Морський орел - Сторінка 32

Він дивився на село, що наближалося все більше, запитуючи себе в думці, чи вже прийшли туди залізноголові.

— Мабуть, уже сидять там і чекають на нас,— сказав Берк, подивившись на Ніса й вгадавши, що той думає.

— Не знаю,— сказав Стоун.— Знаю тільки, що хочу спати.

— Поспиш,— відказав Берк.— Для того ми так і стараємося, щоб ти поспав, а прокинувшись, зустрів цілу німецьку армію.

— Я стомився,— сказав Стоун.

— А особливо, мабуть, твоя шия.

Тоді Ніс сказав їм, що цей човен уже їхній.

— Але тепер нам все одно доведеться чекати англійського майора,— сказав Стоун.

— Того, що з Талосом? — спитав Ніс.— Вони не пожалкують, що не побували з нами?

— їхнє щастя, що вони не потрапили туди з малим паливодою,— сказав Берк.

— Мені жаль Макферсона й другого інглезі,— сказав Ніс.

—— Все одно — не тут, то десь-інде,— сказав Стоун.

— Пригадую, Макферсон щось таке казав: мовляв, прийшли сюди воювати проти залізноголових, а скінчили тим, що воюємо проти якихось греків. Він таки розумів, що до чого.

I Стоун, і Верк засумнівалися, що Макферсон справді це розумів. Але промовчали. На цьому розмову припинено, бо вони вже завертали за піщану косу, що замикала бухту. Ніс підняв кіль, і схожі на мерців в'язні з Гавдоса збуджено перемовлялися, вглядаючись, чи не видно на березі тих, що були на перших човнах.

— Я оце думаю, чи немає там залізноголових,— сказав Ніс по-англійськи.

— Я теж про це думаю,— сказав Берк.

І вони завернули в закриту бухту, щоб пройти останні п'ятдесят ярдів затокою до берега.

Розділ тридцятий

Але залізноголових не було. Зате літтосці вийшли їм назустріч усім селом, з жінками й дітьми. Вони здаля побачили човни й тепер чекали на піщаному березі, там, звідки ті й відпливли. Люди стояли гуртками. Стояли тихо, без галасу. Тільки коли човен зайшов у бухту, голі діти ловців губок попливли йому навстріч. Хаджі Міхалі кричав їм:

— Агей, ви, малі губки, не заліпіть мені кіль!

А вони гналися за човном, глибоко й надовго пірнаючи й пливучи не по воді, а під водою, як їх учили старші.

— Де Сарандакі? — кричали вони.

— Починається,— сказав Хаджі Міхалі.

Він зробив галс і пішов проти вітру до берега. Потім стрибнув у воду, за ним — інші. Від холодної води Ні-сові аж стягло нутрощі, і він відчув, як ослаб. Але брів далі, штовхаючи човен до берега, звідки вже заходили в воду люди на поміч.

Тепер залунали крики, запитання. Де інші? Чи вдалося те, що задумали? Де Сарандакі? Де решта літтос-ців з Гавдоса? Чи там є залізноголові. Два визволені літтосці, що припливли з ними, виходячи з води, гукали когось на ймення. І звідусіль питали про Сарандакі. Сарандакі.

— Спаріті,— повторював один в'язень.— Я Спаріті. Чи є тут хто з Спаріті?

Спершу ніхто не відгукнувся. Певне, цих людей важко було впізнати. Але Ніс чогось чекав. Врешті вийшла білолиця жінка з чорним волоссям, на вигляд селянка, й сказала просто:

— Я твоя двоюрідна сестра.

Вони стояли й дивилися одне на одного. Обоє почували себе ніяково й не знали, що робити далі. І обоє мовчали.

Біля другого в'язня плакала маленька бабуся в чорній сукні і в хустці, які носять жінки рибалок, і в крітських капцях із загнутими носками. Вона була зовсім стара. Вони теж не могли побороти ніяковість.

— Ти геть постарів,— сказала вона, сумно дивлячись на нього.

-— Я ще не такий старий, мамо,— шанобливо відповів він.

— А щоб їх земля не носила,— сказала стара, маючи на увазі метаксистів.

— А де ж донька Акселя, моя дружина?

