дріт, чуючи їхні голоси, бачучи попереду шестеро літтосців на чолі з Хаджі Міхалі.

А Стоун і Берн підганяли його, Ніса, англійськими словами, яких він не міг зрозуміти. Він тільки стискав важкого люгера, намагаючись не відставати. Не відставати.

Розділ двадцять сьомий

Покручений колючий дріт рвався досить легко. А надто внизу, де він проіржавів від мокрого піску. Вони робили в дроті прохід, згинаючи й розгинаючи його туди й сюди. Передні вже заходили в ущелину. Коло Ніса опинився один з ловців губок. Ніс почув його голос.

— Це Сарандакі потонув? — з цікавістю спитав

він.

— Еге,— відповів Ніс, не відразу зрозумівши запитання.

— Його вбило з кулемета?

— Еге.

— Убило його, й він потонув? Потонув, так? Ти сам бачив?

Ніс ішов за Стоуном, котрий відкидав дріт з дороги промоклими черевиками.

— Авжеж. Потонув. А де ж би він дівся? Потонув. А може, він застряг серед рифів?

— Ні. Ні. Цього не може бути. Ні.

Ніса дратував цей причіпливий чоловік. Усе це тільки початок. Сарандакі загинув. Про все це можна буде роздумувати потім. А тепер найважливіше — дістатися до табору. Туди, вгору. Отак вони із Спада гналися над річкою за залізноголовим. Спада й Сарандакі. Жили собі люди й дожилися: один — до шибениці

залізноголових, а другий — до кулі метаксистів. Тим-то

й треба іти туди, нагору,— визволяти ув'язнених літ-тосців. Літтосців, яких ув'язнено за те, що боролися проти Метаксаса.

Стоун і Енгес Берк голосно розмовляли по-англійськи, й Ніс, згорбившись під дощем, пробирався за ними крізь колючий дріт, розсуваючи його, переступаючи через нього. Дріт чіплявся за ноги, одежу. А вони все підганяли його.

Коли почався підйом, Нісові прояснилося в голові й полегшало. Вони вже були в ущелині. Дерлися схилом угору. І він знав: усе залежатиме від того, як там буде нагорі. Вони ввійдуть у табір. Видно, в таборі їм чинитимуть опір, якщо тільки метаксисти не повтікали. Але тоді, мабуть, їх там дожидають. Підіймаючись далі, він подивився, чи у всіх є зброя. Майже всі літ-тосці мали зброю; ловці губок, що вервечкою розтяг-лися по піщаному схилу, були з маузерівськими гвинтівками. Стоун ніс через плече автомат ерма, Ніса це втішало.

Десь подівся Борк. Аж враз Ніс побачив його. Невеличкий чоловічок ішов на своїх пружних ногах далеко попереду біля Хаджі Міхалі. Берк ніс великий кулемет солотерна. У Хаджі Міхалі не було ніякої зброї. Та йому зброя і не личила. Вона б видавалася недоречною у лагідних руках Хаджі Міхалі. Але у Берка, що йшов поряд з Хаджі Міхалі, був довгоствольний соло-терн: він ніс його на плечі, притримуючи за дуло. Обидва вже майже досягли вершини.

До Ніса цілком повернулася свідомість того, що діється. Лишався тільки якийсь мертвий гул у голові. Він лише тоді відчув гул, коли той урвався. То була вода у вусі; від струсів на підйомі її прорвало, вона витекла теплою цівкою, і він відчув себе зовсім добре.

Допомагаючи собі руками, він подолав останні сорок ярдів піщаного схилу.

— Ну, то як воно? — закричав йому Стоун, озирнувшись.

— Усе гаразд. Уперед,— сказав він.

І інстинктивно припав до землі: десь угорі над ними почав вибивати чечітку кулемет. Та-та-та.

— Усе гаразд.— Стоун опинився біля нього.—= То солотерн.

— Берків?

■— Ага.

Тоді вони зі Стоуном подерлися на вапнякові скелі, що височіли над схилом. Вилізли на плато, на якому був розташований табір. Коли на вершині вони випростались і почали шукати очима Берка і Хаджі Мі-халі, в обличчя їм ударив свіжий вітер.

Ніс дивився на довгий, сірий і мокрий від дощу табір. Це був чотирикутник неправильної форми, оточений муром з рудого каменю. Перед ними була та частина муру, що відгороджувала табір з боку ущелини.

Потім він побачив Енгеса Берка; той сидів верхи на мурі й незграбно, із стегна стріляв з великого соло-терна. Построчивши, він помахав літтосцям, які наближалися до муру, щоб ті допомогли йому. Стоун уже також сидів на мурі, незграбно вимахуючи автоматом.

Ніс поліз за ним. Хапаючись за нерівні виступи, він підтягувався на руках. Руки сковзались на каменях. Він знову відчув слабість і був би впав, якби Стоун не витяг його нагору своїм ручиськом.