— Сидить дома, вся тремтить і боїться йти сюди, бо думає, що тебе нема.

— Ходімо, мамо,— сказав він.

Обоє пішли крізь гурт чоловіків, жінок і дітей, котрі стояли довкола, делікатно чекаючи кінця цієї сцени. Далі, коли в'язень із старенькою стали підійматися кам'янистою стежкою до села, багато хто побіг за ними, розпитуючи чоловіка про Гавдос, про Саран-дакі та інших; жінки розпитували про тих, що були на Гавдосі. І він розповідав їм, що знав, про кожного... Крім Сарандакі.

Жінки не плакали, а тільки одна-дві застогнали з полегкістю; його розпитували ще й ще. Коли прибуде решта? Потім усі побігли назад до Хаджі Міхалі.

Оточивши Ніса й Хаджі Міхалі, вони розпитували їх усе те саме.

Де Сарандакі?

Де Ліктос, син Меніанда?

— Я ж нікого не знаю на. ім'я,— відповідав Ніс.— Питайте у Хаджі Міхалі.

— А Спатіса там. не було... винаря Спатіса?

— Спитайте у Хаджі Міхалі.

Вони покинули Ніса, й він мовчки пішов за австралійцями вгору стежкою. Він думав, як бути далі. ЇЦо робити? Чекати тих, що попливли з Талосом? їхати без англійського майора? Якомога швидше дістатися до Єгипту? Звісно, так. Поки залізноголові не добралися до Літтоса. Бо й справді, вони таки довго не можуть знайти села.

Тут він почув, як Хаджі Міхалі сказав, щоб усі літтосці й ловці губок зібралися на площу, де сушаться сіті, і він про все їм розповість.

І всі потяглися вервечкою по стежці на площу — послухати розповідь Хаджі Міхалі.

Він стояв посеред натовпу, що обступав його малими й великими гуртами. Десь понад десяток ловців губок стояли окремо. Всю площу заповнили літтосці, здебільшого жінки. Ніс сів на камінь позаду Хаджі Міхалі, Стоун і Берк теж сіли.

Й тоді Хаджі Міхалі розповів їм про все дуже просто. Він розповідав усе підряд, простими словами, наскільки це дозволяє грецька мова. І коли він дійшов до смерті Сарандакі, то сказав і про це просто, без пафосу, й відразу перейшов до розповіді про те, як Ніс приставав до берега. На хвилю він замовк, а потім скінчив свою розповідь. Чимало жінок заплакали, аж заголосили, й не вмовкали, навіть коли Хаджі Міхалі заговорив знову.

— Жаль,— сказав він далі,— що все, що ми тут готували проти метаксистів, пішло не на те, на що хотілося. Але це було потрібно. Ви самі це розумієте. Залізноголові прийдуть на Гавдос, а може, вони вже й там. Вони невдовзі будуть і тут. Вони б перевішали всіх антиметаксистів. Бо ж метаксизм дуже схожий на їхній державний лад.

Він провадив далі, й часом здавалося, ніби він звертається сам до себе.

— У нас була можливість здобути перемогу над метаксистами. Та залізноголові почали цю жахливу війну проти всіх. І тепер ми повинні головним чином виступати проти залізноголових. Метаксистів іще не добито. Але залізноголові — то їхні старші брати. А що залізноголові поглинули метаксистів, то тепер треба насамперед розбити залізноголових. А щоб розбити залізноголових, потрібна велика сила, тому нам треба битися разом з інглезі. І з усіма, хто бореться проти залізноголових. Тепер проти них воюють інглезі, тож треба битися разом з ними. Коли Екса вернеться, то скаже, яка воєнна допомога потрібна англійцям від нас.

Хаджі Міхалі на хвилю замовк, ніхто нічого не сказав, і він провадив далі:

— Що ж до Сарандакі та інших, то ми ніколи за них не поквитаємося. Життя Сарандакі — надто дорога ціна для такої дрібної справи. Але вся наша велика справа складається з дрібних справ. Чоловік, котрий здатен думати і відчувати, розуміє, що нам не можна ані на мить забувати про метаксистів. Англійці не можуть примиритися з залізноголовими, отак і ми не можемо примиритися ані з метаксистами, ані з залізноголовими.

Він уже закінчував говорити і казав це для себе.

— Ми готуємося, поки ще не прийшли залізноголо-ві. Вони можуть прийти сюди як не сьогодні, то завтра — з дня на день. Насамперед ми повинні дочекатися відповіді від англійців. Тоді ми знатимемо, коли прийдуть залізноголові. І знатимемо певно, що робити. Однак ми залежимо від великої чужої сили, бо без неї нам не подолати залізноголових. Але ми повинні робити свою справу тут, бо це важливо для нас. Так само, як і раніше. Тоді ми виступали проти Метаксаса. Тепер — проти молодшого й старшого брата. Це буде наша відплата за Сарандакі та інших. Такими малими справами, як на Гавдосі.

— Ми утратили три човни. Я не знаю, де Талос із Сірноса. Він не прийшов у бухту Хавро Спаті, і мені невідомо, де він. Ми втратили два човни ловців губок і човен Ліктоса, Меніандового сина. А свого човна я повинен віддати австралос та інглезі за їхню допомогу. Це отой рудоголовий примусив замовкнути форти, обстрілявши їх із міномета. А Ніс, Галланосів син, провів човен до берега, бо на таких хвилях неможливо було стріляти мінами з човна. Так я їм пообіцяв і слова свого дотримаю. Човен тепер їхній. Вони не можуть чекати, доки повернеться Екса. Залізноголові ось-ось будуть тут.

— Там замість Екса приїхали інші,— сказав хтось із юрби.

Це відразу змінило обстановку: люди тісно оточили Хаджі Міхалі, ніби учні вчителя на перерві. Тепер уже йшлося про Екса та новоприбулих.

— З Єгипту приїхало четверо,— сказала якась жінка.— Вони в хатині, де складено губки.

— А Екса не приїхав,— сказав один хлопчак.

— А вони що-небудь знають про Екса? — Хаджі Міхалі ніби знову прийшов до тями. Він став проштовхуватись крізь натовп, видно, вирішивши йти відразу до хатини ловців губок.

— Вони нічого не кажуть. Вони чекають тебе.

— Це англійці прислали їх.

— Це вони скажуть тільки тобі,— сказала та сама жінка.— В них є зброя, і двоє з них — афіняни. Вони нічого не кажуть, а тільки просять їсти; уже з'їли цілу гору, дожидаючи тебе.

Хаджі Міхалі йшов далі крізь натовп. Люди стояли великими й малими гуртами, голосно розмовляючи, деякі жінки плакали. Ловці губок — гурт чоловік п'ятнадцять,— мовчки й непорушно стояли збоку.

Хаджі Міхалі підійшов до них.

— Мені дуже жаль,— сказав він.— Прийміть мою дружбу.

— Я приймаю твою дружбу, Хаджі Міхалі,— сказала одна жінка.

Вона була така сама засмагла, як і чоловіки, мала квадратне обличчя і волосся, що майже вигоріло на сонці. Великі груди напинали благеньку тканину бавовняної сукні. Чорні, як терен, очі були' сухі. То була дружина Сарандакі.

— Коли втрачаєш таку людину, не можеш сказати нічого втішливого навіть його дружині,— сказав Хаджі Міхалі.

— Я розумію твої почуття,— мовила вона.

Інші ловці губок чекали кінця їхньої розмови. Серед них стояло двоє чоловіків, зовсім сивих, але не старих (бо ловці губок не доживають до старості), жінка з вилицюватим обличчям і зграйка чорних від сонця дітлахів. У всіх були великі, широко розкриті очі.

— Тепер,— сказав їм Хаджі Міхалі,— ви залишитеся в Літтосі.

Ніхто не відповів. Дружина Сарандакі тільки здвигнула своїми широкими плечима на знак того, що їй нічого іншого й не залишається.

— Прийми мою дружбу,— знов сказав Хаджі Міхалі.

— Приймаю і дякую,— сказала вона.

І Хаджі Міхалі пішов далі до хатини, де було складено губки.

Ніс розповів Стоунові й Бернові про тих чотирьох, що прибули з Єгипту, й вони всі пішли слідом за Хаджі Міхалі дізнатися, в чім річ.

Розділ тридцять перший

У хатині сиділо четверо греків.