Тепер Ніс побачив увесь табір. Це був звичайний собі двір, оточений муром. Голий, весь у дощових калюжах. Де-не-де стриміли віхтики низенької миршавої трави. Попід стінами стояло кілька кам'яних будинків. Той, що посеред двору, був незакінчений. Нікого не було видно. Геть нікого. Але Берк стріляв по будинку, що стояв серед двору.

Ковзнувши по стіні, Ніс упав додолу. Щось, тріснувши, вдарилось в стіну над головою. Судячи з тонкого посвисту, то була куля з гвинтівки. І тільки одна. Але майже відразу тьохнула й друга.

— Біжіть! — крикнув згори Стоун.

— Вони в незакінченому будинку.— Ніс уже підхопився. Не те, що він не помічав куль, які свистіли навколо нього. Він усе добре бачив і чув. Тільки ж кулі завжди пролітають збоку. Завжди мимо. У правій руці він тримав люгера, геть про нього забувши.

— Біжімо,-— гукнув він Стоунові.

Стоун вовтузився, злазячи із стіни. Тоді Ніс побіг сам.

Він перебіг п'ятдесят ярдів до незакінченого будинку, важко грузнучи в мокрому піску. Знову полив дощ, але Ніс був до того мокрий, що йому вже було байдуже; його кидало то в жар, то в холод. Із незакінченого будинку більше не стріляли.

Аж тут він побачив Берка й Хаджі Міхалі, що бігли попід стіною в інший бік. Попід стіною, до низеньких, незграбних будиночків серед хирлявих дерев.

— Вам що — жити набридло? — гукнув Стоун, наздоганяючи Ніса.

Ніс бачив нерівні обриси недобудованих кам'яних стін. Розриту землю, розсипаний пісок, білі вапнякові плити, отвір для вікна. Підбіг до будинку, потім пішов уздовж стіни, шукаючи входу. З другого боку стіну було тільки почато, середина будинку була відкрита.

Він побачив там грека.

Той стояв мовчки. У руці тримав гвинтівку. Рука безживно звисала. Грек ніби не зовсім розумів, що воно діється. Він був в уніформі кольору кізяка, з жовтими нашивками капрала.

— Кидай зброю,— наказав йому Ніс.

Він зовсім забув про свого люгера. Так і тримав його в опущеній руці. Хутко підскочив до солдата й вихопив у того гвинтівку. Він дивувався сам із себе й не знав, що робити далі. Поводився якось по-дур-ному.

— Стій тут. Якщо вийдеш, тебе застрелять,— сказав він.

Тоді повернувся й знову побіг у двір. Гвинтівку він незграбно ніс перед робою. Стоун чекав його, тримаючи автомат напоготові.

— Там є один,— сказав Ніс.

Пролунала довга черга із солотерна. Ніс не бачив нікого з своїх. Але виразно чув постріли з боку барака, куди побігли Берк та інші.

— Тут ніби все,— сказав Стоун.

Ніс не зрозумів. А Стоун уже побіг туди, де стріляли. Ніс подивився через двір і побачив кілька великих будинків у другому кінці табору. Він вирішив, що то головні корпуси. Інших рішень від нього поки що не вимагалось.

— Туди,— сказав він Стоунові.

Він не оглянувся, щоб подивитись, чи Стоун біжить за ним, чи ні. Побіг через калюжі, по ріденькій траві, вітер зі свистом надимав йому сорочку й обпікав тіло. Гвинтівку він кинув по дорозі. Вона заважала йому бігти. Він взагалі не думав про зброю. Головне — що він сам тут. Він був мухою, що лякала павука.

З головних корпусів по ньому відкрили вогонь. Він кинувся на землю. Стоун опинився поряд, став і випустив чергу по купі будинків. Він тримав автомат низько, і сила віддачі мало не збила його з ніг. Потім він побіг далі. Тепер постріли почулися десь в іншому місці. То Берк із своїм солотерном.

Ніс підхопився й побіг за Стоуном. Біля першого будинку велетень нараз спинився. Троє чоловіків вискочили з дверей і метнулися до сусіднього будинку. Стоун упер свій автомат у бік і розстріляв їх к бісовому батькові. Усіх трьох. Двома короткими чергами.

— Обережно! Дивіться уважніше! — закричав йому Ніс.— Тут можуть бути літтосці. Стріляйте обережніше.

— А вони що — тут?

Обидва стояли під стіною будинку, прислухаючись до голосів та криків десь неподалік.

— Не знаю,— відповів Ніс. І закричав по-гре-цьки: — Літтосці, виходьте. З нами Хаджі Міхалі.

Крики раптом стихли. Чути було тільки поодинокі постріли в сусідньому будинку.

— Заходьте ви сюди,— крикнув хтось на діалекті.— Ми не можемо вийти.

— Там є солдати?

— Один. Та й той наклав у штани.

— Епа,— гукнули інші голоси.

— Вони кажуть, щоб ми зайшли,— сказав Стоуно-ві Ніс.

Попід стіною першого будинку вони підійшли до сусіднього. Він був майже квадратний, не такий довгий, як інші.